Блогерка з Чернігівщини популяризує в інтернеті сільський спосіб життя

Юлія Сірик-Одосовська з чоловіком і дітьми

Коли в пошуковій системі «Гугл» вводиш запит «Велика Кошелівка Литва», один зі згенерованих штучним інтелектом результатів пошуку такий: «Велика Кошелівка — село в Чернігівській області (Ніжинський район). Воно належить до Вертіївської сільської громади, розташоване поблизу Ніжина. Історична довідка. Велику Кошелівку згадують як частину Дрімайлівської волості Ніжинського повіту Чернігівської губернії, де діяла Петропавлівська церква. Відомі люди. Село є батьківщиною художника Івана Яковича Ярешка (нар. 13 лютого 1929 р.), який відтворював красу природи у своїх творах. Сучасність. Село останнім часом відоме завдяки активним мешканцям, зокрема Юлії Сірик-Одосовській, яка веде блог про сільське життя». Сама 39-річна Юлія запевняє, що цього не бачила й що вона у великому приємному здивуванні. Саме про неї і її родину сьогодні й розповідаємо.

— Литва — так споконвіку називався цей куток, де ми живемо, — пояснює Юлин свекор Володимир Одосовський.

А інші кутки звуться Титівка, Лисівка, Борисовка, Заболіття. Це все треба пам’ятати і передавати молоді, щоб історія села не зникла, переконаний Володимир Миколайович.

Ось Юлія і переймає. Від свекра — знання про село, яке стало рідним. А від свекрухи та мами взяла рецепти і способи готування різних страв у печі. Ними вона щедро ділиться з читачами на своїй сторінці у Фейсбуці, де в неї вже 17 тисяч підписників. В описі Юлія вказала: «Мама чотирьох діток. Живемо в селі. Господарство, піч, заготовки на зиму. Люблю квіти. З нами цікаво!»

ДАНИНА — КИЇВ — НІЖИН

При нашій зустрічі Юлія розказує про себе детальніше:

— Народилась я в селі Данина (нині Лосинівської громади. Авт.). Мама приїхала туди за розподілом викладати в школі історію і правознавство. А сама вона — з Дуболугівки (теж Ніжинського району. Авт.). У Данині зустріла мого тата, який був теслярем. Народилися в них спершу Марина, пізніше Ярослава, потім я, а після мене Владислав. Батьки завжди тримали велике господарство: корову, кіз, поросят, нутрій, курей, гусей, індиків, кролів. Тож до праці й сільського життя я звикла змалку.

Тато дуже рано помер — у 1992-му. Тоді мені було 5, а братові — всього рік. Із восьмого класу середня сестра забрала мене до себе в Київ. Вона винаймала там квартиру, працювала вчителькою у 209-й школі на Березняках. І мене туди влаштувала. А мама з братом перебралася в Дуболугівку, де жила наша найстарша сестра.

У столиці я закінчила 11 класів. Продовжувати педагогічну династію не стала (бабуся теж була вчителькою — молодших класів). Я здобула фах перукаря. Але працювала в Києві й офіціантом, і кухарем (завжди любила готувати), а в Ніжині — адміністратором кафе. У Дуболугівці, куди я приїжджала в гості до мами, познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Олегом. Ми з ним почали зустрічатися і згодом зійшлися. Жили разом у Ніжині, а в Київ я їздила на роботу.

ВЕЛИКА КОШЕЛІВКА

— У 2009-му, коли мені було 22, ми переїхали у Велику Кошелівку. Бо захворіла Олегова мама (у неї виявили онкологію останньої стадії, уже пішли метастази) і після важкої операції нам треба було її підтримати, підсобити з господарством. Я вже вміла доїти корову, тож почала допомагати свекрусі, а потім займалася цим сама. Робили в печі сир, ряжанку, сметану. Свою молочну продукцію ми возили в Ніжин на продаж. Через рік після приїзду в село я завагітніла. Народилась донечка. Коли їй було пів року, свекруха померла. Ми остаточно залишилися в селі зі свекром. Тепер нас тут мешкає сім чоловік.

Юлія називає їхніх із чоловіком діток:

— Ані 15, Артему 14, Софійці 2 роки, Макару 10 місяців.

Ми зробили в хаті ремонт, провели воду. Піч переробили на сучасну. Корову два роки тому продали, бо дві вагітності Софійкою і за Макаром — я майже постійно лежала на збереженні. Порося залишили одне. Влітку вирощуємо курей і бройлерів. На городі повністю все саджаємо, потім я консервую, заморожую. Старші діти допомагають: і з малечею (забавлять, погуляють), і на городі, і з готуванням. Я вчу їх із самого малку, хочу, щоб вони все вміли.

Чи жалкую я, що зосталася в селі? Ні, не жалкую. У мене тепер четверо діток. Думаю, якби жили в місті, можливо, й не наважилась би на таку велику сім’ю. А в селі чисте повітря, своя праця, власні овочі, фрукти, ягоди. Так, важко, трудимося щодня, але це того варте. Чоловік (як і мій брат Владик) працює на олійниці в Ніжині, їздить позмінно. А коли вдома, то в хаті не всидить — йому треба щось робити надворі, крутитись. Вони з батьком постійно майструють. Купили саморобного трактора, трошки його вдосконалили і самі зробили всі агрегати до нього: причіп, волочилку, шарувалку, обгорталку, картоплекопалку, гребку.

Як жартує Володимир Миколайович, у нього в гаражі тільки пташиного молока немає.

16 ТИСЯЧ ПІДПИСНИКІВ ЗА П’ЯТЬ МІСЯЦІВ

Сторінка у Фейсбуці — це, якщо можна так сказати, п’ята Юлина дитина.

— Блогерством першою почала займатися моя сестра Ярослава. Вона тепер живе в Дуболугівці, любить подорожувати і фотографувати гарні місця Чернігівщини, публікує світлини у себе на сторінці і в різних групах. Я ставати блогером не планувала. Просто восени й сама почала щось викладати з нашого сільського життя: як ми арахіс чи моркву викопуємо, картоплю перебираємо, гарбузи саджаємо, яблука з дітьми збираємо; як я закрутки роблю, як бройлера зарізала. І люди стали дивитися, коментувати, підписуватися на мою сторінку. Почали питати про піч, як я в ній готую.

Я цього навчалась у мами, потім у свекрухи. Коли вона померла, прийшли лаштувальниці — жінки, які лаштують (готують) усе на похорон. Я дивилася, як вони готують у печі, бо все їм допомагала, подавала. Училась. А потім — то поминки, то хрестини, то відвідини, то дні народження. Отак я навчилась і почала готувати в печі щоденно. Сім’я велика, треба всіх нагодувати. Коли електрики немає, то піч і взагалі виручає. Хоча для нас вона не просто про їжу — це душа нашого дому.

Коли я щось нарізаю, заставляю в піч, показую чи розказую, на відео мене знімає Аня. А монтую я сама. Артем закачав на мій телефон спеціальну програму і показав, як нею користуватися. Монтую найчастіше пізно ввечері, коли всі позасинають. Часто мало сплю. Але, напевно, за великим хазяйством я до цього звикла.

ПІДТРИМКА І ХЕЙТ

— У блогерстві мене дуже підтримали сестри. Старша казала: «Ми тобою пишаємось! І батьки б тобою гордилися» (мами не стало у 2008 році). Сильно підтримали і мої земляки-данинці. Я їм за це безмежно вдячна! Стільки писали приємних коментарів і досі пишуть. Згадують моїх рідних, наприклад: «Ти дуже схожа на бабусю» або «Твій Макар схожий на діда Анастасія» (так звали мого батька). Відомий виходець із Данини — науковець, журналіст, публіцист Микола Тимошик — прислав мені свої книги з автографом: два томи про наше село Данина.

Мене дивиться багато хто з Великої Кошелівки, із сусіднього села Заньки, хто вже давно поїхав звідси, але сумує за домом. Мені дуже багато людей пишуть, що їм приємно побачити рідні краєвиди — це для них ностальгія, радість. Запитують про село і тутешніх мешканців. Я нікого не знаю, то цікавлюсь у свекра. Він про все і про всіх розкаже, я їм повідписую. Є читачі з різних куточків України і навіть із-за кордону.

З’явилися навіть хейтери (від англійського hate — ненависть. — Авт.). Коли моє відео залітає на 200 тисяч, 500 тисяч переглядів, то пишуть таке!.. Під відео про капусняк писали: «А в нас зі свіжої капусти не готують, тільки з квашеної». Я ж ніколи з квашеної не робила, навіть не знаю, який це смак. На похорони і поминки наша лаштувальниця готувала зі свіжої, як і моя мама. То я так і показую, як знаю. А люди невдоволені: «Не так», «Не те…» Під дописом про бобівник теж стільки хейту летіло! Буває, коментують навіть із матюками!

Пишуть: «Що ви все жерете і жерете?!», «Недарма у твоїх дітей такі мордяки!» Один чоловік із Чернігова написав: «Жиртрести!», «Варите такими баняками, краще б віддали військовим». А ми також здаємо все необхідне, коли в нас у селі збирають, і захисникам, і на лікарню.

Коли в мене стало 5,5 тисячі підписників (десь через місяць чи два після початку ведення сторінки), прийшло повідомлення від компанії «Meta» (власниці Фейсбуку. — Авт.), що почалась монетизація мого контенту. За чотири місяці своєї праці (регулярного публікування) я отримала першу виплату — 135 доларів. Це все офіційно, я плачу податки. Для виплат маю виконувати завдання (челенджі): наприклад, за тиждень опублікувати 30 дописів із фото або відео, виставити розповіді, відповісти на коментарі, залучити 30–40–50 підписників тощо.

Реклами я не запускала, нічого спеціально не придумувала. Знімаю те, що роблю щоденно. Інколи молодші донечка і синок біля мене крутяться. Розказую про все своїм звичним суржиком. Що з душі йде, те й публікую. Я ніколи не могла б подумати, що за такий короткий час почну отримувати кошти. Це додатковий дохід для сім’ї. А його, коли в тебе четверо дітей, треба чималенько.

Отож підписуйтесь на Юлію у Фейсбуці — в неї багато чого корисного і цікавого!

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: