чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто
чернигов-авто



Одинак

66-річний Михайло Бондарчук із Олбина Козелецького району після смерті дружини почав малювати. Природу, портрети, ікони.

Не одружується, хоч однолюбом себе і не називає. Не п’є. Хоча робить вино.




Продав половину хати на лікування жінки. Прожила рік


— Зранку встаю о 4 годині. Навіть узимку. Сиджу, малюю. Помалював годину-другу. Нікому не заважаю, нікого не буджу.

— Так одружіться. Відразу робота знайдеться.

— Знаєте, якби мені було 30-40 років, ще одружився б. А в 66... Якщо звик до однієї, то і не потрібно. Це воно хтось у хаті буде чужий. Ользі Павлівні 56 було, як померла. Була директоркою школи. Ми прожили з нею душа в душу. 7 років тому захворіла. У неї відмовили обидві нирки. Забрали у Чернігів. Рік вона була на діалізі.

Я винаймав квартиру у Чернігові. Біля самої обласної лікарні. Це ж треба завезти, привезти її. Продав половину хати в Олбині зразу ж. Щоб жити у Чернігові і лікуватися.

10 березня ми її туди відвезли, і через рік, 7 березня, вона померла.

— Не думали про пересадку нирок?

— Думали. У неї й брат є, і я. Пішли до лікаря. Давайте будемо здавати аналізи. Чи у мене, чи у нього беріть. Щоб нирку підсадити. «Ми у вас можемо взяти, але це означатиме, що вирізати і викинути у сміттєвий бак», — сказали лікарі. У неї підходи до нирки вже були атрофовані. Не було куди підсадити. Тільки діаліз. А діаліз — це 5 годин на апаратурі. Вона ганяє кров. Чистить.

Може б, вона ще трохи й прожила. Але — наймати квартиру, 1600 гривень у місяць платили. Ліки. Їжа. А вона не хотіла, щоб ми тратились. Так і пішла...

«Якби можна було змінити долю, хай би ми разом пішли»

— Не боролася за життя?

— Вона-то боролася. Але місцевим, хто на діалізі, — їм спокійніше. Деякі більше 7 років на діалізі жили. А тут людині ще й морально важко. І додому хочеться.

Коли вона померла, у неї у сумочці лежав записничок. Тут її останні слова:

«Світ мій, наповнений дитячими голосами, усмішками, витівками, рухнув за мить. Страшний діагноз — гибель нирок, і засіб порятунку — гемодіаліз — перетворив мене із активістки і опори сім’ї у смертницю і тягар для сім’ї», — оце «тягар для сім’ї» її і підкосило. — «У нефрологічному відділенні обласної лікарні мене намагаються врятувати. А я намагаюся не зійти з розуму від свого нового статусу і смертельної слабості. Дивлюся на тих, хто мене оточує. Це погляд людини, яка вернулася з того світу і не до кінця розуміє, для чого було вертатися».

— Не могли раніше помітити хворобу?

— Я можу чесно сказати, чого воно так вийшло. Усі вчителі мають проходити медкомісію. Їхати у район, ходити по лікарях. Щоб цього не робити, збирали тут медичні книжки, платили гроші, 10 чи 20, везли туди — там проштампували, і все. І комісію пройдено. А якби справді проходили комісію, як треба, може, хворобу і виявили б. Вона не знала, що хвора. Знаєте, що таке болять нирки. У спині болить. Чи то спина, чи нирки.

Її прислали сюди на роботу. Вона закінчила Ніжинський педінститут. Сама з Тарасова Козелецького району. Працювала директором у Бобруйках. А потім перевели сюди. А я з Житомира. Працював в Олбині учителем трудового навчання та малювання (колись ще в Житомирі ходив до художника, переймав навики). її така доля, моя така. Доля є, я впевнений. Хіба ж Оля, дружина, хотіла померти, щоб я сам жив? Якби можна було змінити судьбу, хай би ми разом пішли.

Кинув пити, щоб пускали до внука. Не випив навіть на похороні дружини

— І так я лишився сам, — продовжує Михайло Бондарчук. — Собаки є. Один із собак сліпий і глухий. Не виганяю. Це все одно, що вигнати друга. Город. Цибуля, огірки, помідори. Закриваю на зиму. Під селом — озерця, можна посидіти з вудкою. Пішов, 7 карасиків на сковорідку піймав — добре. Клює не клює, посидів на природі, ніхто не заважає. Спокійно. Пташки співають, жаби квакають. Виноград вирощую... — дістає з шафи пляшку виноградного вина. — Умію робити вино. Як у Херсоні роблять. Але не п’ю ні горілки, ні вина, нічого взагалі.

— Закодований?

— Ні. Я випивав. А донька народила внука. Вони на тій половині хати, а ми на цій. І вони мене не пускають до внука. Щоб запаху горілки не було. Надворі у колясці катають і не пускають. Спеціально. Домовилися донька з дружиною. А ви уявляєте, воно таке маленьке. Хочеться ж до нього. Я сказав, що пити не буду взагалі. І не п’ю. Якщо почну випивати, підуть і вино, і горілка, і усе підряд.

Коли дружина помирала, була в реанімації. Мені дозволяли у будь-який час у реанімацію заходити. За тиждень до смерті каже мені: «Хочу тебе попросити дві речі. Перша, як помру, щоб не випив на похороні». А я до цього не пив 10 років. Кажу: «За це не переживай. Онук не бачив дідуся напідпитку і не побачить». А друге каже: «Щоб женився. Бо ти сам не виживеш». Як бачите, 7 років минуло, поживаю собі.

Намалював ікону Троєручицю. Молитвою лікує ноги


— Донька у Києві. Он фото, а то портрет онука. Я малював. А там ікони, — у кутку, десятки ікон. — Настоятель храму Святого Миколая на Подолі у Києві Олександр Терещенко благословив на іконопис.

— Церква не просила ваших робіт?

— Ні. Продав би, копійка не завадила б. Хоча вони мені як рідні усі.

От цю ікону — Троєручицю — ніколи й нікому не продам. Он вона. Богородиця, а в неї три руки.


Ікона Божої Матері «Троєручиця» роботи Михайла Бондарчука


До мене прийшов один товариш. А в мене паличка, ледь пересуваюся. Проблеми з судинами. Він і каже, що є така ікона Троєручиця. Вона від хвороб рук і ніг. Якщо молитися до неї, можна вилікуватися.

У Козелецькій церкві я купую отаку маленьку іконку. І намалював її великою. Кожен день зраночку встаю і читаю молитву. Перед іконою. Я не міг без уколів удень ходить, не міг без таблеток. Прокапувався і ви уявляєте, як рукою зняло. Мене лікар-невролог Світлана Лущик у Козельці (10 років у неї лікуюся) питає: «Чого у березні не лягав?» Кажу: «Не буду, нічого не болить». Я повірив, і мені допомогло. Може, якась друга людина і не повірить так. Але я так хотів, щоб воно не боліло мені. Ви уявіть собі, оце я зранку сам встаю і колю знеболювальне. У мене воно лишилося як експонати в музеї. Можу випити цитрамон, як голова болить. І від серця.

Повірив — і вилікувався. Повірив, що зможу не пити, — і не п’ю. А от курю. Надворі, не в хаті. У мене нема сили волі кинути. З моєю пенсією і пачка цигарок за 20 гривень на день — 700 гривень на місяць. Пробував кинути, не вийшло. Терплю ранок, а ополудні по кишенях починаю шукати, мо’ щось лишилося.

Як зробити добре вино.
Рецепт від Бондарчука


— Збираю виноград, повністю солодкий. Коли вже прохолодно, тоді він накопичує природні цукри. Найкращий виноград винних сортів. Коли дозріває, має приємний кисло-солодкий смак.

Зриваю, через електром’ясорубку пропускаю ягідки. Є, що мнуть руками або ногами, як у фільмі з Челентано. Є, що з гілочками мнуть. Але тоді вино має терпкий присмак. Із м’ясорубки виноградний сік біжить у звичайну емальовану миску.

Усе, що перемолов, поставив у тепле місце. Воно у цій мисці отак-о піднімається, робиться горбик. Із шкірочок, насіння. Тоді я цей горб знімаю, скидаю. Лишилася рідина, сік.

Сік я заливаю у десятилітровий бутель. Цукор не додаю. Надіваю на горло ємності рукавичку. Пальці на ній проколюю голкою. Сік бродить, поки рукавичка не впаде.

Рукавичка впала. На дні лишається осад. Я беру другий 10-літровий бутель. Ставлю його долі. Кладу лійку, вату. А сулія зі збродженим соком стоїть на столі. Беру трубочку з-під крапельниці. Один кінець у верхній бутель, інший — у нижній. І через цю трубочку воно у мене може бігти 4, 5, 6 годин. Проціджується.

Добралося до осаду — годі цідити. А в новому бутлі от стільки мені не вистачає, щоб був повний. Я тоді кип’ячу воду, додаю 400 грам цукру, роблю сироп. Чекаю, щоб охолов. І додаю на той просвіт, де місце звільнилося. І ще додаю півлітра спирту.

Знову рукавичку на бутель вдяг, з цукром уже починає бродить, рукавичка надувається. А я жду. Місяць, два, три. Упала. Все. Я тоді знову перечищаю. Знову вату, лійку, трубочку від крапельниці. Перечистилося, осаду чуть-чуть. Але знов зменшилося в об’ємі.

Кип’ячу воду, теплої додаю, щоб стало у бутлі по плечі.

І втретє перечищаю. На третій раз знову чуть-чуть осаду.

Тричі перечистив і розливаю у пляшки.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №31 (1733), 1 серпня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Михайло Бондарчук, Козелецький район, людські долі, «Вісник Ч», Тамара Кравченко

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект