Німці били за жменю сухариків

Іван Никифорович та Надія Петрівна Сидоренки

Коли в Щокоть прийшли німці, Іванку Сидоренку було всього п’ять років. Але він запам’ятав на все життя багато з того, що бачив  і чув. Як батько повів у ліс корову, – намагався вберегти годувальницю від німців. Як ховали від поліцаїв старшого брата, котрого хотіли відправити в Німеччину. Та найповніше в дитячу пам’ять вкарбувався його, Іванка, власний біль. Зараз Іванові Никифоровичу – 72, але досі не може спокійно згадувати про той воєнний епізод…

- Німці в’їхали в село на  повозках. У нашому дворі зупинилося цілих три. Я роздивлявся їх в усі очі. Найбільше вразила мене не зброя, не обладнання, не одяг чужинців, а білі сухарики, які німець, що приїхав на підводі, діставав з мішка і їв.  Мені до безтями хотілося такого сухарика. Коли німець відійшов, я, забувши про страх, виліз на повозку, просунув  руку всередину мішка, схопив жменю сухариків. Сховав їх за пазуху.  І знову поліз у мішок. Я захопився і не помітив, як німець повернувся.
Він так боляче вдарив мене по спині, що я заціпенів від болю і страху. Ще більше злякався, коли інший німець навів на  мене пістолет.
Потім мама розказувала, що мій кривдник відвернув руку того німця, і він вистрелив угору.
Досі пам’ятаю материн крик і те, як я котився  (бігти не міг від болю), залишаючи на землі слід з білих сухариків.
На спині залишився прут від удару. Боліло дуже довго. 

Здається, досі не вщухло. Так само болять інші спогади – певно,  як у всіх, чиє дитинство припало на війну.
… Як у Івана з сестрою були на двох одні чоботи. В них ходили по черзі до школи. Як у голодний 1947 рік мати везла на синове весілля на Донбас (всього у родині Никифора Сидоренка було 4 дітей) мішок сушених фруктів, і по дорозі її вбили й викинули з вагона. Але тіло за щось зачепилася, і її труп тягло за потягом. Про це Іван дізнався в свої 11 років. Не забув і досі.
Через деякий час батько одружився вдруге. На щастя, мачуха була хорошою людиною. Тож було у хлопця і трохи пустощів, і розваг – без них яке дитинство? Якось його замість батьків «виховала» лозиною сусідська дівчина Надя. Він напросив хлопців, щоб помстилися. Ті порвали їй блузку, повисмикували сережки.  А через кілька років Надя стала його дружиною. Щоправда, за ці роки стільки всього відбулося! Вона закінчила  Гомельський кооперативний технікум, він відслужив армію.  Кожен з них мав свою «симпатію», але до весілля не дійшло: ні в Івана, ні в Надії.
Пізніше вони розказали одне одному свої історії -  про те, як ворожили «на долю».

Надя спеціально ходила з подругами. «Буде в тебе немало женихів, - сказала їй ворожка, - а вийдеш заміж за того, хто близько живе».
А до Івана циганка причепилася на вулиці. Взяла руку, подивилася:  «Твою жінку Надею зватимуть. Ти її знаєш».
Доля звела їх вдома – у Щокоті. Він на той час встиг на шахті  попрацювати, на баяніста «від колгоспу»  вивчитись. Красивий, веселий – перший хлопець у селі. А вона приїхала до рідних у відпустку і розбила йому серце. Серйозна, сувора – до такої просто так не підступишся. Але що вирішено на небесах, те має збутися на землі.
Поїхала Надя після відпустки у Білорусь, а через деякий час і Іван з баяном у валізі - за нею вслід. Приїхати-приїхав, а про нічліг завчасно не домовився.
- У мене хлопці ніколи на ніч не залишалися, - принципово сказала кохана.

Залишалося одне – вести її до ЗАГСу. У жовтні наступного року виповниться 50 років, відколи живуть разом.
Всього було: і велика  радість, і велика печаль: втратили дорослого сина.
Іван Никифорович 35 років протрудився в Щорському автопідприємстві.  Надія Петрівна працювала у міському споживчому товаристві.
Досі у них такі стосунки, що аж радісно спостерігати. Доля – є доля.  Часто згадують своє воєнне дитинство.
- Дарма, що стільки років минуло. Я б і зараз вгадав того німця, що вдарив  мене за жменю сухариків, - каже Іван Никифорович. – Так  вони мені в’їлися в душу…

Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: