Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Пережила дві пожежі, дві голодовки, війну і трьох чоловіків». 90-річна баба Дуня ходить в клуб в сусіднє село і їздить на гастролі


Нормовен

«Пережила дві пожежі, дві голодовки, війну і трьох чоловіків». 90-річна баба Дуня ходить в клуб в сусіднє село і їздить на гастролі

Євдокії Гостар 90 років (14 березня). Євдокія Федотівна живе сама, в селі Іллінці Борзнянського району. Бабуся все життя співає і зараз ходить на репетиції хору до клубу в село Оленівку. Два кілометри до траси, там ловить попутній транспорт і під’їжджає до Оленівки.

— Ще недавно всі 11 кілометрів пішки ходила, а тепер вже важкувато, — признається Євдокія Федотівна. — На шлях вийду, а під клуб автобус підвезе. Коли до Берестовця, це вісім кілометрів, пішки. А куди ми тільки не ходили, хто тоді їздив? З Борзну на базар, 18 кілометрів пішки, і мішок соняху на плечах.

«От старуха — гуляє з ребятами»


— Завклубу дзвонить: Федотівно, щоб назавтра були. Концерт до Восьмого березня готувати будемо. Піду, а як без мене? Співаю і танцюю — всього їм хватає. Я ж їм всю програму витягую, — сміється баба Дуня. — Індик Іван Кирилович — ловкий завклуб, друг мій разпєрвєйший, — згадує добрим словом завідуючого Оленівським будинком культури.

Евдокія Федотівна пам’ятає з сотню пісень, частушок, приспівок. Вміло вставляє їх у розмову.

— Я з 10 років виступала. Отак руки в боки візьму: «Самольот летить, мотор работав. А рижий поп сидить, картошку лопає», — пританцьовуючи, співає бабуся.

— Де я тільки не була. В Києві у Оксани Пекун — чотири рази. Он вона, на фотографії сидить. Фото з Поплавським є, коли він в Піски приїжджав. З Аллою Кудлай — осьо ми з нею вдвох. Ось із Хавилом ми. А то з депутатом Пухкалом. З Оксаною Пекун дружимо, сьогодні дзвонила їй, дак каже: «Я ще сплю». У Щорсі виступали, у Любечі. А в Чернігові — разів двадцять. П’ятий раз до Києва позвали, збираємося в Полтаву. Тур: Полтава, Варва і Прилуки. Наймолодша в нашому ансамблі Шура Шкроба, їй 65. А я сама старша.

«Я не знаю, яку вас, а у нас в Саратовє
90 літ старусі — гуляє з ребятами»
, — заводить частушку, пританцьовує, сидячи на дивані.

— Дак оце так і я. Всяких частушок знаю. Без ансамблю нашого не можу, як і вони без мене. У Ховмах на день села було виступлєніє, там і сама виступала.

«Ішло два героя, із фінського боя,
Ішло два героя домой...»
— заводить стару пісню бабуся.

— 60 років пропрацювала в колгоспі. На поле вийду, співаю. Був покійний Ухо головою у нас. А ми отут на буряках робили. Грузимо вночі. Являється голова о 10-й вечора. Каже: «Федотівно, почув, що ви тут співаєте, і приїхав». Дак я сходила, винесла пляшку, закуску. І давай всі гулять. Весело жили.

«Раз від війни, вдруге від людей»

Про досить суворі речі розповідає легко.

— Два рази горіла. Війну перенесла. Дві голодовки.

Батька не знала. Народилась я в 1930 році, а його вбили в 1932-му. Нас було троє дітей в сім’ї, а голод страшний. Батько з товаришем ходили красти колос на поле. За той колос його забили, і не далекий хтось вбив, а свої вислідили.

Мати заміж більш не ходила. В колгоспі працювала, нас годувала. Були ще брат і сестра. Я п’ять класів закінчила. В школі паперу не було, на газетах писали.

Жили ми трудно, по чужих хатах попоходили — ой, Боже, Боже... Як домівка згоріла, по сусідах жили. Вперше погоріли у війну. З літака село бомбили і хату нашу спалили. Як тоді тікали, як ховалися! Всього було.

Після війни погорільцям допомагали, робили хати, у кого зруйнована чи згоріла.

Тільки відбудувалися в 1949-му, а в 1951-му нас знов підпалили.

Братова жінка Мотя працювала головою сільради у нас, в Іллінцях. Брат з армії її привіз. Ми всі разом у відбудованому будинку жили: я, мати, брат, невістка, діти. Село ловке було, велике. А люди всякі. Так от, був тут такий хлопець, порубав сестер своїх. А Мотя, як голова, його дуже за це полаяла. І він ото так помстився. Пожар такий був, ой, Боже... Добре, що живими всі лишилися.

— То не лаяти, а в тюрму саджати треба, — дивуюся.

— Малий, йому 12 років було. Забрали в інтернат для розумово відсталих. Не знаю, де він і дівся потім.

Друга голодовка була в 1947-му. Розруха після війни, та ще й не вродило. Попорвали ми і медянку, і кінський щавель. Чого тільки не їли. Картоплю гнилу... Сусідка, Маніна мати, хвалиться: «їли ми. Кльоцки робимо з гнилої картоплі». Ой, було.

На поле ж ходили отакими, — показує невисоко од полу. — Дак три картоплі дадуть да стакан муки. Пайок такий. Ну, вижили.

А тоді в колгоспі давали пуд ячменю (16 з гаком кілограмів).

«На роботу я ходила,
Пуд ячменю заробила.
На базарі продала, холостяцькі оддала»,
— заводить баба Дуня (холостяцькі — «Податок на неодружених, самотніх і малосімейних громадян», існував в СРСР з 1941 року). — Тоді все комусь віддати треба було.

Подруга моя, ото сидить, — киває на 89-річну Марію Ветрову, яка саме завітала в гості до Євдокії Федотівни. — Вона і на Донбасі була, і в радгоспі — де тільки її не носило. А мене не пускали. Бо хто ж тут співати буде?

Зі свекром першого чоловіка висліджували

— Заміж рано пішли?

— Три рази взамуж ходила, хіба згадаєш всі подробності? — з’являються хитрі бісики в очах баби Дуні. — Ох, якби хлопців тих менше було, а то бігали за мною, — сміється по-молодечому. — Аби мене теперішню да туди.

Кавалер був аж із Горького, Наумов Аркадій Іванович. Переписувались, карточку йому висилала. В армію пішов, а я не вдержалася і взамуж пішла.

У перший раз в той рік, як хату нашу спалили, у 1951-му. Чоловіка звали Іван Максименко. Не хотіла за нього йти, но пішла. Знаєш, як ми не нужни невісткам, з якими в одній хаті? Треба йти, поки замуж беруть. Він бігав за мною. А Мотя: йди, і все. Аби вдома не сиділа. І мені вже 20 років. Розписались офіційно, я його прізвище взяла, до свекрів пішли.

І жили б, да не можна було жити з ним. Свекор брата мого не любив, сказав: я з вами родичаться не буду. Але до мене добре ставився. Зі свекром вдвох ми ходили, Івана сочили — його сина, а мого чоловіка. Зміняв він мені, до другої бігав. Сім місяців з ним прожила.

У Чернігові развод брала, через суд. Вернулась додому: до матері, до невістки. Я й прізвище своє назад повернула. І ні з одним більш офіційно не розписувалась.

Нема вже Івана. Хай царствує, — махає рукою жінка.

— Я не горювала. Ходила, гуляла з дівчатами. І не багатирка, а женихів море було. Ще й досі два моїх кавалери живі. Один, Альоша, отут поряд живе, 1932 року народження. Другий Митро, 1928-го. Вдівці, жінки їхні померли. Вони обидва вже не годяться. А я сходитись ні з ким не хочу. Да нащо воно, аби доглядати?

Свекруха з хати викинула

— Другий чоловік Петро Солоха був. Наш, іллінський. Мене ж з Іллінців і не випускали. За Петра пошла у 1958-му, в 28 років. Бо син Василь у мене 1958 року народження.

Петро женився не раз, я в нього, мо’, п’ята була. І після мене ще стільки ж. Єдиного сина від нього народила. А як помер Петро, то саме я ходила вбирала і поралась.

А розійшлись, бо піймала я його. Ще й не родила, на восьмому місяці була. В хату на обід заходжу, а вони там якраз... Як я виходила з тої хати... А поряд сусід будувався: «Дунько, що з тобою? Чого ти?» Я так і пішла назад на поле. Картоплю там в колгоспі порали. Коли сусідка каже: «Йди, Дунько, додому. Палажка вже твої речі на вулицю повикидала». Палажка — то Петрова мати. Прийшла — людей біля хати насходилося, на таке диво дивляться. Я мовчала-мов-чала та й не стрималася. Все розповіла, за що Палажка мене з хати викидує. Петро тоді від сорому аж до Ніжина втік, у нього там дядько.

А я вернулась знов до своєї матері. Дитину без нього народила. Не прийшов, не глянув. І потім ні разу до сина не приходив. За 62 годи не дав і 60 копійок. Скупий був. У Петра два сини вже було. Мій Василь з ним і не знався.

А я ходила до Петра і його дружини Маньки, а як нема більше куди? 38 років, як останній чоловік помер, сама прожила. Знялась і пішла, не обращала на неї вніманія. Потім здружились дуже, Манька, було, шанує, вгощаємося. Потім він остався сам. До нього ходила. Як не йду довгенько, ображається: «Де була? Чого ж ти не приходиш?» Петро мене саме лучше любив. А я його, — признається жінка. — Тільки що сина не признавав, і Вася його так само.

Недавно помер Петро, ще году нема.

Ловкі у мене чоловіки були. А ну їх к тир’ям батьку, і Петрів тих, і Іванів. Померли — хай лежать.

Третій годний, хоч і безплодний

— Третій чоловік — Яремко Костя Іванович, 1927 году рождєнія. Костя з Берестовця, прийшов до мене в прийми у 1963 році. Брат з Мотею в Прилуки вже тоді виїхали, а я жила з матір’ю, було мені 33.

Он фотографія моя з ним, над дверима. А з іншими нема. Познайомились через сестру, жила в Іллінцях, а я дружила з нею.

Дітей з Костею не вийшло народити. Він розповідав страшне: коли в тюрмі сидів, їм уколи робили, щоб баб не хотілося. Посадили за те, що відмовлявся йти у ФЗО (школа фабрично-заводської освіти). Це було таке після війни, вербували, забирали хлопців так, як у армію, але на роботу, кудись на Донбас. Там умови були гірші, ніж в Німеччині, били їх. ФЗО тоді хлопці боялися, тікали, переховувались, щоб не йти.

«ФЗО, ФЗО, чого єрепенишся.
Як приїде прокурор, то куди ти дінешся?»


Або приказка:

«Поженюся, полюблюся, трохи покохаюся.
А приїде прокурор, дак я заховаюся».


І Костю зловили, зачинили в тюрму. І не одного його. А коли вийшов, вже негодний був на дітей. Як мужчина він годний, але безплодний, — констатує баба Дуня.

— Ловкий Костя був, найкращий за характером. І не пив, тільки як де в гульні. Скільки жив, то трактористом трудився. Ніколи мене не ревнував. Найдовше прожила з ним, 27 років. Не те, щоб ідеально, всяке було. Але не ображав мене, поважав і жалів.

Цю хату з Костею купували, а стару син розібрав. Яка вона там буде, як горіла два рази. Трухляччя. Перейшли, в свою, нову хату, а Костя прожив рік і вмер. У 1987-му. Рак печінки.

Мені було 52 роки. Як його не стало, 38 років сама живу. Кавалеров повно — сватали, бігали — не надо! На кіля вони поздавались. Прийде, аби напитись да наїстися. Не треба, — повторює Федотівна. — Хазяйнувати я й сама вправлялася. Не нужни вони мені.

«На ювілей сама все наготую»

Баба Дуня нітрохи не ображається, коли її так називають:

— А що, дєвочка?

Інсульт два рази був. То на капельниці, то на вколи. Хазяйства вже не тримаю ніякого. Як я того, що з тими курми буде? Два коти — все моє хазяйство.

Брат з невісткою померли обоє в 45 років. Чоловіки повмирали. А я ще житиму. Мати, Ганна Михайлівна, до 98-ми дожила.

Оце син мій Василь, невістка Діда, — показує фотографії в серванті баба Дуня. — В Комарівці живуть. Це поряд, кілометри за два-три. Онука Ніна, чоловік її Славик і два правнучка, Ростік і Владік. Один в 10 клас ходить, а другий у 8-й. Така моя родина. Внуки і по піснях, і по танцях. Син не щодня буває, мені наглядач не треба. Я сама до їх ходжу. Пішки в Комарівку — знялась і пішла. А скільки тут іти?

А то я у Болгарію їздила, — тицяє в друге фото Євдокія Федотівна. — Хрещениця, Ніна Панайотова, запросила. Вона працювала у Прилуках в магазині, а туди болгари приїжджали, щось будували. І вони з одним, Колею, полюбилися. Заміж вийшла, живуть у місті Важна. В неї двоє дівчат, з ними на море ходили, купалися. Ой, ловко там! Море отак рядом, ближче, чим мені на трасу йти. А в Україні на морі й не була. Тільки Київ, Ніжин, Гомель, Чернігів. Все по свадьбах їздила.

А свої 90 год буду одбувать обов'язково, — впевнена Федотівна. — Сусідів запрошу. А з будинку культури, мабуть, ніхто не приїде — якраз огляд буде.

— Готуватися хто буде допомагати?

— Ну невістка ж є, приїдуть з Комарівки. Та я сама наготую, — стверджує Євдокія Федотівна. — Картошки, холодчику, кашки, налисники, голубці. Рибки куплю,ковбаски. А, таке. Це якраз на Явдохи, пенсія ще не прийде. Буду позичать.

Казали, в газеті вітати будуть. Хай грошей краще передадуть, — знов жартує баба Дуня. Хоча чого жартує?

Акуратна, підтягнута, вдома — а в хорошій не рваній одежі. Фотографуватися — перевдяглася в біленьку кофтинку і жовту хустку, з тих, що на вихід. Євдокія Федотівна вважає, що жінка має слідкувати за собою у будь-якому віці.

— Не можна жінці попустится, як ото ходять — обшарпане, обліплене.

А ще баба Дуня ворожить.

— Мати ворожила, сестра. Баба. Весь рід у нас ворожив. І на картах, і так. Я сама, від баби, навчилася. Чула, як вона людям ворожить, і я за нею.

А тепер люди до мене їздять. І дякують мені. Дзвонять чи дома, чи нема, бо я часто зайнята. Є такі, що й гроші дають, хто хліба привезе, хто ковбаски. А є такі, що: «Хай, я потім...» Ну, я й не вимагаю: що дали, те й спасіба.

— Як бути такою бадьорою, тьху-тьху, до 90 років? — не стрималась, щоб не запитати бабу Дуню. — Зарядка? Дієта? Може, холодною водою обливатися? Жиру не їсти чи цукру?

— Я цукор ложкою навертаю, — сміється бабця. — Головне, бути легкою на підйом. Хоч серед ночі знялася і пішла: до сина — пішки, до клубу — пішки. Почуття гумору щоб було. А головне, мабуть, — співати з душею.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №11 (1765), 12 березня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Євдокії Гостар, людські долі, Борзнянський район, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:


ЦентрКомплект