Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Людмила Кононенко: «Скільки живу, плакала чотири рази. Тричі від горя і раз від щастя».
УБП


Home net

Людмила Кононенко: «Скільки живу, плакала чотири рази. Тричі від горя і раз від щастя».

— Аби хоббі приносило задоволення не тільки собі, а й оточуючим, треба вкладати частинку душі, — повільно сідає на поріг свого будинку 52-річна жителька Борзни Людмила Кононенко. Довго стояти їй важко. У спині металеві пластини. — Сидіти значно легше, як захоплюся, можу і ночі дотягнути, — це вона про в’язання м’яких іграшок. Зайчиків, котиків, дракончиків.

— Я їх кілька років виготовляю. З того часу, як внучок з’явився. Раніше шиттям захоплювалася. Життя так повернулося, що довелося.



Людмила Кононенко з чоловіком

Для онука

— За освітою я бухгалтер, та ні дня не працювала за фахом, була диспетчером управління меліорації. Мама працювала швачкою в ательє. Я дивилася, як вона шиє. і вчилася. Перші мої роботи — одяг лялькам, строчила на ножній швейній машинці «Орша». Потім потроху стала шити собі. Пам'ятаю, коли ще була незаміжня, пішли в магазин з дівчатами з роботи, а там така красива сукня висіла! Зарплати не дали, а плаття хочеться. У продажу була схожа тканина. На неї якраз вистачило. Купила і за ніч пошила. Прийшла на роботу в обновці, колеги не повірили, що я зробила сама, — поринає у спогади Людмила Іванівна. — Вийшла заміж у дев'яності. Народилися синочок і доця, шита вдяганку і їм. Зарплат тоді не платили по кілька місяців. Скоротили з роботи, ще й докупитися дитячих речей було складно. Майструвала костюми, джинсові штани, навіть дублянки шила. Хотілося, щоб діти були не просто вдягнені у нове, а ще й у красиве. Це нині простіше купувати готове, ніж пошити чи зв'язати самому, виходить дешевше.

А ще ж і займатися з дітьми треба, аби успішно навчалися. Кожна хороша мама мріє про їх щасливе майбутнє. І син Ігор, і доця Іра закінчили школу з золотими медалями. Син потім вступив у Ніжинський університет на факультет інформатики та математики. Трохи пропрацював у школі, та з Борзни до села, де викладав, було складно добиратися. Тепер працює сам на себе. Встановлює комп’ютерні програми, допомагає розібратися з комп’ютерною технікою.

Донька закінчила Чернігівський політех по спеціальності «банківська справа». Працювала у Борзні у «ПриватБанку», нині у декреті. Нашому сонечку-Богданчику — 3,5 року. Підтверджую — любов до онуків зовсім інша, ніж до дітей. Весь час хочеться цілувати, пригортати, давати все найкраще. Коли внучок поряд, забуваються і біль, і втома. Ну як не почитати йому улюблену казку чи віршик. До речі, Богданчик наймолодший читач нашої Борзнянської бібліотеки. Вже деякі дитячі книжки ми беремо по другому колу. Онук знає багато віршів і оповідань. Для нього передплачуємо дитячий журнал «їжачок». Дитина жоден малюночок, жодну літеру у ньому не пропустить. Ми вже вчимо букви, рахувати трошки вміє. А ще він вірить, що іграшки все розуміють і відчувають. Особливо любить ті, які я йому зв'язала.

— Людмило Іванівно, зараз аби гроші, будь-яку іграшку можна купити.

— Воно-то так. Проте у моїх енергетика, знаєте, як кажуть: «Зроблено з любов'ю».

Доччина кума з Чернігова зв'язала і надіслала Богданчику коника. Подивилася
і вирішила — сама можу таке зробити. Спочатку ескіз, потім розраховую, якого розміру має бути виріб, вимальовую деталі. Я добре вмію перемальовувати. Чоловік теж людина творча. У вісімдесятих працював художником-оформлювачем у художній майстерні. Малював агітаційні плакати, різні стенди у військкомат, будинки культури і т. д. По-вуличному його й досі звуть «Художник». Сину його хист передався, а доньці ні. Іноді Ірина жартує: «Напевно, мені ведмідь на обидві руки наступив. Риску веду, і та крива виходить». Так от, вималюю кожну деталь і сідаю за роботу зі спицями або гачком, і за два вечори виходить смішарик, поросятко, котик, лісовичок; панда чи мультяшний герой. Маленькі і великі. Наприклад, лось був мені десь по коліна.

Перший був зайчик у капелюшку, досі у Богданчика найулюбленіша іграшка. Вже стільки їх йому нав’язала. А він пограється і знову просить: «Бабусю, мені вже треба нову». Бавиться акуратно, адже знає, що коли не поскладає їх увечері в коробку — звірятка прокинуться і будуть плакати, — усміхається Людмила Іванівна.

— Великих речей зараз уже не в’яжу, бо навантажувати спину, довго сидіти не можна.

Нога зісковзнула з драбини

— А що сталося і чому?

— По молодості робила, тягала, будували хату. Хазяйство величезне тримали: корови, свині, кури і ще купа роботи. Усю сім’ю нагодувати, ще й мама злягла. Хватала, аби все встигнути, аби до ладу було. Доки не скрутило. Вісім років тому виявили грижі у хребті. Чоловік наполіг: «Ніяких корів». Як же мені жаль їх було збувати. Та згодом зрозуміла: корови — це пекло, ти прив’язаний до худоби. Ще й поїдеш молочним торгувати, а покупці норовлять виторгувати дешевше, іноді нижче собівартості.

Зробили мені операцію, дали групу інвалідності. А в мене батько помер, мама фактично лежача. Ще й жила окремо. Старі люди, за своє житло тримаються. Було це у 2017 році. Прийшла, помила маму, погодувала, спати вклала, і все бігом, бігом. Полізла в погріб, там східців немає, драбина. Нога зіслизнула зі щабля, і я майже з триметрової висоти впала. Не знаю, скільки я там пролежала. Отямилася. Біль пронизував усе тіло. Мене забрали до борзнянської лікарні, знеболили, зняли набряк. Направили у чернігівську обласну лікарню, у нейрохірургію. Діагностували перелом хребта у грудному відділі. Потрібно було вставляти пластини на три хребці.

— Лікування і пластини — це величезні кошти, за сто тисяч гривень.

— Спасибі друзям і рідним. Я завжди буду їм вдячна і молитимуся за них.

Коли лежала, лікарі казали: «Може, зростуться, а може, й ні». Найстрашнішим було, що не зможу ходити. Та я виду не подавала. І не плакала, оптимістка. Скільки себе пам’ятаю, сльози у моєму житті були чотири рази. Тричі від горя, коли брат Коля загинув у 1986 році, він служив на кордоні з Афганістаном. Коли батько помер, і матері не стало. А від щастя — коли внучок народився, на моє 49-річчя. У нас дні народження в один день. Не передати словами емоції від такого подарунка Господа Бога.

Подружки до мене приходять пожалітися, виплакатися, а я їм кажу: «Не плачте, ось побачите, все буде добре». І воно якось само по собі стається, що їхні проблеми вирішуються. Я сама про погане стараюся не думати, і дітей так привчила.

Після перелому лежала у Чернігові, потім вдома, потім знову по лікарнях. І так цілий рік. Згодом почала ставати на ноги. Розходжувалася. Так, помаленьку, потихеньку, і я знову ходжу. Без діла не хочеться сидіти. Як є натхнення, за вечір можу зв’язати іграшку.

Іграшки — не заробіток

— Певно, вдома не лишилося і ганчірки, ними набиваєте іграшки?

— Та ну. Я купую синтепон, і нитки, і інші матеріали. Чоловік жартує: «Твоє хобі у збиток» (сам займається ремонтом машин. — Авт.).

— Людмило, так продавали б іграшки.

— Я виставила на своїй сторінці у фейсбуку. Було, купили бджілку і ще кілька. Одній жіночці так сподобалися, ще замовила одну іграшку на подарунок. Та це не заробіток. Поки що тільки матеріали окупляються.

— Скільки коштує одна велика іграшка?

— Гривень 130. Я їх в першу чергу онуку роблю. Дарую близьким. Своїми захопленнями хочеться викликати лише позитивні емоції. Дуже люблю куховарити, печу пироги, пиріжки, торти. Надивилася рецепт, і вперед експериментувати. Мені, наприклад, до душі пиріг «Поцілунок грузина». Прості складники: три жовтки, 150 грамів маргарину, 50 грамів сметани, дві склянки борошна, пів пачки розпушувача. Жовтки збити з цукром, додати маргарин, сметану, борошно, розпушувач і замісити не круто. Розділити на дві частини, в одну додати какао. Потім тісто на кілька хвилин покласти до морозилки. Розкачати світле, зверху покласти пригорщу вишень без кісточок, притрусити крохмалем, аби сік не витікав. Залити збитим білком (три білки, 12 столових ложок цукру і дрібка лимонної кислоти). Зверху покласти темне тісто, потім на змащене маслом деко — і в розігріту до 180 градусів духовку. Через 5-6 хвилин температуру переключити на 150 градусів і пекти пів години.

Життя одне, тому потрібно шукати щастя в речах, які тебе оточують, незважаючи на труднощі, — насамкінець ділиться рецептом свого оптимізму Людмила Кононенко.






Іграшки, які зв'язала Людмила Кононенко

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №14 (1768), 2 квітня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: іграшки, хобі, в'язання, Людмила Кононенко, Борзна, людські долі, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в:


ЦентрКомплект