У родині Мехед війна забрала наймолодшого сина, старший у полоні, а середній став пожиттєво інвалідом

Надія Мехед

Горя в людей — через край. Всі ми йдемо через війну, як через поле мінне. Але є сім’ї, по яких кацапщина б’є ще і ще — з усіх боків. У Лизунівці такі Мехеди: Надія і Володимир. Трьох синів доля дала їм щедрою рукою. Щедрою — бо хороших синів. Двох зростили воїнами, українськими патріотами-захисниками. Третій ще зростав — і вже захисником зростав. Матусиним захисником... Може, й зараз захищає її, ще дитячою, але ж синівською любов’ю — з небес...

Може, то Господь послав діткам янгола-охоронця?

Лизунівка не соромиться своїх руїн. Закінчиться війна — село їх залікує. До пораненого будинку культури повернуться гуртки (в хороші часи їх тут працювало більше десятка), не жахатиме своєю знівеченістю розтрощена школа. А дещо вже й зараз заліковує сама природа.
— Он бачите, там була вирва. Майже затяглася за три роки, — показує очима пані Тетяна на місце прильоту КАБу. — А дім відремонтували...

Тетяна Медвідь, директорка будинку культури, сьогодні мені за гіда. Лизунівку довоєнну я добре знала, але ж сьогодні село інше — з моторошними і пейзажами, й спогадами.

— Такого 1 травня, як те, у нас ще не було. І ніколи цей день не повернеться до нас як святковий, як би не крутила з ним історія. Ось на цьому місці і вбили Валіка Мехеда... Уламки летіли від школи, і місце загибелі дитини якраз на асфальтівці. — Ось на цій лавочці сиділа бабуся, її тоді поранило. А ось тут — і жив хлопчик з татом, мамою...Господи, кажу, а тоді ж писали, що не доїхав до дому якихось сто метрів. Насправді ж якихось десять метрів, — міряю очима відстань. — А там на стадіоні, — киває поглядом пані Тетяна, — у виямці лежав ще один хлопчик. Він, вбачивши бомби, зорієнтувався правильно, зробив все так, як його вчили: впав у заглибинку, прикрив голову руками — і оминуло... — А на цьому дитячому майданчику, кажуть, перед цим гралося багато дітей. А тоді наче щось відігнало їх звідси...— Не щось відігнало, а хтось забрав. Один добрий чоловік, приїжджий, готувався зустрічати свою першу пенсію. Хто як відзначає це свято, а він сказав дітлашні: «А ходім-но всі зі мною до магазину. Я пригощу всіх морозивом!» Ну й побігли...«Просто, наче янгола-охоронця Бог послав у ту хвилину рятувати дітей», думаю. «То Валентин, мій найменший, мчав до мене...»

Мимо хати Мехедів пройти, не завітавши, просто гріх для журналіста. Звичайно ж, воно і совість бере — роз’ятрювати материнські рани, але... Надія Василівна плаче, та про синів розказати для газети не відмовляється. І починає з тої трагедії.

— Це сталося 1 травня 2023 року. Валік наш закінчував тоді восьмий клас у Печенюгах, було йому чотирнадцять...І знаєте, щось дитя відчувало. Садили напередодні ми картоплю під лопату, і от він чогось каже: «А вона мені вже не треба буде...» Це на нього зовсім не схоже було. Валік погосподарювати був беручкий...



Валентин Мехед

А загалом яким він був?..

— Ой, добрим дуже! До мене надзвичайно жалісливим. Ото як мені погано (а в Надії Василівни серйозні діагнози), то нема йому гульні ніякої з дітьми — все прибігає: «Як ти, мамочко? Тобі краще?..». Дуже переживав за мене!...

— А що він любив? Про що мріяв?

— Мріяв про футбол. А ще дуже захоплювався птахівництвом. Розводив цесарок і голубів, а ще курей і гусей. Садив гусок і квочок на кладку — не просто так, яйця відбирав за кольорами, щоб були потрібної йому породи. По-серйозному до цього ставився...«Може, селекціонер ріс», думаю.
—  І того дня Валік повіз до когось спаровувати кролицю. А тут тривога — на Лизунівку летить. Він кинувся додому щодуху на великій. По дорозі зустрівся з батьком своїм, Володя йшов в інший бік і сказав синочку, щоб якомога швидше, не загаявшись ні хвилини, мчав до хати. І тут воно вдарило...Я бачила, як летіла — он тамечки! — ніби одна бомба, а потім наче надвоє розділилася.

Так принаймні побачилось їй.

— З тих пір, як вибух чи свист, чи гул — все дивлюсь у ту точку, де я бачила тоді те роздвоєння... Вчора було так само... Як бахну ло а я саме на ганку була, то мене на поріг так і присадило.
— А тоді авіабомби були керовані, одна, кажуть, 500-кілограмова, друга вдвічі менша, — зауважує Тетяна Медвідь.

І Надія Василівна, трохи вгамувавши сльози, повертається до розповіді:

— Тоді в нас була Люда, чоловіка мого Володі сестра, з дітьми. Я від вікна кинулась ось сюди, до всіх. І питаємо одна одну: «А де ж вони?» — це про Валіка і Володю. І тут бахнуло так, що не розказати…

Уламками, що полетіли від школи і вбило Валентина Мехеда, який гнав на велосипеді додому. А його батька, він був пішки, хвилею від від другого удару звалило на землю і мовби притисло за рогом вулиці.

— Я кажу, нещасна жінка знов сльозами залилась, — я кажу, що то ж мій синочок до мене летів на велосипеді. Думав, що я одна... А так би, може, знайшов би собі десь порятунок, перечекавши...Як став відпускати потрохи з холодних лещат переляк і забіг до дому Володимир, скрикнули всі в один голос: «А де ж Валік?..». Те, як діставали дитину з-під каміння, всяких уламків, прикидану на дорозі, і матері, і батькові навік запеклося в мізки і серце.



Олександр Мехед

І як Ви все це пережили? — виривається в мене безтактне запитання.

— А я сама себе питаю про це, — не образилась Надія Василівна і сама з того дивуюсь. — Кажу собі: «Не хворе в тебе серце, Надію. Воно в тебе кам’яне. Бо таке пережити і жити?..».
— «Так пережили, бо є Вам для кого житии»! - каже на те Тетяна Василівна. — Двоє синів потребують підтримки, невістка і внучата які славні! А серце знає краще - само знає...

І згадує, як востаннє сама бачилась з Валентином.

— Він від школи мені кричав: «Тетяно Василівно! Ми тут допомагали, то підійдіть гляньте, як прибрано, як гарно!». Дуже хороша була дитина небайдужа, роботяща. Я його знаю, бо в танцювальному гуртку моєму займався. Як і колись його старший брат — Віталій.
— І чого ж він іншою дорогою тоді не поїхав? — знов розпікає собі душу Надія Василівна. — Та чого ж? — відповідає сама собі. — До мене летів...

Олександра чекають мати, батько, дружина, діти — синок і донечка, брат.

— Тоді, після Вашої трагедії, всюди писали, що за Україну воюють два старші Валентинові брати.

— Так, і Сашко, і Віталій були тоді в ЗСУ. Я подзвонила Віталію з такою страшною звісткою, а Сашкові вже Віталій повідомляв... Сашко в слухавку не плакав, але як вийшов по тому на полігон — крик його на далекі гони летів. Так розповідав нам його командир...

Сашко народився у 2000-му. Закінчив він державну гімназію в Новгороді-Сіверському, потім у Шостці вивчився на слюсаря. Але як пішов на службу до ЗСУ — так і фактично в її рядах залишився.

— Один контракт і другий, — розповідає мати про свого сина. Він пропав безвісти торік 26 червня. А 28 червня принесли нам повідомлення про те. Сталося це на Донецькому напрямку. Командир каже, що, скоріш за все, він у полоні. І ми всі сподіємось, що діждемось його живим. Молимося, а Віта активно його розшукує...

Віта — це дружина їхнього Сашка, живе зі свекром і свекрухою. Разом ростять їхніх із Сашком дітей — Кирилка і Міланочку.

— Внучку ось у березні три стукнуло, — розповідає бабуся. — А внучечці у травні буде два. Ростуть! А Віта шукає чоловіка, якими тільки може шляхами. 

На зв’язку з Червоним Хрестом, іншими спілками й об’єднаннями. Їздить на акції... Чекають тебе, Олександре, не тільки рідні. Чекає вся Лизунівка і вся Новгород-Сіверщина. І Чернігівщина. І Україна. Повертайся швидше і живим. Ти так усім потрібен!



Віталій Мехед з батьком

«Віталій теж доброволець»

Віталій менший за свого брата Сашка на рік, а за Валентина старший на вісім. Строкову службу проходив у Чернігові, потім там вчився на кухаря. А тоді добровольцем пішов боронити Україну в Операції об’єднаних сил.

— «Він пройшов через дуже гарячі точки, зокрема Краматорськ, Вугледар. Зазнав не одного поранення. І тепер, - Надія Василівна не вдається в детальні розповіді: просто показує фотографії сина, де він після поранень, - пожиттєва група інвалідності. Сполосоване все тіло — що зброєю ворожою, що скальпелями...

— Але ж він у нас сильний, загартований. І в найтяжчому горі, як на братових похоронах, умів від нас приховувати сльози. Він зараз у Чернігові, добре, що у парі...

Так багато хочеться побажати Віталієві Мехеду. Головне — щоб, попри все, не розгубився на важких житейських шляхах. А ще — щоб брат живим повернувся, - і це додасть сил...Надія й Володимир ще молоді: йому 49 років, їй - 47. А скільки горя зазнали! І все через війну...

І нехай Надія не називає свого серця кам’яним. Воно в неї велике, як усі материнські серця. Те, що запеклось у ньому 1 травня три роки тому, ніколи не перестане боліти. Але ж ще багато йому треба тепла і надій. Треба чекати щодня — з роботи, з лісу, чоловіка. А куди важливіше — чекати додому старшого сина, ростити разом із невісткою Кирилка і Міланку, бути і Віті матір’ю. Бути опорою Віталію. І Сашкові, тільки-но повернеться. Притиснути його до серця і, плачучи, мовити: «У нас сьогодні стільки щастя…».

Хай так і буде.

Джерело: газета "Сіверський край", Галина Незабудка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: