Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Бабка однією рукою ікони хрестить, другою мені чарку наливає. Що кинув, то моя заслуга»


Home net

«Бабка однією рукою ікони хрестить, другою мені чарку наливає. Що кинув, то моя заслуга»

15 років — ні краплі. Стільки не вживає спиртного Василь Громико з Озерян Бобровицького району. Не п’є ні у будні, ні на свята. Сам каже, та й рідні підтверджують.

А пив передовик-тракторист найкраще у селі. Пробував кидати, й не раз. Та знов вертався до чарки. Впевнений, що зав’язати назавжди допомогла сила волі.

А щоб заспокоїти нерви і час, який раніше витрачав на горілку, Василь вишиває бісером. У мріях — вишити картину, на якій буде він і дружина Надія.



Василь Громико

П'ятого — у 41

Разом Громики 40 років. Мають спільних чотирьох дітей. А найстарший — син Надії Олександрівни від першого шлюбу.

— Я родом з Прибині Корюківського району. Сюди, в Озеряни, їздила на буряки, зароблять. Сезон відробимо. Веземо додому пшеницю, цукор, — розповідає жінка. — Був у мене чоловік. Розбився на молоковозі. Хлопчик лишився. Коли за Василя заміж пішла, сину вже три рочки минуло.

— Як познайомились?


— Ми з хлопцями горілки ковтнули та й поїхали гуляти, — усміхається Василь Петрович. — Мабуть, набридло самій жити. Ото за мене й пішла.

— Сина батькам лишила. Вони настояли. Бо ж кому потрібні чужі. А сама заміж вийшла. Бо любов.

— Та ти навіть і не знаєш, що таке любов, — махає рукою на дружину Громико.

— Як не знаю? У нас же четверо дітей, — обурюється Надія Олександрівна.

— То понятно. Але я вважаю, що з мільйона, мо’, двоє людей, які мають любов. А у нас що? Як вечер, спимо, тоді любов. А як вийшли вранці пораться і одне на одного матюки гнуть. То що таке?

— Так чи не так, а діти хороші у нас. Двоє дівчат. І двоє хлопців. Роботящі, у горілку не вкидаються. І навіть не курять. Старша у Києві. Вони з чоловіком бізнесмени. Потім двійнята йдуть — хлопець і дівчина. Найменшого, Колю, народила у 41,5 року.

Це на зиму якраз було. Плащ-пальто на мені широке. Ніхто й не знав. На роботу до останнього ходила. Там, як дізнались, що народила, здивувались.

А мені соромно було у таких годах. Донька середня уже потім казала, що здогадувалась. Вчиться Коля у Києві на будівельника. Роботящий. Оце думаю, якби його не було, що б робила?

Старший, уже як підріс, до нас з Василем переїхав. Бо тут і до Києва ближче, і робота є. Купив хату у Бобровиці.


Надія Громико

«Пив лучче всіх»

— Я завжди у передовиках був. Мене і в Київ, і в Чернігів возили. Грамоти давали. Працював тяжко. Трактори тоді не такі були, як оце тепер. Що і кондиціонер холодить чи гріє. Тоді навіть і кабін не було. Труїш буряки дустом, як доїдеш, то з трактора випав і кров’ю умиваєшся, — згадує минуле чоловік. — Та не тільки добре працював. Усе робив ловко. І пив лучче всіх. Ніхто у селі так не міг.

— Це ж як?

— І дньом, і ніччю, — усміхається.

— І у калюжі міг лежати, і у снігу замерзати. Запойний був, страховище. Ми і по хатах від нього ховались. До бабок возили, — зітхає дружина.

— Ой, ті бабки налічили. Вона жінку вижене. Сама ж бачить, що у мене руки трусяться. Чарку наллє. Щось біля ікон пошепче. Я вип’ю. Полегшає. Отаке лікування.


— Я думала і справді, а вони йому тільки наливали, — аж сплеснула руками Надія Олександрівна. — Кодувала його, і до гіпноза возили, і у лікарні прокапувала. Вистачало років на сім. А потім знову. Тепер же років 15 не п’є.

— Вилічила вона мене, — киває на дружину Василь Петрович. — Це я сам захотів. А от аби знати, що тиждень жити лишився, то купив би горілки побільше. Поставив перед собою і пив би, поки не впав. Це своя сила у руках.

— Та нехай уже. Треба ж комусь і меншим бути, — вдає, що погоджується з чоловіком, Надія Олександрівна.

«Треба вміти не лише з дівчиною переспати, а и пуговицю пришити»

На стінах у кухні Громик окрім картин, що вишиває Василь Петрович, ще й грамоти від сільради і не тільки. У селі чоловіка хвалять. Кажуть, і парканчик поставив, і у приміщення колишньої сільради, а нині старостинського округу, ремонт робив. Зараз мріє відремонтувати сільський клуб, щоб місцевий хор не співав під відкритим небом.

— Я любітєль, що усе було у порядку. Зібрав з людей гроші. По 50 гривень вийшло. І зробив ожидалку. Люди їдуть, діти шкільний автобус чекають. Дощ, вітер — а сховатись немає де.

Та я взагалі усе можу. Треба вміти не лише з дівчиною переспати, а й пуговицю пришити.

Можу й паски пекти. Дружина на фермі працювала. Ніколи було. А у мене якраз час з’явився. Притому у печі пік, не в духовці. Дев’ять величезних пасок. Такі добрі вийшли, що поки до свята, іще одні мусив випікати.

А на таборі мужики насміхались: ти хоч руки перед тим помив від солярки? А мені байдуже. Хай балакають.

Я взагалі на чужу думку не зважаю. Он у такій куфайці їду по селу — подерта, брудна. Ні в кого не вкрав. Хай бачать, що я не гулящий, а роботящий. То городські за свій одяг переживають, а мені нормально.

Оце років три як вишивати почав.


Одна з 15 картин Василя Громико

— Дружина навчила?

— Ні. Я такого не вмію, — стинає плечима Надія Олександрівна.

— Людина одна у селі таким займається. Цікаво стало й собі. Замовив, щоб схему купила. Показала, що й як. До п’ятого класу у школі з дівчатами вчився. На уроках і шити, й вишивати учились разом. І зараз гладдю зможу.

Першими дві ікони вишив. їх матері віддав.

Це лучче лікарство от усього. А найкраще — нерви заспокоює. Шию не більше години-півтори. Бо потім вже плутається все. Можу не той бісер вибрати, який треба. Тоді перероблюй.

Літом не вишиваю. Бо є чим зайнятись. Маю трактор. Купу городів. Та й взимку роботи доволі. А от вечорами наче й сумно. Можу й серед ночі встати, якусь годинку пошити.

Василь Петрович сідає за столика, який спеціально обладнав у кухні. Одягає окуляри. Вмикає лампу. На столі у одноразових тарілках за кольорами розкладено бісер. У мозолисті пальці бере манюсіньку голку і одну по одній нанизує бісеринки. Шиє лівою рукою.

— Є такі картини, що і 20 сортів бісеру. Спочатку розложу по кольорах. А потім уже сам потрібний на голку нанизується. На «Ведмедях», — показує на репродукцію картини, — наприклад, 68 тисяч бісеринок.

У доробку чоловіка вже з 15 картин.

— У тому році задумав вишити себе і жінку. Нас не стане, щоб пам’ять лишилась. Щоб дружина з коровою була. А я з вудочкою — дуже рибалити люблю.

Уже знайшов, хто таку фотографію зробить.

Щоб не отуди мене згадувати ходили, — Василь Петрович киває у бік кладовища. — А зайшли у хату, подивились на картини, і сказали: був такий.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №4 (1758), 23 січня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: людські долі, Василь Громико, Бобровицький район, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в:


ЦентрКомплект