Староста Ріпкинської ТГ створює ялинкові іграшки своїми руками

ІГРАШКИ В ТЕХНІЦІ ДЕКУПАЖ

Починалося все з декупажу (техніки декорування, що полягає в приклеюванні вирізаних із паперу зображень на різні поверхні — дерево, скло, кераміку, метал — і покритті цих поверхонь лаком для довговічності та створення ефекту розпису чи візерунку. — Авт.).

Побачила в Інтернеті і вирішила спробувати. Спочатку це були художньо оформлені пляшки, а потім знову ж таки в мережі я натрапила на новорічні кульки у техніці декупаж й одразу ж зацікавилася. Взяла ще радянську розбиту скляну іграшку, і, на диво, в мене вийшло її відреставрувати. Потім я почала купувати пластикові заготовки у вигляді кульок або акрилові у вигляді півкуль і декорувати їх.

Згодом побачила ще один цікавий дизайн — оздоблення кульок оксамитом. Вони теж мені дуже сподобались. Спробувала зробити ще й такі — вийшло дуже гарно. Отак цією справою і захопилася, — розповідає Ірина Миколаївна.

Зараз на моїй ялинці немає жодної купленої іграшки, усі зроблені мною. Знайомі часто сміються, можна розглядати годинами. Звісно, це приємно. Та я й сама маю на ялинці улюбленців — кульки в стилі ретро. На них у техніці декупаж нанесені чорно-білі фото. Можливо, комусь таке й не подобається, а мені — дуже. Сама можу довго-довго їх роздивлятися, неначе вперше.

Та звичайним декоруванням під час створення новорічних іграшок майстриня не обмежилася. Із часом навіть кульки вона почала робити власноручно, використовуючи холодний фарфор.

ХОЛОДНИЙ ФАРФОР

Холодний фарфор — це саморобна маса для ліплення, що імітує справжній фарфор, але не потребує випалювання в печі, пояснює Ірина Миколаївна.

Виготовляють його з доступних інгредієнтів: клею ПВА, соди, борошна, крохмалю та гліцерину. Усе це замішується в пластичну масу, з якої і ліпляться необхідні форми. Де треба, я їх потім шліфую, ну й фарбую. Після висихання холодний фарфор доволі міцний, тож для рукоділля підходить ідеально.

А ще 2019 року я почала займатися виготовленням ватних іграшок. Отоді й подумала: а чому б не зробити заготовку для кульок із вати? Все одно вона потім обтягнеться якимось матеріалом і середини видно не буде. Спробувала техніку ватного пап’є-маше для кульок, і вийшло досить непогано. Правда, в таких випадках я додатково роблю клейстер і покриваю ним ці форми, тоді поверхня кульки виходить рівною та міцною, схожою на акрил. Тож варіантів чимало, аби тільки були час і натхнення!

ВАТНІ ІГРАШКИ ДЛЯ ДУШІ

Новорічні кульки на ялинці Ірини Костирко і справді надзвичайні. Та не менше дивують і різноманітні ватні фігурки під її ялинкою.

— Взагалі ватні іграшки — це не нове, це просто добре забуте старе, — усміхається Ірина Миколаївна. — Як і декупаж, ватна іграшка — це техніка бідних. Багаті люди в минулому столітті могли дозволити собі купити гарні скляні прикраси, бідні ж виготовляли їх із того, що було під рукою, — дроту, вати, тканини.

Звісно, сучасна ватна іграшка — це вже трохи інше, це ціле мистецтво! Є майстри, які створюють нереально гарні колекційні зразки. Я лише вчуся в них, але ж і роблю це не для заробітку, а для душі.

Таких ватних іграшок в Ірини Костирко вже понад 30. І техніка їх виготовлення набагато складніша, ніж у новорічних кульок.

Будь-яку ватну іграшку я починаю робити із дротового каркаса. Дріт має бути алюмінієвий або мідний, щоб не було корозії, бо це мокра техніка. Ну й треба, щоб він обов’язково був м’яким і згинався в потрібну форму.

Потім беру звичайну аптечну вату. В ідеалі вона має бути як полотно. Обмотую ватою дротовий каркас, щоб він прийняв форму тіла людини, і починаю поетапно доробляти деталі — від взуття й до голови.

Обличчя завжди прикріплюю наприкінці, хоч підбираю його першим — від нього задумується весь дизайн іграшки. Обличчя для таких ляльок є готові — так звані молди (силіконові чи гіпсові форми, що використовуються для швидкого й точного створення реалістичних або стилізованих облич для ляльок та інших виробів. — Авт.), а можна їх зробити й самому, наприклад виліпити з дитячого повітряного пластиліну. Білий навіть продається окремо.

Його я фарбую аквареллю, доводячи колір лялькового обличчя до кольору шкіри людини, а ось макіяж можу зробити навіть своєю косметикою. Саму фігурку також розфарбовую аквареллю. Можна це робити й акриловими фарбами, але мені більше подобається акварель. Вона не береться кіркою, а тому добре проглядається сама структура вати.

Робота кропітка, але варта цих зусиль. Кожна така іграшка для мене — як дитина. Буває, починаю робити одну, а в результаті виходить зовсім інша. Навіть не знаю, як це відбувається. Неначе кожна іграшка сама знає, якою їй народитися, і це таки певна магія!

ЗАХОПЛЕННЯ ВІДВОЛІКАЄ ВІД СУМНИХ БУДНІВ

Як правило, виготовленням іграшок Ірина Миколаївна займається взимку — коли немає нагальної роботи надворі.

— Ця справа дуже добре заспокоює, а це зараз усім ой як треба! Якщо чесно, до повномасштабного вторгнення я майже припинила робити новорічні прикраси. Для моєї ялинки вони були вже не потрібними, а виготовляти їх на замовлення я не збиралася. У такому випадку хобі переростає в ремесло, а я цього не хочу.

Але з початком війни нерви, як то кажуть, почали здавати, тому минулого року взимку я повернулася до свого захоплення. Ця справа на якийсь час відволікає від сумних буднів.

А їх у житті Ірині Костирко було немало. Особливо у 2022-му.

До нашого старостинського округу входить три села — Вербичі, Велика Вісь і Звеничів. Він мав об’єднувати не менш ніж 500 мешканців, але зараз стільки людей у нас немає. У Вербичах — 300 з лишком мешканців, у Великій Вісі — 100, у Звеничеві — 32. Але ж це зареєстровані, багато хто давно виїхав. Сам наш старостат — у Великій Вісі.

У лютому-березні 2022-го недалеко від нього був російський блокпост. Взагалі спочатку в село заїхало багато росіян, стріляли звідси по Чернігову, потім колони переїхали до Вишневого і Петрушина. Та все одно з рашистами нам спілкуватися довелось. Треба було якось доставляти людям хліб й інші продукти, тож мала домовлятися.

Я сама першою прийшла до них на блокпост, щоб отримати дозвіл на пересування. Після цього двічі на тиждень їздила в Ріпки. Там ми завантажували продукти і розвозили селами.

А наприкінці березня рашисти приїхали до мене додому у Звеничів. Аж п’ять машин! І в них в основному ФСБ-шники. Добре, що до мого двору позбігалися сусіди, то було не так страшно.

Росіяни запитали, чи багато молоді в наших селах, чи треба мешканцям якась допомога ліками або продуктами. Від допомоги ми відмовились. Вони попередили, мовляв, щоб не було проблем, «чтобы им препятствий не чинили, дороги не перекрывали и деревьев не валяли».

Хоча в наших селах чинити опір було нікому. Якщо яка молодь і була зареєстрована в батьків, то фактично тут не проживала, в основному залишились самі старики.

Єдине, що я попросила в росіян, — щоб дозволили забрати документи із сільради. Ті ж самі погосподарські книги, бо зникнуть і потім будуть проблеми в людей. Просила про це я ще в лютому, але тоді зайти в сільраду мені не дозволили. Самі ж вони першим ділом туди навідались і перевернули все догори дригом.

На диво, цього разу дозвіл я отримала. Разом із чоловіком ми сіли у свою машину і поїхали за росіянами у Велику Вісь. Сільрада стояла з відчиненими дверима, вікна були вибиті, усі комп’ютери потрощені, промоклі папери валялися долі. Росіяни допомогли нам завантажити в машину документи, але все, що я брала, один із них попередньо передивлявся. Привезла я ті папери додому, просушила.

А невдовзі росіяни почали тікати з Ріпкинщини.

— Це було зовсім неочікувано. У Звеничеві рашистів ми фактично не бачили. На в’їзді в село стояв лише один їхній блокпост. А 30 березня, на Теплого Олексія, їх з’явилося чимало.

Того дня було сонячно, тож я вирішила прибрати клумбу у дворі. І раптом чую: їде якась машина. Вулиця в нас забічна, тож сюди рідко хто заїжджає. Виглянула — аж то машина росіян із кулеметником нагорі.

Проїхала повз наш двір далі, у бік болота, а згодом туди ж поїхало ще кілька машин. А потім знайомий сказав, що у Великій Вісі знову повно рашистів.

Ми розуміли, що щось відбувається, але що саме? Нам було видно, як на дорозі до Седнева то тут, то там горіла їхня техніка. Це вже пізніше стало відомо, що вони втікають і, виявляється, саме у Звеничеві їхні машини випадково поїхали на болото та там і застрягли, а вже інші їхали їх рятувати.

Сказати чесно, за ті кілька днів їхнього відходу ми напереживалися більше, ніж за весь місяць. Насправді дуже страшно, коли ворог катається навколо зі зброєю, а ти не розумієш, що відбувається.

Зараз у нас стало спокійніше, але дрони літають над селами постійно. Ми вже навіть навчилися розрізняти, які населені пункти під ударом.

Так хочеться, щоб 2026 рік приніс нам Перемогу, а з нею мир і спокій! Цього я від щирого серця всім бажаю!

Джерело: газета "Гарт", Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: