Батюшка і бабусі

Чоловікам в богадільню вхід заборонений

Богадільня — притулок при церкві, де доглядають старих та немічних. Аналог геріатричного пансіонату. Посиденьки перед телевізором заміняє молитва. Створив притулок 17 років тому отець Михайло, настоятель Свято-Покровського храму в Тупичеві Городнянського району.


Михайло та Світлана Чепак біля будинку пристарілих


«І вони питали: «Чому?»

55-річного Михайла Чепака
застала біля будинку пристарілих, що через дорогу від храму. Розмовляв з двома бородачами на фурі.

— Священики з Почаївського монастиря, — пояснив, коли далекобійники поїхали. У отця Михайла «Нива», збирається в Чернігів на бази: закупити продукти для притулку, підгузки, миючі засоби.

— Ваш притулок в Тупичеві називають богадільнею.

— Богадільня — Боже діло, — розшифровує батюшка.

Михайло Вікторович родом з Західної України, з села Шпиколоси, що на Львівщині. Матушка Світлана Ярославівна — з Золочева Львівської області.

— Чому вирішили йти в священники? Нещасливе кохання, віруючі батьки?

— На Західній Україні переважно люди віруючі, всі ходять до церкви. А з Світланою ми в церкву вже разом ходили, все було добре. Люди йдуть у священство не від розпачу чи нещастя.

В армії відслужив. Рік провчився в гідромеліоративному технікумі. І зрозумів, що займаюсь не тим. Хотів бути священником, і все. Тоді все тільки почало відроджуватися, храми відкривалися. Віруюча людина все ще автоматично вважалася ворогом партії, а значить, і народу. Система ще працювала, «особі отдели» мали місце. І зі мною проводили бесіду. Питали: «Чому ви туди йдете?».

У 25 років вступив до Чернігівського духовного училища. Направила Львівська митрополія, вони платили за навчання.

Два роки відучився, в лютому 1991 відправили на приход в Хрипівку Городнянського району. Вже був рукоположений. А на Трійцю цього ж року дали ще й Тупичів.

— Кар’єрні справи пішли в гору?

— За селом два кар’єри було, я там інколи рибу ловив, ото і всі мої кар’єрні справи, — жартує Михайло Вікторович. — Було дуже тяжко. Транспорту нема, а сіл, які відносилися до приходу, більше одинадцяти: Півнівщина, Політрудня, Пекурівка, Листвин, Тупичів, Невкля, Вихвостів, Куликівка, Дібрівне, Тополівка, Хрипівка... І я один на всі ці села.

З матушкою їздили на попутках, жили на квартирах

— Матушку коли з Львівщини привезли?

— Ми одружились в 1987 році, ще до того, як я вирішив йти в духовенство. Світлана медпрацівник, приїхала за мною в Чернігів і працювала в пологовому будинку. Знімали квартиру. Поїхали в Городнянський район.

У Хрипівці прослужив півтора року. Матушка весь час зі мною: читала, псаломщиком була. Освоїла церковну справу. І оце ми вдвох по всіх отих селах, і в заметіль, і по грязюці. Машини не було, попутками до одного перехрестя, звідти ловимо попутку до наступного.

А в 1993 році мені передали цей храм. До того клуб був, а я у хатці на вигоні правив. Від Хрипівки відмовився, щоб серйозно зайнятися ремонтом церкви в Тупичеві. Почали реконструкцію. Тоді, як клуб робили, з церкви лишне повідрізали, бані знесли. А ми назад все пристроїли.

Тут житло винаймали. Було бажання повернутися додому. Направила мене митрополія, і приїхати я мав у Львівську митрополію.

На Львівщині зразу після весілля почали будувати будинок. Майже закінчили. Я ще думав зробити там православну церкву і правити.

А тут за цю церкву в Тупичеві зачепився. Думаєш, оцю роботу зроблю, й поїду. Ще цю. і так ото воно... Поки владика Антоній не відчитав: «Що, хочеш все залишити? Про людей не думаєш, а тільки щоб скоріше закінчити й виїхати?»

Заділо це мене. Повернувся в Тупичів, купили собі хату, відремонтували. В ній і зараз живемо. А той наш будинок поїхали й продали. І все. Тепер тільки їздимо в гості до батьків, поки ще живі.

«Я ж в Київ не поїду. Ви тут покажіть»

— Раніше в Тупичеві був будинок пристарілих. Там далі, як на спиртзавод. Утримував його колгосп. В 90-х роках я ще ходив туди причащати. Колгосп розпався, притулок закрився.

А потреба була. Коли заходили з окроплениям до людей, бачили, скільки є немічних: той старий, той сліпий, той ледь ходить. Серед них немало, хто має відношення до церкви. А ходити по хатах, щоб допомогти кожному, змоги не було. От аби зібрати разом. При лікарнях тоді хоспісів не було.

Сільрада вирішила передати церкві колишній будинок пристарілих. Але до мене прийшла людина, в якої згоріла хата, щоб віддали їй цей будинок. Ну, раз така воля Божа, я погодився. Вона там не затрималася, зараз інший чоловік привів в порядок і живе.

А оцей будинок, навпроти храму, років шість, як пустував. В аварійному стані, половина вікон повибивані. Початкові класи звідси перевели в загальну школу.

Є таке діло, як промисел Божий. Якщо Господь раз направив, то він і керуватиме тою справою, а не ти. Мав бути притулок в цій будівлі, щоб ближче до церкви. До революції це була церковно-приходська школа. Голова сільської ради Зоя Іванівна запропонувала взяти в оренду під воскресну школу. А я кажу: «Давайте краще будинок пристарілих». Погодились. В 2001 році передали будівлю церковній общині.

І якраз зайшов до мене в церкву Петро Устенко, на той час нардеп. Він тоді знов балотувався. А куди вони першим ділом йдуть? У церкву. Розказав, що він зробив хорошого, скільки робочих місць створив. Говорю: «Я в Київ не поїду дивитися. Ви мені тут покажіть». «Що вам треба?» — «Хочемо будинок пристарілих зробити». І він одразу виділив гроші. Поїхали машиною в Харків, там дешевше. Взяли причіп, закупили, що треба: лінолеум, люстри, та багато чого. Будівельників найняли, і своїх, і з Західної.

Усе добре зробили, запросили Петра Івановича на відкриття. Шкода, що на виборах він тоді не пройшов.

«Тут не рай і не курорт»

— У 2002 році привезли перших насельників (насельниками по-церковному називають мешканців монастирів, богаділень, від слова населяти. — Авт.). З тих залишилась тільки Катерина Данько. Вона в нас 17 років. Лежача, в неї церебральний параліч.

Зразу були з Тупичева та навколишніх сіл. Потім церковний телеканал «Глас» зняв відео-сюжет, і до сьогодні показують по телебаченню. Стали телефонувати звідусіль.

У когось є родичі, але не можуть доглядати. Наприклад, їдуть на роботу на кілька місяців. Або така ситуація: живуть в Білорусі, мама тут, забрати не можуть. А в державний будинок пристарілих, якщо є діти або опікуни, — не візьмуть.

С жінка, за якою доглядає сестра, віруюча. Коли їде в Єрусалим, залишає сестру на кілька місяців у нас.

Було, люди приїжджають, думають, тут рай. А старі люди, в кожного свої недоліки, треба вміти змиритися, потерпіти, промовчати. Нести неміч людини, яка живе біля тебе. Добре, як є куди повертатись. Одна мати хотіла наказати дочку, грозила, що в богадільню піде. Аби допекти, настояла, щоб дочка її сюди відвезла. А трохи побула й поїхала назад, бо вдома таки краще. Думала, дочку перевиховає, а вийшло навпаки. Тут далеко не курорт.

Завжди дивлюсь, у якому стані людина. Треба пройти медичну комісію. Обов’язково перевіритись на наявність інфекцій, захворювань шкіри, пройти психіатра. При спірних питаннях домовляємось: нехай людина побуде в нас тиждень, якщо дамо раду, то будемо доглядати.

Насправді, не так просто жити в такому збірному колективі. В кімнатах по 4-6 койок. Сюди йдуть, бо нема куди йти.

Ходячі — всі з «приймаками»


Кімнати — колишні перегороджені класи. Світлі, прибрані, з килимками і без застояного запаху. Бабусі хто сидить, хто лежить, а хто гуляє. На одній тумбочці пластикова пляшка:

— То не самогонка? — жартує батюшка.

— Ні, ні, вода колодязна.

77-річна Ольга Лопата повісила доччині картини над ліжком.

— Дочка художник?

— Самоучка.

Ольга Сергіївна з Києва. Зять онкохворий, всі кошти йдуть на лікування. І жінка попросилася до притулку.

— Раба Божа Ольга за качками тут дивиться, разом з 71-річною Вірою Потапенко. Хто молодший, здоровіший і має бажання — можуть якоюсь справою займатися, — каже отець Михайло.


Олександра Мельничук лущить квасолю

В коридорі біля кухні лущить квасолю 82-річна Олександра Мельничук.

— Не сама я, а з приймаком, — демонструє дерев’яний дрючок Олександра Павлівна. Так в притулку бабусі називають палиці, на які спираються.

— Тут всі з приймаками, — піддакує Валентина з Тупичева. Її називають «наше радіо», бо багато балакає.

Олександра Павлівна з Ічнянського району. Жила в Городні. Каже, діти є, але пороз’їжджалися.

— У них свої сім’ї, а я одна була. У Городні в ветеранський хор ходила. Тоді в територіальний центр в хор забрали. І звідти направили до батюшки. Розпиталися, він сказав: можна. Тут вже п’ятий рік.

Обід, сніданок і вечерю бабусям розносять по кімнатах. Готують прихожанки тут, на кухні. На обід була гречка з м’ясом та тертим салатиком, зелений борщ зі сметаною, кисіль. На вечерю готувалась гарбузова каша. Є загальна кімната відпочинку. Телевізора нема. Підйом о шостій. Бабусь одягають, чепурять, проводять ранковий туалет і день починається з молитви. Молитвою й закінчується. По п’ятницях — молебень з батюшкою.

«Ледве йде, а пляшку знайде»

Зараз у притулку 20 бабусь. Чоловіків жодного.

— Чому? Від початку так?

— Були й мужчини. Небагато, але клопоту доставляли чимало. По-перше, чоловічий колектив: любителі покурити, випити. Який не старий, ледь ходить — а точку знайде. Я подивився — не дамо ми цьому раду. То якби на державному рівні, інша справа. Там кошти виділяються, більш персоналу. А тут дві жінки-доглядальниці на зміні і медсестра до обіду. Як вони їх ловити будуть?

Миколай, Валерій, Олексій, Григорій, — згадує всіх батюшка. — Десь з десяток.

— Женихалися до жінок? До гріха не доходило?

— Ну який там уже гріх, якщо їм за 80? Гріх в тому, що вони при склерозі таке витворяють, в мене нервів не вистачало!

Один молодий був, до 40 років. З якого села не пам’ятаю, попросився до мене. Я роботу дав, кімнату: живи і трудися. Спочатку так і було. Потім закинув трохи за воротнік, я на нього нагримав, що в нас не положено. Так він підбив одну бабку, їй років під 80. що сам за нею доглядатиме. Я намагався напоумити: ну куди ви з ним? Ні. Зібралися вдвох і пішли. Він підрахував, що за ту пенсію житиме. Вивів її з притулку, накупили ковбас перед Паскою. Страсна п’ятниця, а в них вже свято. Освобождєніє, — сміється батюшка. — і пішли вдвох до бабусі в Невклю. Там щось він накуролесив, через кілька днів вона його вигнала. Але я вже її не забрав. Якщо людина йде, вдруге не беру.

Допомагає господарство й добрі люди

Гроші на богадільню ні з державного, ні з громадського бюджету не виділяються. Комуналка, догляд, харчування — все церква і люди. Мешканці притулку дають частину пенсії (80 відсотків), 20 віддається на руки: 10 на ліки і 10 — «на конфетки». Займається будинком матушка.

— Дзвонили нам: давайте, платіть подохідний податок. У вас конвертна система. Кажу: «Йдіть, виносьте з-під бабок, я вам теж конверт дам. А якщо закрити хочете — закрийте і не морочте голову». Вісім жінок, в чотири зміни працюють по двоє. День і ніч. Мені треба їх хоч якось віддячити за допомогу. Це навіть не мінімалка. А працювати тут тяжко. Медсестра — наша прихожанка. Тиск поміряє, пігулки дасть, кому які лікарі повиписували.

Добре, що власне господарство нам допомагає. Городу саджаємо багато. Дітей у нас нема, ну скільки ми з матушкою з’їмо? В основному йде на будинок пристарілих. Садимо за хатою і на полі ще пів гектару. Ще люди по осені трохи здають. Тримаємо корову, свині, качки, кури.

Голова СТОВ «Тупичівське» Володимир Авдєйко допомагає сіном. То силос привезуть. Голова громади Лариса Шовкова часто побутові питання вирішує. Микола Кондренко, директор товариства «Віра», — у Вихвостові у них свій млин, муки дає. Анатолій Лошик з лісництва — дрова. Перейшли на твердопаливний котел, але й газ є. Фермер Іван Якуб допомагає технікою. Люди картоплю приходять перебирати. Продукти приносять. Самі консервації робимо. І пасіка є, дивиться за нею пасічник, Андрій Соловей. Він же й церковний завгосп.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №39 (1741), 26 вересня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: богадільня, Михайло Чепак, Почаївський монастир, Городнянський район, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект