Микола Надточій з Підлісного не збуває 28-річну корову, бо жаліє

Микола Надточій зі своєю корівкою Майкою

— Не віддав би її і за мішок золота, навіть якби за неї стільки пропонували! — каже про свою стареньку корівку 62-річний Микола Надточій із села Підлісне Кіптівської громади Чернігівського району. Сюди він перебрався з обласного центру, щоб допомагати мамі з господарством. Неньки вже чотири роки немає, а з усього господарства лишилася тільки Майка, якій щонайменше 28 літ.

Про себе і свою сім’ю Микола Олексійович розказує детально, з усіма датами — любить точність.

— Моя дружина Лариса мешкає в Чернігові. І я там жив, працював на «Хімволокні», поки підприємство не закрили. Тоді мати заслабла, а в неї тут були кінь, корова, кабан, собака. Ми й після смерті батька приїжджали, підсобляли їй. Коли ж мамі стало несила працювати, я вирішив не шукати роботи в Чернігові, а переїхав сюди до неї.

Мати важко проробила і бідно прожила. Їх у батьків було троє: мама народилася 1937 року, тітка Маня — 1939-го, дядько Миколай — 1941-го. Тільки-но він з’явився на світ, їхнього батька забрали на фронт. Із війни дід не повернувся. Бабуся залишилася сама з трьома дітьми. Мати після школи доїла корів і в сусідньому селі Вовчок, звідки вона родом, і тут (у Підлісне) вийшла заміж за мого батька. Сапувала норму. Працювала на цегельному заводі. П’ять років до пенсії пасла корів на лузі й годувала їх на фермі.

Цю хату батьки побудували самотужки, бо ту, яка була на цьому місці, спалили німці. На нову трохи самі заробили, трохи допоміг колгосп, брали гроші і в кредит.

Батько колись пас овець, а тоді займався заплідненням корів. Рано помер — у 54 роки (1992-го). А мами не стало в січні 2022-го. Зовсім трохи не дожила до свого ювілею: 23 січня їй мало виповнитися 85 років, а 12-го її не стало.

Нас у сім’ї було четверо синів. Я — із 1964 року. Іван — із 1967-го, живе в Чернігові. Він залишився в мене єдиний брат. Сашко в 48 років наклав на себе руки. Анатолій у 2023-му загинув на війні. Його мобілізували, служив. 6 червня народився — і 6 червня, на 46-й день народження, його вбили фашисти (так Микола Олексійович називає російських військових. — Авт.). Лежить поряд із матір’ю. На братовій могилі стоїть прапор — єдиний на цьому кладовищі. Іще загиблі на війні з нашого села поховані на інших кладовищах.

Блек

Військовим є й один із синів Миколи Олексійовича.

— Старший, 38-річний Сергій, живе і працює в Чернігові. А молодший Олександр (йому 12 квітня буде 37), служить іще з часів АТО. Нещодавно привіз мені з Покровського напрямку собаку, якого господарі покинули, виїжджаючи за кордон. Пес прибіг до наших хлопців на позицію. Син, як і я, любить тварин. Пожалів, що бідолаха пропаде з голоду або його вб’ють фашисти. І забрав пса із собою. Ще раніше, коли Сашко служив у Чернігові, він уже одного собаку забрав додому. А в нас тоді ще й своя вівчарка була (недавно захворіла, вилікувати не змогли). Для третього пса там, у місті, місця не було, ось Сашко й привіз песика мені. Назвав його Блеком. Я цього собачку зразу полюбив, хоч і не думав більше нікого заводити після Малиша, якого не стало в січні. Знову прикипиш душею, а тоді так жаль, коли помирає! Та не викинеш же. Син попросив: «Спаси життя хоч одному».

До речі, Микола Олексійович недавно врятував іще одного песика, який упав у сусідський колодязь. Почувши жалібне виття, він не залишився байдужим: подзвонив своєму однокласнику й однофамільцю Анатолію Надточію, той викликав рятувальників, і вони дістали бідолашного.

— І котика Саша був із позицій привіз, десять років він прожив у нас в Чернігові. Тут у мене було своїх два стареньких котики, а це ще двох чужих прийняв — сусідські прибились. Бувало, тримав і сім-вісім котів одночасно.

Майка

— Її мати з телички викухала і залишила мені — доглядати вже до останніх днів. Майка в нас із 1999 року точно, бо саме тоді, пам’ятаю, ми здали попередню корову — її матір. А Майка народилась як мінімум за рік чи й більше до того. Уже старенька, слабенька, я її і на пашу не воджу.

Поки ми розмовляли, корівка стояла у дворі, піджимала то одну, то іншу ногу. Ремигала.

— Кошу їй сіно, заготовляю, годую. Тримаю на чесному слові, бо люблю тварин. Дою і плачу. Кажу: «Маєчко, прости, що я тебе тримаю на смерть». Здати її на забій не можу, краще сам умру! Коня ми продали у 2021 році, коли він упав на ноги. А її — не можу. Хоча колись доведеться, бо не вічні ні люди, ні тварини...

Молока Майка дає вже мало: літр уранці і літр увечері. Мені та котикам вистачає. А раніше я молоко і людям продавав, і здавав на машину, яка їздила селом збирала, й діти брали. Поки мама жила, ми робили домашній сир, сметану — знову вертається спогадами до неньки. — Мати, було, і по дві свині тримала, чимало курей. Сама не їла — все нам сумки в місто збирала. Зараз у мене всього дві курки і півень. Пенсії нема, бо стажу не вистачає. Підробляю по людях.

Коли я сфотографувала господаря з корівкою, вона сама поволі потупала у хлівчик.

— Утомилась, — зачиняючи її, сказав Микола Олексійович. — Хай відпочиває...

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: