Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Їв буйволятину, бачив крокодилів, а на рикшах не покатався. Олександр Дубина з Конятина півтора року служив у Індії

Їв буйволятину, бачив крокодилів, а на рикшах не покатався. Олександр Дубина з Конятина півтора року служив у Індії

82-річний Олександр Дубина майже народився і майже все своє життя провів у рідному Конятині Сосницького району. За виключенням хіба строкової служби у Білорусі. Та двох років надстрокової, півтора з яких провів у Індії. Про враження від країни розповідає так, ніби це було вчора, а не 55 років тому.


Олександр та Ольга Дубини, переможці акції «Вісника Ч» «Смикни удачу за хвіст!»

Красиво, та бідність велика. Хлопчаки кричали: «Гів мані»

— Я служив у ракетних військах. Наші до Індії продавали техніку. І їздили, щоб показувати і розказувати, як тим користуватись. І я в групі.

Спочатку було 40 чоловік, тоді 20,10. Я майже останнім полишав Індію. Бо возив генерала, — згадує Олександр Трохимович. — Жили у місті, схожому на Чернігів. Населення трохи більше 200 тисяч і річка по місту протікала.

А в тій річці повно крокодилів. їх там у кожному озері аж кишить. Рибу спокійно не половиш, бо за носа ухватять.

— Вас кусали?

— Крокодил — ні. А от скорпіони хлопців джигали. На хвостику у них бульбашка. В ній — отрута. Якщо немає прививки, смерть.

А ще багато слонів. І корови скрізь по місту ходять, наче у нас коти чи собаки. Ніхто їх не зачіпає, бо священна тварина ж.

Одинадцять місяців там спекотно. І тільки один — дощі сильні йдуть. Тож мандаринів, апельсинів — скільки хочеш. Не те, що у нас на той час, — великий делікатес.

— Чим ще вас годували?

— Борщів не давали. Каші різні, м’ясо буйволяче. Як наша яловичина на смак. І молоко буйволяче пив. На смак приторне. І жирне дуже. Жирності більше 5 процентів. У нас таке добре б приймали.

Та їжа дуже вже гостра. Так наперчать, що й до рота не візьмеш. Наші кухарі вже їхніх підштудіровали.

— Був час на розваги?

— А чого ж. Влаштовували разом з індусами вечірки. Вони більше для керівного складу були. Ну, і я, як водій, потрапляв. Зустрічалися на квартирі. Бо в Індії був сухий закон.

Ще у кіно ходили. Фільми на англійській дивились. Хоч їхня мова називається хінді, та в Індії багато хто англійською говорить. Ми спочатку перекладача з собою брали. А потім і самі шурупати стали.

— Вивчили англійську?


— У школі німецьку викладали. Та за півтора роки, що був у Індії, і мавпу можна навчити, не те, що чоловіка. Тож і я спікати почав («спік» з
Англійської — говорити).

— Індусок на побачення запрошували?

— Яке там. Їх дівчата навіть у кінотеатрі на окремих від хлопців місцях сидять. Не те, що у нас: і обнімаються, і цілуються, й не тільки. Там тільки подружні пари поруч сидіти можуть.

Дуже хотілось на рикші проїхатись. Це транспорт, схожий на великий велосипед з візком. У візок сідає пасажир, а водій крутить педалі і їде. Та нам, радянським військовим, забороняли їздити на них. Бо ж не можна експлуатувати людину.

А от не сподобалось те, що бідності багато. Як йдеш містом, хлопчаки підбігають і за штанці скубуть: «Гів мані». Як по-нашому, то «дай грошей» просять.

Повернувся у село, бо любов

Доки Олександр Трохимович був у Індії, вдома на нього чекала наречена.

— Як у відпустку приїздив, побачив свою Ольгу. Ми хоч і з одного села, та вона на вісім років молодша. Коли до армії йшов, ще наречена малою була. А тут приходжу до клубу і бачу чорняву красуню. Он і зараз брови як вугіль, — киває на дружину. — Чотири роки ми з нею переписувались. Першим я листа відправив, вона відповіла. Щотижня листувались. А скільки разів заміж кликав, то й не порахувати. Все казала: «Рано. Треба довчитись». Та все ж одружились, як була ще студенткою чернігівського педінституту. А диплом після четвертого курсу вже з нашою першою донькою здавала.

— Малій тоді два місяці було. Поїхала разом зі свекрухою. Два місяці у Чернігові жили. Я вчилася, свекруха онуку гляділа, — долучається до розмови Ольга Іванівна.

— Чому ж не пішли служити далі? — запитую у чоловіка.

— Бо любов. Так до своєї Олі спішив. Влаштувався у колгосп трактористом. Так все життя і пропрацював. Хоча в армії і зарплата була хороша, і пенсія б зараз непогана. А залишитись не хватило толку. Приїхав, побачив дівчину і розтанув. Та ні про що не шкодую. Дружина, дві доньки, дві онуки, та вже й правнучка є. Чого ще бажати.

«Вісник» як розрада



Ольга Дубина (ліворуч) з інститутською подругою Ніною Велігошею (праворуч), яку хоче знайти

По життю Олександр Трохимович оптиміст і не звик сидіти на місці. Та п’ять років тому чоловікові ампутували ногу. Тож пересувається лише за допомогою ходунців. Але попри все щодня робить зарядку, навіть допомагає дружині поратись на городі та по господарству. А найбільшою розрадою для нього є улюблена газета «Вісник Ч». З нею родина Дубин товаришує більше 15 років. Цього року вирішили спробувати долю і взяли участь у акції «Смикни удачу за хвіст!». Та перемогли. У подарунок від газети родина отримує електрочайник.

— Це все з моєї щасливої руки, — радіє господар. — Колись велосипед виграв у лотереї, потім пилосос. Щастить так щастить.

Шукаю Ніну Велігошу

— Як тобі приз, то я б хотіла подругу інститутську знайти, — звертається Ольга Іванівна. — Ми разом у Чернігові навчались. Дружили, переписувались. А потім розійшлись. її Ніна Миколаївна звати. У дівоцтві Велігоша. Родом з Десни Козелецького району.

Контакти Ольги Іванівни є в редакції. Якщо Ніна Миколаївна впізнає себе на фото, звертайтесь, дамо телефон студентської подруги.

Другий приз — теплий плед — від «Вісника Ч» в акції «Смикни удачу за хвіст!» отримує Надія Сакало зі Срібного. Вітаємо з перемогою і чекаємо у редакції. Можете приїхати за подарунком самі чи прислати родичів, знайомих, передамо подарунок.

Акція «Смикни удачу за хвіст!» тільки набирає обертів. Попереду ще майже два місяці подарунків. Тож не зволікайте і швидше передплачуйте найцікавішу газету області та надси лайте копію абонементів. В акції грають усі, хто передплатив «Вісник Ч» на перше півріччя 2020 року — з січня по червень включно. А ті, хто надішле абонемент на увесь 2020 рік, гратиме одразу і в першому, і в другому півріччі.

Тож чекаємо ваших листів за адресою: 14000, Чернігів, вулиця Преображенська, 12, «Вісник Ч». І нехай удача усміхнеться саме вам!

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №48 (1750), 28 листопада 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Олександр Дубина, Сосницький район, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в:


ЦентрКомплект