«Бабка однією рукою ікони хрестить, другою мені чарку наливає. Що кинув, то моя заслуга»
15 років — ні краплі. Стільки не вживає спиртного Василь Громико з Озерян Бобровицького району. Не п’є ні у будні, ні на свята. Сам каже, та й рідні підтверджують.
А пив передовик-тракторист найкраще у селі. Пробував кидати, й не раз. Та знов вертався до чарки. Впевнений, що зав’язати назавжди допомогла сила волі.
А щоб заспокоїти нерви і час, який раніше витрачав на горілку, Василь вишиває бісером. У мріях — вишити картину, на якій буде він і дружина Надія.

Василь Громико
П'ятого — у 41
Разом Громики 40 років. Мають спільних чотирьох дітей. А найстарший — син Надії Олександрівни від першого шлюбу.
— Я родом з Прибині Корюківського району. Сюди, в Озеряни, їздила на буряки, зароблять. Сезон відробимо. Веземо додому пшеницю, цукор, — розповідає жінка. — Був у мене чоловік. Розбився на молоковозі. Хлопчик лишився. Коли за Василя заміж пішла, сину вже три рочки минуло.
— Як познайомились?
— Ми з хлопцями горілки ковтнули та й поїхали гуляти, — усміхається Василь Петрович. — Мабуть, набридло самій жити. Ото за мене й пішла.
— Сина батькам лишила. Вони настояли. Бо ж кому потрібні чужі. А сама заміж вийшла. Бо любов.
— Та ти навіть і не знаєш, що таке любов, — махає рукою на дружину Громико.
— Як не знаю? У нас же четверо дітей, — обурюється Надія Олександрівна.
— То понятно. Але я вважаю, що з мільйона, мо’, двоє людей, які мають любов. А у нас що? Як вечер, спимо, тоді любов. А як вийшли вранці пораться і одне на одного матюки гнуть. То що таке?
— Так чи не так, а діти хороші у нас. Двоє дівчат. І двоє хлопців. Роботящі, у горілку не вкидаються. І навіть не курять. Старша у Києві. Вони з чоловіком бізнесмени. Потім двійнята йдуть — хлопець і дівчина. Найменшого, Колю, народила у 41,5 року.
Це на зиму якраз було. Плащ-пальто на мені широке. Ніхто й не знав. На роботу до останнього ходила. Там, як дізнались, що народила, здивувались.
А мені соромно було у таких годах. Донька середня уже потім казала, що здогадувалась. Вчиться Коля у Києві на будівельника. Роботящий. Оце думаю, якби його не було, що б робила?
Старший, уже як підріс, до нас з Василем переїхав. Бо тут і до Києва ближче, і робота є. Купив хату у Бобровиці.

Надія Громико
«Пив лучче всіх»
— Я завжди у передовиках був. Мене і в Київ, і в Чернігів возили. Грамоти давали. Працював тяжко. Трактори тоді не такі були, як оце тепер. Що і кондиціонер холодить чи гріє. Тоді навіть і кабін не було. Труїш буряки дустом, як доїдеш, то з трактора випав і кров’ю умиваєшся, — згадує минуле чоловік. — Та не тільки добре працював. Усе робив ловко. І пив лучче всіх. Ніхто у селі так не міг.
— Це ж як?
— І дньом, і ніччю, — усміхається.
— І у калюжі міг лежати, і у снігу замерзати. Запойний був, страховище. Ми і по хатах від нього ховались. До бабок возили, — зітхає дружина.
— Ой, ті бабки налічили. Вона жінку вижене. Сама ж бачить, що у мене руки трусяться. Чарку наллє. Щось біля ікон пошепче. Я вип’ю. Полегшає. Отаке лікування.
— Я думала і справді, а вони йому тільки наливали, — аж сплеснула руками Надія Олександрівна. — Кодувала його, і до гіпноза возили, і у лікарні прокапувала. Вистачало років на сім. А потім знову. Тепер же років 15 не п’є.
— Вилічила вона мене, — киває на дружину Василь Петрович. — Це я сам захотів. А от аби знати, що тиждень жити лишився, то купив би горілки побільше. Поставив перед собою і пив би, поки не впав. Це своя сила у руках.
— Та нехай уже. Треба ж комусь і меншим бути, — вдає, що погоджується з чоловіком, Надія Олександрівна.
«Треба вміти не лише з дівчиною переспати, а и пуговицю пришити»
На стінах у кухні Громик окрім картин, що вишиває Василь Петрович, ще й грамоти від сільради і не тільки. У селі чоловіка хвалять. Кажуть, і парканчик поставив, і у приміщення колишньої сільради, а нині старостинського округу, ремонт робив. Зараз мріє відремонтувати сільський клуб, щоб місцевий хор не співав під відкритим небом.
— Я любітєль, що усе було у порядку. Зібрав з людей гроші. По 50 гривень вийшло. І зробив ожидалку. Люди їдуть, діти шкільний автобус чекають. Дощ, вітер — а сховатись немає де.
Та я взагалі усе можу. Треба вміти не лише з дівчиною переспати, а й пуговицю пришити.
Можу й паски пекти. Дружина на фермі працювала. Ніколи було. А у мене якраз час з’явився. Притому у печі пік, не в духовці. Дев’ять величезних пасок. Такі добрі вийшли, що поки до свята, іще одні мусив випікати.
А на таборі мужики насміхались: ти хоч руки перед тим помив від солярки? А мені байдуже. Хай балакають.
Я взагалі на чужу думку не зважаю. Он у такій куфайці їду по селу — подерта, брудна. Ні в кого не вкрав. Хай бачать, що я не гулящий, а роботящий. То городські за свій одяг переживають, а мені нормально.
Оце років три як вишивати почав.

Одна з 15 картин Василя Громико
— Дружина навчила?
— Ні. Я такого не вмію, — стинає плечима Надія Олександрівна.
— Людина одна у селі таким займається. Цікаво стало й собі. Замовив, щоб схему купила. Показала, що й як. До п’ятого класу у школі з дівчатами вчився. На уроках і шити, й вишивати учились разом. І зараз гладдю зможу.
Першими дві ікони вишив. їх матері віддав.
Це лучче лікарство от усього. А найкраще — нерви заспокоює. Шию не більше години-півтори. Бо потім вже плутається все. Можу не той бісер вибрати, який треба. Тоді перероблюй.
Літом не вишиваю. Бо є чим зайнятись. Маю трактор. Купу городів. Та й взимку роботи доволі. А от вечорами наче й сумно. Можу й серед ночі встати, якусь годинку пошити.
Василь Петрович сідає за столика, який спеціально обладнав у кухні. Одягає окуляри. Вмикає лампу. На столі у одноразових тарілках за кольорами розкладено бісер. У мозолисті пальці бере манюсіньку голку і одну по одній нанизує бісеринки. Шиє лівою рукою.
— Є такі картини, що і 20 сортів бісеру. Спочатку розложу по кольорах. А потім уже сам потрібний на голку нанизується. На «Ведмедях», — показує на репродукцію картини, — наприклад, 68 тисяч бісеринок.
У доробку чоловіка вже з 15 картин.
— У тому році задумав вишити себе і жінку. Нас не стане, щоб пам’ять лишилась. Щоб дружина з коровою була. А я з вудочкою — дуже рибалити люблю.
Уже знайшов, хто таку фотографію зробить.
Щоб не отуди мене згадувати ходили, — Василь Петрович киває у бік кладовища. — А зайшли у хату, подивились на картини, і сказали: був такий.
Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №4 (1758), 23 січня 2020 року
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.




