Крістіна Гаврюш з Донеччини знайшла на Чернігівщині любов, а баба Нюра спокій

У 2014-ому Ганна Гаврюш, її дочка Людмила, онука Крістіна Гаврюш та правнучок Максимко приїхали у село Михальчина Слобода Новгород-Сіверського району з Кіровського Донецької області. Вже всі три жінки при хатах, а дві молодші — при чоловіках.


В’ячеслав Стихиляс та Крістіна Гаврюш на подвір’ї

«Баба Нюра — мандрівниця»

У центрі села яскрава, патріотично розфарбована жовто-блакитною фарбою хатина. З двору до лавки тупає з двома паличками 89-річна Ганна Гаврюш. Зігнута, ходити важко. Але зі жвавим молодечим поглядом і бажанням поговорити.

Бабуся в яскравій рожевій хустині і такій же кофті.

— Баба Нюра в нас мандрівниця. Скільки себе пам’ятаю, все кудись їздить, комусь допомагає, — розказує внучка, 30-річна Крістіна Гаврюш. — Ще в Костобобрів Семенівського району мотається, в гості до сестри. Бабуся там народилась. А в Кіровське переїхала до дочок. З того часу, як ми тут, встигла з’їздити назад, на. Донбас. Там пожила і повернулася. Бо тут курочки, — сміється Крістіна.

Коли починаємо говорити про війну, у Ганни Єлисеївни навертаються сльози.

— У халаті й тапочках тікала, — з жахом згадує баба Нюра. — Дитинчаті якісь речі похватали, та й все. Там в підвалах сиділи, і старі й малі. А воно ж аж гуде все. Їхали — отакенні осколки від снарядів на дорозі лежали. В Харків о другій ночі добралися.

Дві війни пройшла. Рада б забути, та все пам'ятаю. І ту, що з німцями, також. Коли вступали, 10 років мені було, а як відступали — 13. В Костобоброві жила. Такий фронт там був! Село спалили. Люди тікали в ліс, ховалися.

— Палили німці?

— Наші поліцаї. Ой, не хочу згадувати ні одну війну, ні другу.

— Чому ж ви туди повернулися?

— Бо дочку Валю в Кіровському покинули. Вона там сама. Боїться 3-кімнатну квартиру залишити. Поїхала до неї в минулому році, але довго не втрималась. Тут краще, спокійніше. Дві дочки поряд. Одна давно на Північ поїхала, син у Харкові жив, зараз до Києва переїхав. А Валя там осталася. Сподівається, що війна скоро закінчиться. А як ні — в цю мою хатку переїде. В Кіровському багато будинків розбили вже, як тут не будеш хвилюватися? Дзвоню їй вранці, в обід і ввечері.

«В дорогу взяли батон і документи»

30-річна Крістіна Гаврюш біля своєї хати порається на подвір’ї. Удвох з цивільним чоловіком, місцевим 25-річним В’ячеславом Стихілясом. Невелика хата, зате з євровікнами. У дворі — мотоблок, мопед. Бігають кури, крякають качки. Розкиданий гній по городу.

— Кіровське — хоч невелике, але місто. Я там, чесно кажучи, сапки в руках не тримала, — зізнається Крістіна. — Жили з синочком Максимом в нашій двокімнатній квартирі, яку купила за дитячі гроші. З його батьком Сергієм розлучилися, і всі номери колишнього і доступ в інтернеті заблокувала. Недобрий він був.

До п’яти років я жила в Маріуполі, мама там вчилася на продавця і заміж вийшла. Потім розлучилася з батьком, і бабуся забрала її в Кіровське. Роботу зразу знайшла.

Коли все завелося, мені якраз робили операцію в Донецькій лікарні. Онкологія по-жіночу, — згадує Крістіна. — Церкву в Донецьку розбомбили. Там йшла служба, люди загинули. Поряд заправка стояла, теж багатьох зачепило уламками. Снаряди летіли, вибухали, лікарня залишилася без води. Нас всіх почали виписувати. Я ще лежала, рани ледь почали загоюватися, але прийшлося тікати звідти.

Жах: дитина два з половиною роки, я вся порізана, і підвалу навіть нема, щоб сховатися. Сестра колишнього чоловіка Лена забрала нас до себе.

У селах навколо міста сиділи українські військові, а в Кіровському — ДНРівці. І вони між собою перестрілювалися. Поряд будинок знесло.

— Російських військових бачили?

— Ми місяць сиділи по погребах. Я в туалет вийти боялася. Спочатку у Лени ховалися. Я з Максимом, вона з дитиною-інвалідом (вада серця). Вдвох страшно, перебралися ближче до людей, до її подруги Ані. Там підвал великий під будинком. Ще дід будував, наче знав, що таке буде. На кімнати розбитий. І людей багато назбиралося. Сім’я подруги, невістка з дітьми, немовля. Хлопчик, ровесник Максима, бабуся з внуком, і ще сусіди приходили. Тільки нас в одній кімнаті спало шестеро.

А туалет на городі, поміж двох хат. Максим проситься: «Пісяти хочу». Йдемо до туалету, а тут «Вж-ж-ж!». Малого на руки й тікати. Було, й до туалету не добігали. Потім уже дітям за гараж відро ставити. А собі ж біжиш. А як задзижчить, то вже й перехочеться.

— А їли що?

— Гуманітарку нам давали. Рис, гречка, цукор, згущенка, мівіна, кілька в томаті або навіть сардини. Ми на окраїні, а привозили в центр міста. І невістка Лена така смілива, ходила, отримувала. Були спокійні періоди, навіть я ходила. Не голодували. Мені, як матері-одиначці, два пакети гуманітарки давали і Лені два. Ми там переночуємо, вранці з 9 до 12-ої тиша. Попросиналися, біжимо додому. Миємось, перемо, їсти наготуємо, поїмо, з собою візьмемо. І тікати назад.

Мене мама звідти ледь витягла: «Крістіно, поїхали». Вони з племінником ховалися в п’ятиповерхівках, там підвали хороші. Мама теж безстрашна, на роботу ходила. В Широке, в свинарник, пішки добиралася.

Приїхав брат двоюрідний з Харкова машиною. Прийшов до бабусі: я вас відвезу. Покликали маму, вона пішла за мною, витягла з підвалу. Я не хотіла вибиратися, дуже боялася, була паніка. Розказували, хлопець на балкон вийшов, півголови осколком знесло.

Як були, так і поїхали. Светр, в якому в підвалі сиділа, штани. Малому кілька курток захопила. Документи. Все. Так швидко збирались, що й поїсти в дорогу нічого не взяли, один батон. Ми з мамою, бабуся і дитина.

Виїхали з Кіровського рано-вранці. Дороги розбиті. За Донецьком танк спалений. Чий, не знаю. Так страшно було, що й голови намагались не піднімати.

Проїжджали два пости. Один ДНР, другий український. Між ними відстань — кілометр. На кожному посту перевірили: що веземо, куди їдемо. Сумки, документи. Брат відповідав, він за кермом був. Стільки областей проминули, 12 годин у дорозі. Хоча від Кіровського до Харкова 6-8 годин їзди. Але ж ми об’їзними путями. Ніч переночували, сіли на поїзд. Грошей в кишені було 80 гривень. На дорогу зайняли у двоюрідної сестри. Доїхали до Мени, а тоді сюди, в Михальчину Слободу. Була тут проїздом років у 14, але нічого не пам’ятаю.

Сюди приїхали в 2014 році, 7 вересня. Нас пустила у хату рідна тітка Таня. Прожили в неї рівно місяць. Я «дитячі» оформила. Голова сільради тьотя Люба допомогла, за свої гроші відвезла в Новгород-Сіверський. Тут до Новгорода доїхати 40 гривень коштує. І там в соціальній службі зі мною добре обійшлися: допомогли, пояснили — навіть не чекала. Оформили мене, малого. Бабусі — пенсію.

Купили кожній по хаті

— З житлом нам допоміг Віктор Сухолєт, депутат Новгород-Сіверської ради. Дав свій будинок у Комані, поїхали вчотирьох туди жити. Будинок порожній стояв. Від міста кілометрів за 7. Ми навіть пішки в Новгород у магазин ходили. Бо в Комані й магазинів нема. Село трохи далі, а там, де ми, — одні дачі. Там всі зручності в нього: газове опалення, теплий туалет, є де помитися. Нам через місяць-два почали виплати давати. Поки не було, Віктор Михайлович допомагав. їсти приносив: і хліб, і до хліба. І тітка Таня сумки возила.

Сиділи там, поки бабуся не витримала, що ми на чужому живемо.

Потім я попадаю в лікарню. По моїй хворобі, сильно опухла нога. В штанину не влазила. Розійшовся післяопераційний шов. Вперше розійшовся, як малого тягала на руках під обстрілами. Само по собі зажило. Тоді сюди приїхала, вдруге розійшовся. Може, інфекція яка попала. Я сама собі промивала і там в підвалі, і тут. Воно потроху стягувалося. Казали: малого не тягай. А як? Я б з рук його, не випускала.

Полежала в Новгороді в лікарні. Потім в Чернігові. Ніхто не знав, що зі мною робити. Направили в Київ. Там поки обстежили... Добре, що мені якраз дали одноразову допомогу. Виявляється, нирка не працювала. Зробили операцію. Нирку проштрикнули, щоб рідина виходила. Трубочку туди встромили, ходила з кульочком, до ноги прив’язаним. Ой, жити не хотілося.

Усе зійшло через пару місяців. Вже до них не їхала, вдома трубку сама витягла.

Після операції в Чернігові робили «хімію». Оформила інвалідність.

— За які гроші ви все це робили?

— На свої. Мені допомога йшла, 880 гривень. На дитину стільки ж. 440 мамі давали, потім 220. Бабусі 880.1 пенсія. Хімія безплатно.

І от поки мене лікували, бабуся подзвонила сюди: «Шукай хату, Таню. Тут надоїло. Не хочу на чужому жити». Знайшли будинок в центрі, хазяйка щойно померла. Купили за три тисячі гривень, тітка Валя з Донбасу вислала. Вона досі працює санітаркою в Домі інвалідів. І зарплату дають. І вже з лікарні я приїхала сюди.

Пожили років два, мама познайомилася з чоловіком, Васею. До нього жити перейшла. Хазяйство ведуть. Зараз їй 52 роки.

Я залишилася з бабусею. Син у садочок пішов, у Грем’яч шкільний автобус забирав і привозив. А мені від нудьги хоч на стіну дерися.

Кажу: «Максиме, треба й нам якось відокремлюватися». Почала гроші збирати: допомога, пенсія 1100 по інвалідності. Та й тратитися тут особо нікуди: труси, шкарпетки... Тим більше, що вже город почали саджати. Місяців за два й назбирала. Купила цей будинок за три з половиною. Давно ніхто не жив, але, сказали, сарай, ворота дорогі.

Прийшла сюди, побілила, підлогу помила. Два ліжка з залізними бильцями були, стіл, диван, шифоньєр. Груба з піччю. Піч досі не чіпала, не знаю, як її топити. Мама — та зразу все в печі готувати почала, а я тільки на грубі. Дровами топимо. Так чотири з половиною роки вже тут.

«Або жити, або розлучатися»

— Як нового чоловіка знайшли? По інтернету?

— Старим способом. У клуб пішла, познайомилась. Клуб працює, молодь туди ходить. Я ввечері Максима спати укладу, вони з бабусею вдома, а сама потихеньку в клуб пішла. Зі Славиком (Стихиляс) познайомилась. Тоді з сім’єю його брата Діми. Почали ми всі разом дружити. У них дитина, і Максиму веселіше.

Дома нудно було самій. З розуму сходила. Телевізора не було. Пізніше тітка дала, антена ловила «1+1» і «Росію». А тепер сюди мені мамин чоловік Вася телевізор подарував.

Кажу: «Славику, скільки ж можна. Я ж дівчинка не маленька. Або жити давай, або...» Так і з’їхалися. В грудні 2015-го вже Славин день народження, 23 роки, тут відмічали. А потім Новий рік.

— Не випиває?

— А хто тут не випиває? Жодного такого в селі не знаю. П’яний не валяється. Все по господарству робиться: будується, копається. На роботу за Київ їздить повахтово. На свинофермі працює. Заробляє непогано, всю зарплату до копійки віддає. Він навіть не знає, скільки в нас грошей вдома. Хоча я гаманець не ховаю.

«У селі добре. Назад не хочу»

— Тут глушина...

— Нічого. Після війни, вибухів краще тут сидіти. Тихесенько.

Максим їздить у грем’яцьку школу. Зараз сину 7, учиться в другому класі.

Поросят тримаємо. Чорне й біле. Кролі, кури, качки. Корову не осилимо.

— Щасливі ви тут?

— Усе подобається. В місто не хочу. І додому не хочу. Не люблю шум і скупчення людей. І до господарства звикла. Ніколи не думала, а тепер так, і слава Богу. Я весь час біля них, біля своїх діток — поросяток. Вони в мене рахманниє (ручні). Так тут кажуть. Можу й за вушком почухати. Як собачки.

Город обробляємо. Назбирали грошей, купили мотоблок. Ось сезон піде, поїдемо зі Славиком на мопеді до лісу. Суниці, малину для себе збираємо. Лисички заготівельникам здаємо. Білі продавали в Грем’ячі.

Я розказувала про своє життя кумі Насті. Вона переселилася з Кіровська в Кривий Ріг. Були деякі проблеми. Запросила: «Давайте сюди. Город свій буде, природа, живність. Помідори, капусточка, гриби». І вона вирішила теж з чоловіком переїхати. Купили тут будинок, поселилися. Рік пожили. Перший він поїхав, а тоді й вона. Знову в Кривому Розі. Тут руками працювати треба, а в них не було азарту.

А в нас же гляньте як гарно, — веде за хвіртку. А там луки, ставок, далі ліс.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №18 (1720), 2 травня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: