Дружня родина з Вишневого

Понеділок, 27 липня 2009 13:30 | Переглядів: 4390

- Зараз у нас Даринка з Антоном, а Валерію і Настю на море повезли, - каже дід Микола

Для одних скарб - престижний автомобіль, для інших - коштовне каміння, а для Миколи Митрофановича і Ганни Павлівни Пушків найцінніше в житті - діти, онуки, правнуки. Тісно і гамірно буває на подвір'ї батьківської хати, коли з'їдеться, зійдеться весь рід Пушків. На Ріпкинщині, де чи не кожне друге село вже не живе, а доживає, у Вишневому люди не чекають, доки життя їм усміхнеться - самі його усмішками розквітають.
У селі небагато хат, з яких віє пусткою, не одні лише старенькі досиджують вік на зчорнілих від часу лавочках. На вулицях зустрічаються молоді мами з дітками, ватаги підлітків - одні з міст до бабусь і дідусів приїхали, та більшість місцеві, чиї батьки трудяться у ТОВ «Дружба».
Сільгосппідприємство за довгі роки безплідних реформ пережило період катарсису і нині набирається сил.
-   Видно, «пробивний» чоловік на чолі господарства, з міцним характером і наполегливою вдачею. Хоча нині іржа кризи і сталь точить. А що там людину зігнути чи господарство зруйнувати...

Ці міркування вголос перериває дід Микола:
- Нашого чоловіка, як ви сказали, тобто директора сільськогосподарського товариства, звуть Тетяною Остапенко. Ось я зараз покличу дочку Катю. Вона, хоч і на пенсії, та ще в нашій «Дружбі» не остання людина - і фермою завідує, і за ветлікаря.
Каті ніколи. Якраз сіно привезли. Вивантажувати треба. Та слухає батька.
- Точні цифри вам у конторі дадуть. А я тільки скажу, що у сільськогосподарському товаристві працює більше сотні селян. Звісно ж, зарплата, як і годиться, кожного місяця. Вирощуємо лише зернових не менше, ніж на одній тисячі гектарів площ. На фермах з сотню свиней, 350 корів. І техніки вистачає. Щоправда, не нової, нова ж дорога. А за зерно, молоко і м'ясо дешево платять. Не цінується в Україні селянський труд. Та, може ж, доживемо до кращих часів.
Катерина Миколаївна знову поспішила до своїх сіно вивантажувати, а ми продовжили розмову з дідом Миколою.
-   Я вже відробив своє. Вісімдесят шість годочків від роду. І повоювати встиг. До Берліна дійшов, тричі поранений. Інвалід першої групи, а за життя тримаюся. І баба моя Ганна, хоч і слабує, вона на три роки молодша, та ще тупає по хаті, по двору. Може, десь і метне віником, бо не звикла сидіти склавши руки, а господарство доглянуте, город попорати у нас є кому. Он син Василь з невісткою Наташею теж зараз сіну лад дають. Онуки вже дорослі. І від них поміч.

Бабуся Ганна постояла біля чоловіка, на знак згоди похитала головою і подибала у двір. А дід Микола розговорився:
- Моя Ганна у ланці трудилася, а я трохи механізатором, а до пенсії - обліковцем на тракторній бригаді. Багатий у нас був колгосп. Та і нині ще кріпимось. Добре, що у Вишневому зрозуміли: гуртом легше виживати. У селі є люди, у кого не тільки трактори, а й комбайни свої. Ось у мого Василя тоже трактор. І в господарстві він комбайнер і тракторист.
У Пушків троє дітей.
Найстарший Михайло з нами на одній вулиці живе, - розповідає батько. - Він уже на пенсії. Жона в нього померла, діти повиростали. Два сини в мого Мишка, а в мене вже три внуки, а вобще, - пальцем виписує в повітрі коло дід Микола, - вісім онуків і стільки ж правнуків.
- Он, гляньте, з Василем біля трактора син Сашко. Він у город виїхав. А як не стало роботи, додому повернувся. І нам поміч, і людям. Сашко безотказний. Хто що попросить, всім діло поробить.
До діда підійшла і всілася поруч дівчина.
- Онука моя. Школу закінчила. Поступать буде. Хай далі вчиться. Буде з неї толк, - впевнений Микола Митрофанович.

Діти діда Миколи і баби Ганни позалишалися в рідному Вишневому. Хати поставили, сім'ями обзавелися. Дружно живуть, допомагають одне одному. Як ось нині. Пора така - в сільгосппідприємстві від роботи долоні горять і домашній худобі треба поквапитися сіна заготовити. У Василевому господарстві, який живе з батьком, дві корови, інша живність. І сіно, і зерно треба. Щоб швидше упоратися, сестру позвав, сина залучив. Разом і веселіше, і робота швидше робиться.
Сільськогосподарське товариство не всі поля обробляє. Трав наросло - аби косили.
- Ми ще й на городі злаки сіємо, - каже дід. - Оце сіно якраз з городу. Бачите, яке гарне, - оцінює хазяйським оком.
- За літо перегостюють усі онуки і правнуки. Зараз у нас Даринка з Антоном, а Валерію і Настю на море повезли. У нас простору в селі - ого-го,   - розводить дід руками, - а путнього ставка немає. Ото вже в морі накупаються.
- Ми вже старі з бабою, та не хочеться туди, - тиче пальцем у землю ветеран. - Діти в нас гарні, дружні, онуки і правнуки веселять стомлені серця. Не всі вони у селі зостануться, та знаю, як вербові гілки, де не втикнуться, там і приживуться.
Не нажили ми з бабою ні срібла, ні золота, зате золотих дітей маємо. Вони і поміч, і втіха на старість, і впевненість, що не буде переводу нашому роду.