Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Після Польщі наче вдруге народились: у роботу вкинулись, дітей взяли». Ольга Сліпкань виховує дітей покійного дядька і мріє про своїх
Доставка

«Після Польщі наче вдруге народились: у роботу вкинулись, дітей взяли». Ольга Сліпкань виховує дітей покійного дядька і мріє про своїх

Родина 33-річної Ольги Сліпкань та 38-річного Леоніда Ляшика з Великого Устя Сосницького району два роки тому взяла під опіку двох сестричок та брата. Це діти рідного дядька. Найстаршій Ані тоді було 16, середньому Руслану — 14, найменшій Діані — 12.

Своїх дітей подружжя не мало. До прийомних поставилось, як до рідних. Ольга каже, що життя змалечку її не балувало. Особливої ласки не бачила, звикла виживати і працювати. А тому для дітей хоче тільки найкращого. А яке воно, оте краще, подружжя побачило у Польщі, куди виїздили на заробітки.


Ольга Сліпкань (у центрі) з дітьми Русланом і Діаною

«Усе в городах, у полінні»

— З дитинства привчена, що потрібно виживати, — розповідає про себе Ольга. — Батько пішов, женився вдруге. Мати лишилась зі мною і сестрою. Великої любові від неї не бачила. Більше тітка Марія Горбатенко опікувалась. Любила мене, але по-своєму. Характер суворий, як у мужика.

Нас все більше до роботи привчали. Дитинства того, можна сказати, і не було. Все в городах, у полінні.

Хоч працювали і дорослі, і ми, малі, та великих статків не мали. Поїсти було що. А от красивого одягу не купували. Та я й не вважала це за потрібне. У однокласників уже телефони, а у мене немає. Обідно було. Але пожалітись чи попросити не було у кого. Виросту — зароблю. У школі обзивали, бо без батька росли. Я терпіла.

Після школи освіту не отримала. Про це жалкую. Зараз у прибиральниці йдеш, і то диплом запитують. Я вступила на перукаря. Та не довчилась. Не потягла мене мати. Вимушена була кинути навчання йти працювати. Соромно за це. Бо без освіти хіба прибиральником чи офіціантом підеш.

Справжню любов і турботу тільки від чоловіка відчула. Познайомились, коли мені було 26.

Тітка моя ремонт робила. І покликала Льоню допомогти. Так ми і познайомились. Разом ми уже сім років. Місяців два зустрічалися та й зійшлися.

Ми завжди разом. І працювати, і гуляти, і зуби лікувати. У мене з ними великі проблеми. Та ніколи не займалась. Вважала, що то зайве, не нужне. Він же, як тільки грошей заробив, сказав: їдь, лікуй.

Жили спочатку у його батьків, у Волинці на Сосниччині. Потім до мене переїхали, в Устя. Трохи пожили з мамою. Але вирішили, що треба своє. Знайшли хату. Потроху виплачували.

Двір величезний. Все у заростях. На городі клени поросли. Та ми за три дні вичистили. Але грошей особливо не було, як і роботи. Тоді й вирішили їхати на Польщу.

«За кордоном добре, а я за селом плакала»

— Як за кордон потрапили?

— Я до Польщі ще з 2008 року їздила. З тіткою на полуниці-малину. Та на ягодах багато не заробиш. З чоловіком влаштувалися на фабрику за Познанню. Льонин брат порадив. Він вже давно у Польщі. Колись на тій фабриці працював. Зараз же за спеціальністю, кухарем робить.

Як їхала у Польщу автобусом, то від самого Києва плакала. Все переживала, як мій кіт, як хата. Ми ж так зробили, що у нас на всю ніч у дворі світло вмикалось. Щоб не лізли злодюги.

На фабриці тій виробляють паперову продукцію. Серветки, тарілочки, стаканчики, красиві листівки. Відправляють їх у Німеччину.

Стояли за станком. Дивились, щоб фальш не йшов. Або пакували у ящики.

Працювати нелегко. З шостої ранку до шостої вечора. Перерва маленька, хіба пообідати. Платили погодинно. 10 злотих за годину (зараз це трохи більше 60 гривень. — Авт.). Гроші немалі, але й вимоги високі. Працювати треба швидко. Українців за те і цінують, що моторні.

Господар надавав житло. Це будинок. Сімейних селив по дві пари. А несімейних — по п’ять чоловік.

Працювали по змінах. Чоловік вночі, я вдень. І навпаки. Бувало, що протягом тижня і не пересікались. Лише на вихідних зустрічались. Вихідні оплачувались окремо. У суботу працювали удвох, щоб більше заробити. А у неділю вже влаштовували вихідний. Намагались кудись виїхати погуляти, побачити, як люди живуть.

— І як?

— Села красиві. Немає хат, як у нас. Будинки красиві. Біля них — травичка ухожена.

— Корів, свиней там тримають?


— Є такі. Але вони фермерами звуться. Велике господарство, отримують прибуток. Городів не обробляють. Усе купують у маркетах.

Ягоди, фрукти вирощують на продаж. А самі свого майже не їдять.

— Чому?

— Я працювала у фермера на яблуках. Як він вранці пирскає зелені, а до вечора вони вже червоні, то скільки там тієї хімії? У них і садом не пахне. Наче на хімзавод зайшов. А потім нам їх везуть. Самі красиві, ціленькі — на Європу.

Були й у Берліні, то там люди ще краще, ніж у Польщі, живуть. Нас туди брат Льонін запросив. Йому самому скучно було, оплатив і дорогу, і житло. Ми тільки гуляли.

Доставка
У Польщі ще буває насмічено. А у Берліні чистота ідеальна.

Люди ходять, в чому хочуть. І у драному, і в якому хочеш. І не паряться. Це мені дуже сподобалось. У селі йдеш у клуб і переживаєш, що б таке надіть, щоб не засміяли.

Я пропрацювала три місяці, бо паспорт закінчувався. Чоловік трохи довше.

Їхали в Україну, і якось важко на душі було: дороги розбиті, роботи немає. Але домівка. Яка ж я була щаслива, коли вийшла в рідному Усті з автобуса. Я з тим чемоданом не йшла, бігла. Прийшла, зробила кави, вийшла на город. І така рада.

Усе наче перевернулось у житті. Раніше випивати могли, гуляли. Та зрозуміли, що то не життя, почали задумуватись, що погане нам не потрібно. Взяли себе у руки. Побачили, як за кордоном молодь живе.

Після Польщі поставили вікна, паркан купили, плитку. Пічку переробити хочемо. Борги були, пороздавали. Але до пуття ще не зробили усе, бо чоловік постійно на роботі. А вдома вже по вечорах працює.

— До Польщі більше не збираєтесь?

— Чоловік без мене їхати не хоче. Сумно самому на чужині. Та й діти тепер у нас...

«Родичів повно, а малі в інтернаті. Ну як так?»

— Це тепер своїх діток хочемо. А два роки тому ще й не планували. Хотіли спочатку хату до ладу довести.

Сталося все неочікувано. Помер мій рідний дядько Петро Горбатенко. А у нього троє діток лишилось. Жили поруч. Пам’ятаю, їх малими няньчила.

Він батько-одинак. Жінка дядчина Катерина Горбатенко, родом з Мени, розпилась, його і дітей кинула. Поїхала у Прилуки до сестри жити. Там ще одне дитятко народила. І повісилась.

Важко, звичайно, чоловікові одному. Мужик є мужик. Дітвора ще мала. Вони й маму погано пам’ятають. Не справився, здав у борзнянський інтернат. Не скажу, що був поганим батьком. Він на вихідні завжди забирав. Понаварює усього.

А потім похитнулось здоров’я, за п’ять днів й убрався.

У нас тут родичів повно, а діти в інтернаті. Давай думати, кому забрати. У сестри троє дітей, хата не позволить. Тітка не працює — теж відпадає. Мати моя могла б узяти. Але не схотіла. Тоді психолог запропонувала мені. У нас родина, будинок. Порадились і погодились: чому ні? Почали документи збирати, на курси їздили. Дітей разом провідували. На той час уже машину купили. Передачки передавали.

— У вас узагалі не було дітей, а тоді одразу троє. Як звикали? Облаштовували хату?

— Купили дівчатам диван. Вони з нами в одній кімнаті, хлопець — в окремій.

Незвично спочатку було. У дечому важко. Чи на двох наготувати, чи на п’ять чоловік.

З’явились традиції. Разом сідали за стіл їсти. Сміялись. У хаті галас.

Після закордону любимо подорожувати. їздили з дітьми у Бреч, Батурин. «Антитіла» там виступали. Діти захотіли, та й ми не старі. У Чернігів виїжджаємо. На пікніки вибираємось.

— До чого найдовше звикали?

— Я люблю порядок, а у дітей цього немає. Шкарпетки розкидані. Прибираєш постійно. Але то все дрібниці. Працювати особливо не заставляю. Та Руслан у нас такий, що його й змушувати не треба. Скрізь у роботі перший. З технікою возиться любить.

Як з інтернату забрали, то вони аж получшали. І вагу набрали. Пожвавіли, покрасивіли. Хлопець у висоту рости пішов. Я люблю випікати: торти, пиріжки, печиво.

Аня пішла вчитися у Сосницьку гімназію, бо у селі 11 клас не набрали. Але характер важкий. Та й інтернат своє дав. Відмовилась ходити до школи. Я поїхала у службу: що робити? І спеціально для Ані відкрили 11 клас. Вона там одна училась. Так і на випускному сама була, та школу закінчила. І навіть до вишу вступила. Навчається у чернігівському педі на дошкільну освіту. І непогано — 4-5 балів за 5-бальною системою.

— Діти вас мамою не називають?

— Ну яка я їм мама? Двоюрідна сестра. Олею звуть. У Руслана я ще й хрещена. Вони на мою матір Валя кажуть, а що уже про мене говорить.

— Проблеми бувають?

— Звичайно. Аня, як 18 минуло, захотіла свободи. Оце вже кілька місяців не приїздить до нас. Я її сварила, що довго гуляє, з хлопцями. Люди говорять різне. До сироти завжди прискіпливе ставлення. Та вона цього не розуміє, каже, байдуже. Сподіваюсь, все налагодиться. Якщо добре до дітей, то й вони до тебе добре.

Аня з трьох найпробитніша. Ті слабші. Діанка взагалі слабенька. Як народилась, був порок серця. Зробили операцію. У свої 14 розвиток має на шість років. Закінчить дев’ять класів і далі вчитися не піде. Сподіваюсь, дадуть групу. їй потрібна постійна увага, одну лишати не можна. Буде з нами.

Руслан після 11 класу піде учитись на кухаря. Це його мрія.

Тепер задумались, щоб відкрити будинок сімейного типу. Діткам було б добре. Все ж не в інтернаті. Сім’я, хоч і прийомна, є сім’я. Одне погано, що до дітей звикаєш. А їх же можуть усиновити, забрати.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №10 (1764), 5 березня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ольга Сліпкань, заробітки, Польща, діти, Сосницький район, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в:


ЦентрКомплект