Інопланетяни вижили людей з села Хаїха?

...Через кропиву по пояс чоловік пробирається до покинутих хат. На стіні однієї з них намальована літаюча тарілка. Це кадри з телепередачі «Загублений світ» каналу «2+2» (зйомки літа 2018 року). Місце — село Хаїха, територія Парафіївської ОТГ Ічнянського району. Голос за кадром розповідає, що село вподобали інопланетяни. Шниряють по окрузі, людей викрадають, світять вогнями зі своїх тарілок. Тому в Хаїсі нікого й не залишилось, виїхали всі чисто. Правда це чи ні, та село нині безлюдне.



1. «Останніми вибралися ми»

Жодної уцілілої будівлі. Кущі і дерева поспліталися між собою. Потрібно руками їх розхиляти, аби пройти.

— Людей вже років вісім, як немає. Та Хаїху не знімають з обліку, бо там зареєстровано десять осіб. Хоча вони повиїздили, — зітхає Ольга Кужман, староста села Мартинівка (Хаїха входить до цього старостату).

— Ольго Іванівно, про інопланетян чули, які нібито вижили людей, аби очистити для себе територію?

— Краще спитати у тих, хто там раніше мешкав.


Ніна Поліщук

— Останніми вибралися ми, хоч чоловік дуже не хотів, — мружить очі і кладе натруджені руки на стіл 84-річна Ніна Поліщук з Мартинівки (переїхала у хату своїх батьків, яка 13 років стояла пустою). — 57 годків там прожила. Як вийшла заміж у 1955 році, 60 хат було, 217 жителів, і ще людей прибавлялося. Після мене вісім невісток прийшло і два примаки. Ферма була — телята, коні, овець розвели більше п’яти тисяч. Земля родюча. Не бідували.

Хазяїн мій з великої сім’ї. Народився 13-им, якраз перед Голодомором у 33-му році. Мати його не годувала, думала, не виживе. А сестра старша вже своє дитя мала і йому грудь давала. Мати ж думала, воно покавкає кілька днів і помре. А дитя живе й живе, доки не застала, як дочка цицьку дає. Зрозуміла все і стала його годувати. Так вийшло, що він один з усіх дітей батьків до смерті догодував і догледів. Мій Олексій слабенький був, зробили операцію, залишилася четвертина шлунку, а до роботи беручкий.

У 2005 році нас ще десятеро там жило. Згодом лишилося чотири душі. У 2013 році ми останні зголосилися переїхати. І двох днів не минуло, як мародери влізли до хати, дах розкрили.

— Ніно Андріївно, інопланетяни навідувалися у Хаїху?

— Сама їх не бачила. А люди всяке розповідали. Конюх був Павло Гавриш, у 1971 році розказував, як велике над селом зависло, світилося, схоже на коня з возом. Тоді над ним покепкували, мовляв, коні тобі ввижаються, бо ти їх пораєш. Через кілька років Іван Буренко (він пас худобу) розказав, що бачив літаючу тарілку, з якої наче простирадла звисали. Та ніхто не повірив розповідям. А він більше не згадував. Тоді ж в таке мало вірили. Мо’, і ще кому вони показувалися, та люди мовчали, аби з них не насміхалися.

2. У пошуках тарілки

— Люди зникали?

— Лише один випадок пам’ятаю. Чоловік жінку дуже побив посеред зими. Це 1974 рік був.

Аби не добив, вона в одному чоботі втекла. Четверо діток було у них. Один в армії в Німеччині на той час був. її знайшли днів через п’ять у полі мертву.

— Якісь ознаки є, що прибульці час від часу прилітають до покинутого села? Поїдемо, подивимось, — пропоную бабиній доньці 62-річній Любові Бугаєнко (якраз приїхала до Мартинівки з Черкас, провідати матір).

Розбита асфальтова дорога веде до Хаїхи.

— Машини возять зерно, добивають. Всю землю позабирали. Колись батько розповідав, як служив у Німеччині, їм політінформацію читали, що три людини обробляють сто гектарів землі, і на полі ні зілинки. Не вірив. Бо у нас 20 людей на чотирьох гектарах з весни до осені, а бур’ян е. Та коли ми уже до такого дожилися, повірив. Яка краса тут була. Місцевість болотиста. Я, бувало, зі школи йду, попід дорогою канава. Зніму хустку, риби руками наловлю. Птиці домашньої, овець було неміряно. Хто їх там рахував. Як яке начальство на конференцію в Ічню їде, від нас м’ясо везуть. А тепер що — лише спогади, — припадає до вікна авто Любов Олексіївна. — Тут десь ще скарби заховані. Батько пішов коня припинати. Вбивав у землю шворінь, а він не лізе. Тоді йому розповіли, що у тому місці у 1912 році панські сховища будували, з рельс і шпал. Опускали у ті погреби бочки з огірками та капустою.

А мій дід розповідав, що неподалік Хаїхи річка Удай протікала. По ній кораблі плавали. Один, з золотом, затонув. Місце те з роками замулилося та щогли ще видно було. Німці про нього дізналися. Вже після війни зверталися до Москви, аби дали добро на пошуки за умови розділити знайдене порівну. Дозволу Москва не дала. Тепер і місця того не знайти.


Любов Бугаєнко на порозі покинутої хати. Фото Валентини Остерської

3. «Стояло 16 коней у воді, як бахнула блискавка, всі на смерть»

— Любове Олексіївно, аномалії, відьми, перевертні були?

— У Хаїсі що не двір, так одне одного і підозрювали у відьмацтві. Було, гуси однієї баби під двір іншої прийшли траву щипати — прокльони стояли до небес. Збереться якась жінка в церкву у Мартинівку, вже гудуть, Валька, Пронька і т. д. пішла гріхи замолювати.

Кажуть, блискавка в одне і те ж місце не влучає. У нас такі грози були, і в дерева, і в воду било разів по три. 1968 року стояло 16 коней у воді, як бахнуло, всі на смерть.

У ліску лежить авіабомба. У радянські часи у влади до неї руки не дійшли, і нині вона нікому не потрібна.

Дожилися до того, що торік у Мартинівці в криницях вода попропадала. Люди свердловини бурять.

Сім кілометрів проїхали швидко.

— А де ж хата з літаючою тарілкою? Хто її намалював?

— То була хата мого дядька. Її вже розібрали і вивезли. А хто зробив той малюнок, хто знає. Він був тільки на одній стіні, північній. Нічого не лишилося і від будинку Ольги Прокопенко. До неї прибульці прилітали. Олі було до 40 років на той час. Це був 1983 чи 1985 рік. Вона зі мною поділилася. Тільки попросила нікому не розказувати.

Лежить Оля з чоловіком вночі і чує: «Ми візьмемо у вас аналіз крові». Розплющує очі, а перед нею четверо інопланетян, носів не видно, а очі розкосі, як у китайців. Вона злякалася, каже: «У мене погана кров, я ж після операції». Незчулася, дивиться, один тримає в руках пробірку, а в ній вже кров аж піниться, так бурлить. Я її питаю: «Мо’, то наркоз відходив, привиділося?» А Оля: «Операція була за кілька місяців до цього. І все б нічого. Вранці встала, а у руці прокол, як від крапельниці. Чоловіку кажу, чого ж ти спав, таке й таке було». А він: «Чого спав? Я бачив, як тебе піднімали і тріпали, як рядно». Оля потім виїхала на Прилуччину. Вже її немає у живих.

У мене пасіка на нашому городі стояла, — веде через хащі Любов Олексіївна. — Приїхала, а тут між дерев якась будка побудована, плівкою вкрита, скотчем склеєна, ще і ковдра на вході висіла. Навколо ні душі. До найближчого села три кілометри. А як іти до нашого дворища, на городі порозкладувані кругляки-метровки, за кілька метрів одна від одної. То у формі букви «Ш», то «П», то ще якось. Певно, аби з повітря безпілотником зняв, може, то якесь послання було і його вдалося б прочитати. Приїхала наступного разу — зникли кругляки, і сліду не лишилося. Не видно, щоб хтось ходив по траві чи під’їздив. Де людська присутність була, зразу видно.

Батько десь дві десятилітрові банки горілки закопав. Сказав матері, а вона забула, де. і ми не знаємо. Може, інопланетяни знайдуть? — жартує.

— У нас яма біля порогу для буряків, з неї всю цеглу вибрали. Шифер з хати зняли. Де яка залізяка, покрали, розтяти все, що могли. Тільки колишній хімсклад стоїть, червоніє цеглою — бояться.

— Чого, на вашу думку, всі з села виїхали?

— А що тут робить?

Жінка походила хатою, де народилася і виросла, згадуючи, де що стояло. Зупинилася біля комори. Розповіла, як прийшли шахраї, хотіли у скриню залізти, та віка не підняли, бо заставлене зверху було. А в інших пенсіонерів під приводом обміну грошей тисячами видурювали і крали. Нині нікого дурити, тільки вітер гуляє по розбитих шибках.

За 26 років з карти області зникло 55 сіл. Римлян вже немає, марсіян залишилось семеро

В області з адміністративного обліку з 1990 року через відсутність жителів було знято 55 населених пунктів. Перелік є на сайті Верховної Ради (кому цікаво).

Чернігівщина шоста на Україні за кількістю вимерлих сіл. Попереду Київщина, Полтавщина, Житомирщина, Харківщина і Сумщина. Рекордним став 2002 рік. Тоді по державі було знято з обліку 86 сіл, у тому числі 78 через відсутність у них людей. Решта приєдналися до більших сіл і міст.

В області ще кілька років тому налічувалося більше мільйона людей. На кінець 2019-го зареєстровано 993 тисячі 758. Насправді проживало 985 тисяч 216.

У кожному районі є по декілька сіл і хуторів, в яких не лишилося живої душі! У деяких мешкає по кілька людей. Ці пункти не знімають з обліку. Як, наприклад, Нова і Степ Української сільської ради Талалаївського району.

— З Нової пенсіонерка у стардомі, а ті, що зареєстровані у Степу, десь по білому світу, не знаємо й де, — каже сільська голова Лариса Лисенко. Також не покидають сіл престарілі люди, або ті, кому нікуди подітися. Тікають ті, до кого внадилися грабіжники, як у селі Новоселиця Коропського району. Там менше ніж за місяць з семи лишилося двоє.

З 1997 року не існує села Рими Ічнянського району. А у Марсі Семенівського району залишилося семеро людей. Навряд чи інопланетяни тому виною.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №4 (1758), 23 січня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: