Був пасічником у заповіднику і рятував диких кабанів від мисливців

Через дорогу — Качанівський заповідник, поряд з домом — церква маєтку Тарновських. З одного боку траса, далі — поле, якому краю не видно. 87-річні Василь та Ніна Черненькі живуть у крайній хаті в Качанівці Ічнянського району.

Обидва до пенсії працювали в історико-культурному заповіднику «Качанівка». Трудились, іще коли тут був не заповідник, а санаторій. А до того — в підсобному господарстві «Качанівка».


Василь Черненький біля хати

Новий директор вигнав під сосни

— Ніну Аркадіївну тут зустрів, — згадує Василь Кузьмович. — Коли працювали в санаторії.

Я з села Кропивного Бахмацького району. Навчався в сільськогосподарській школі в Тиниці, під Бахмачем. Основна професія — пасічник.

Тут було підсобне господарство санаторію «Качанівка». За півкілометра звідси — свиноферма на сотні дві свиней, молочна ферма на 25 корів. Трактор, автомашина, інвентар. Там тепер пустир. А пасіка стояла отут, у садку. Мед йшов на харчування хворих. Згодом господарство ліквідували, бо тоді, ніби як, не стало потреби в продукції. А з ним і пасіку. Я перейшов у радгосп у Тростянець.

Жінка, Ніна Аркадіївна, працювала дояркою в підсобному господарстві, згодом — молодшим кухарем у санаторії. А як і санаторій ліквідували, трудилася при заповіднику. Годувала будзагони, студентів, які розчищали парк. Із Києва приїжджали, з художнього інституту. З Ленінграда працівниці займалися топографією нашої місцевості, карти малювали.

Троє дітей: два сини й дочка. Роз’їхались із дому. Старший в Одесі. Найменший у Києві. А дочка в Чернігові.

Оцю хатину побудували з дружиною. Зразу жив на підсобному господарстві. Там були такі квартирки, хатки примітивні. То глинобитні, то дерев’яні. Був момент, коли інвалід війни жив просто у соснах. Працював на фермі сторожем, на ногу шкутильгав. А квартири йому не могли виділить. Поставив там курінь собі й оселився.

Мені, коли поступив на роботу, були, зразу дали квартирку, і непогану. Але з Києва прислали нового директора, йому теж треба було десь жити. Задумав перебудувати ту хату, де моя квартира була. А мені — йди, куди хочеш. Перейшов у садовий домик на території парку. Тоді зустрів свою половину, а вона тут народилася. І пішов у прийми.

Це були 60-ті роки. В1964 вже покрив дах власного будинку. Батьки залишились жити в своїй хаті.

Після їх смерті стару хату перекидали, вийшла літня кухня. Ото все, що старого осталося.

Як не електровудки, то видри

— З 1996 року працював агрономом по саду. Два роки протеліпався, і так і не закінчив той вуз, що думав. Учився заочно в сільськогосподарському інституті
в Балашисі (Московської області). Але тоді по роботі багато мороки було, сімейні клопоти. Та й вступив я пізно, в 52 роки. Вже важко давалась наука, особливо математика, алгебра. Довелося покинути. Ну нічого, я й так допрацював до пенсії.

— І зараз вдома пасіка є, — помітила поза хатою вулики.

— Трошки. Залишились три сім'ї. Було чимало, але стало важко, передав племіннику. Приїхав, забрав половину в Бахмач. А на липу знов привозить вулики, машиною з причепом.

З хазяйства залишились коза й порося. І кури.

— Чим на пенсії займаєтесь?

— А ви любите рибалку? — очі дідуся загоряються. — Я дуже люблю. Тут риби хватає. На ставки тутешні ходжу, тільки з вудкою.

Оце недавно надвечір як клюнуло — кіло сто витягую карасика! Колись і більших ловив. А тепер на юшку піймав, хватить.

Ставки наші качанівські були під чернігівською рибомеліоративною станцією. Відав Київрибтрест. Я теж там трохи працював.

Вони рибою займались, малька раніше продавали. Зараз вже ні. Останні роки рибна станція занепала, збанкрутіла. Всі озера передали заповіднику.

Риба вже сама розмножується. Тої культурної, що колись розводили: товстолобик, амур, короп, сазан — майже немає, одиниці. Тепер вже своя, дика риба: карась, плотва, краснопер. Лин пішов розмножуватися.

Вудками ловити пускають. Але багато шкоди наносять браконьєри електровудками. Налітають ночами і, як побовтаються, — нема риби. Охорона не в змозі обійти таку площу. Всього приблизно 650 гектарів заповідної зони.

А в одній водоймі так видри розмножились, що виїли всю рибу. Нема нічого, і ряскою заросло. І тепер через плотину переходять в інше озеро.

«Дивлюсь: пруть на мене штук 12 кабанів!»

— І вовка тут бачив, і лося, роги часто скидають. А полювання на території заповідника заборонено. Та пробігають, наскакують. Тут у нас кабан водиться у болотах. Раз полювали на нього приїжджі. А я працював у рибному господарстві в охороні. І повз мене ті кабани тікали. Мисливці приїхали, кажуть: «Ти все одно тут сторожиш. Дак стій, щоб не пробігли». Дошку дали, решітку, я мав трахкати нею по решітці і лякати, щоб кабани завернули. Окружили браконьєри із собаками болото. І бачу: на мене пруть кабанів штук 12. Так я взяв, за стовп сховався, щоб вони втікли. Нарошне. Вони повз мене на гору як уламали! А ті мужики біжать до мене: «Що ж ти наробив? Чого пропустив?» Мо’, вони й по ліцензії полювали, я ж не питав. Біжать бідні, в грязюці всі, — і ті й інші, — сміється дідусь.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №30 (1732), 25 липня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: