Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «В зурочення я не вірю. Але…» Один за одним раптово померли шестеро рідних Надій Сенік



«В зурочення я не вірю. Але…» Один за одним раптово померли шестеро рідних Надій Сенік

Надія Сенік зі Степових Хуторів Носівського району чверть віку читає над покійниками. Запрошують з усіх навколишніх сіл.

— Зараз в окрузі одна я це роблю, восьме Березня (стара народна назва села Зелене Бобровицького району. — Авт.), Карабинівка, Коломійцівка, Калинівка, Мильники, Більшовик (про село Відрадне. — Авт.) і Степові Хутори. Ще і в Горбачі (Бобровицького району. — Авт.) просили. Було, що кожен день читала. 20 лютого Надії Федорівні минуло 80 років. 27 пропрацювала в школі кухарем. Трудилася і в магазині.

— Як святкували ювілей?

— Внуки по телефону привітали, 27-річний Артемко й 19-річна Мар’янка. Живуть у Києві. А крім онуків, нікого в мене не лишилося.

У Надії Федорівни був чоловік Іван і троє дітей: Оксана, Іван і Микола.



Надія Сенік біля фотографії сина Миколи

Дочка поверталася з роботи, спіткнулася на дорозі й не встала

Артем і Мар’яна — Оксанині діти.

— Дочка була бухгалтером у конторі, — розказує Надія Федорівна. — З роботи до дому не дійшла двісті метрів, лягла на дорозі й померла. У 2003-ому. Нічим не хворіла. Артемку ще й десяти не було, Мар’янці — трьох. Зайшла в магазин дітям гостинців купила, бо ждали ж її. І тільки дорогу перейшла, один чоловік бачив, як спіткнулася на ногу, наче хотіла падати, але вдержалася. А вдруге впала і вже не піднялася. 17 червня її не стало, на День бухгалтера. Ішемія серця, у 32 роки.

Оксанка моя на бухгалтера вчилася в Брянську. А вийшла за нашого хлопця, Івана Кошеля. Він з Носівки, а тут, через хату од нас, тітка його жила. Працював у Києві. Посватав і забрав Оксану з собою. Він афганець, дали їм гуртожиток, потім однокімнатну малосімейку, коли діти народилися. Оксана багато клопоталася про більше житло, листи кудись писала. Та трикімнатну квартиру їм дали, коли дочки не стало.

Чоловік увечері провідав, а вранці привезли на розтин

— Оксана на серце ніколи не скаржилась. Видно ж, у татка було таке, то й передалося. Дочка померла через 14 років після батька.

У січні 1989-го я лежала в лікарні в Носівці, — згадує Надія Федорівна.

— Вирізали фіброму. Чоловік Іван сам вдома був, сумував. Звечора побув у мене, відніс лікарям гостинці за операцію. Зранку йду коридором, глянула з вікна другого поверху — машина з нашого села приїхала. Я впізнала, Іван же працював завгаром у колгоспі «Дружба». Когось привезли на вскритіє. Прийшла, розказую своїм у палаті. Вони вже знали, що то мого Івана Федоровича привезли, але лікар просив мені не говорити. Йду коридором, люди на мене дивляться, а нічого не кажуть. Що там внизу машина з моїм чоловіком мертвим. Аж назавтра лікар зайшов: «Федорівно, я вас обв’яжу пелюшкою, нічого важкого не піднімайте, лишнього не робіть, їдьте додому» — «Чого?» — «Невістка захворіла». А невістка моя в Брянщині, і син Коля там жив. За лікарем моя зовиця Галина прийшла (чоловікова сестра) і медсестра Ольга Іванівна. «Нема вже Івана...» Кричать забило дух, і нічого я не можу. Люди зійшлися до дверей і проводжали, аж поки я не поїхала.

Повернулась, а вдома порожньо так. Ходжу, нема ніде нікого, розкрите все. Тіло ще в морзі було. Тоді сусідка прийшла, каже: вже все влаштували, голова колгоспу виписав цілого кабана. Все знайшли, і де поминати, і чим, люди готуються. В обід привезли, похоронили. Було чоловікові 50 років. Достойний муж, і як людину його в селі поважали.

Зять ліг спати і не прокинувся

У чистій прибраній хаті Надії Федорівни всюди вишиванки: на подушках, рушники на іконах. Ікон багато. Вишиті бісером, у металевих окладах і без них, просто писані фарбою. Порахували з господинею: всього тринадцять. Дві з них намалював зять Іван Кошель.

— Зятя не стало так само раптово, через два роки після дочки, — сумно продовжує Надія Сенік. — Як померла Оксана, Іван жив з дітьми. Мар’янчина хрещена Валя по сусідству трохи наглядала. Поки не в школу, я малих сюди забирала. Внучку носила з собою на роботу.

Уже вони отримали нову квартиру. Велика, трикімнатна. Хороший депутатський дім, у Харківському масиві. Ваня працював майстром у депутатів: то меблі складав, то вікна переставляв. Чи він затужив там за Оксаною? Ліг спати і не встав. Мені тітка його, Ніна Руденко, повідомила. Іван помер 20 лютого 2005-го. 37 років було.

Опікунка внуків присіла на лавку й померла

— Після смерті зятя опікуном дітей стала його сестра Шура з Носівки. Переїхала в Київ, жила з ними. Мар’янку до першого класу вона водила. А тоді якось зібралась додому в Носівку з’їздить. Доїжджає до своєї станції, виходить з електрички, сідає на лавочку й помирає. І «швидка» приїхати не встигла. Не хворіла, нічого такого. Молода, до 50 років.

Внуки літо були в мене. Потім їх опікати став Шурин син Серьожа. Зі своєю сім’єю, жінка і двійко діток, переїхали в Київ, до Мар’янки з Артемом. І жили там, поки Артьомка не влаштувався на роботу. Вже вони бачили, що в Києві лишні: Артьомка дорослий хлопець, міг додому когось привести. Повернулися в Носівку.

Онука опікунська рада після 9 класу направила в училище. Трьох професій вивчили: токар, слюсар і, нібито, зварник. Ні одне поки що не пригодилось. Внука зразу охоронцем у магазин забрали. Зараз працює в «АТБ» старшим охоронцем.

А Мар’яна вчитися не пішла, відкрила вдома салон, манікюр робить. Хоч брат і кричав. Коло Мар’янки хлопець є. Артем аж в Одесі собі дівчину знайшов. Привозив до мене знайомити — Катруся, така ловенька. Наче вона тут і жила, з усім знайома. Працьовита, усе кругом прибрала, поскладала.

«Ваня переходив дорогу, пилюка розвіялась — нема дитини»

— А почалося все те з Вані. Іван Іванович, мій перший синочок. Ваню в шість рочків убила машина. Я з роботи повернулась, поставила велосипед, йду корову доїти. Ваня був удома, баба доглядала. По той бік вулиці діти гуляли. Асфальту тоді не було, дорога піщана. Ваня дітей побачив, за мій велосипед і до них. А тільки вантажівка проїхала — пилюка стовпом стоїть. Синок тягне той велосипед через дорогу. І слідом летить інша машина. Дитя як ударило, і все. Водій із сусіднього села, з нашого колгоспу. Судили його. Це в 1961 році сталося, моя перша втрата. Ваня тоді у нас був один, Оксана і Коля пізніше народилися.

Коля зайшов у кабінет лікаря і впав

На стінах у кімнатах Надії Сенік багато фотографій.

— Оце дочка, то син, поруч чоловік мій. Ловкі люди були, — з теплотою говорить Надія Федорівна.

На холодильнику прикріплене велике фото молодого чоловіка.

А це менший синок мій, Микола. Що останнім помер. .

В армії служив у Брянську і там же й оженився. Дружина Галина дуже його любила. Микола там шофером працював. Один син Коля в них, мій старший онук.

Але в Галі мати захворіла, і вона забрала її з села доглядати. Теща зненавиділа Колю: «Хохли», — каже, і все. Галя й попросила: «Мама при смерті, дай їй спокійно померти, їдь додому, поживи, а як тільки поховаємо, ми з сином приїдемо до тебе». Вони ж з Галею так і не розлучилися офіційно. Коля повернувся в Степові Хутори, на роботу пішов, чекав. Малий сюди приїжджав на літо.

І тут сподобався Микола одній нашій дівчині, Тоні. І так до нього, і сяк. Як учепилася, слідом ходила, казала: як не з Колею, ні за кого більш не піду. Врешті, до Брянська Коля вже не повернувся, а поїхав з Тонею до Києва. Там у її батьків квартира була. Народили дочку, Аню. Зараз дівчині 19 років, навчається на дизайнера. З Мар’янкою іноді разом до мене приїздять.

А Тоня хворіла на цукровий діабет. Наскільки я знаю, ця хвороба не передається. Але Коля теж захворів діабетом. З Тонею розлучилися, жив у гуртожитку. На маршрутці працював. І хворів, довго так. Хвороба все ускладнювалася. Лікувався в Києві, вже з легенями погано було. Врешті кинув усе, приїхав додому. Полежав у лікарні в Носівці. Лікарі, мабуть, побачили, що кінець, виписали, віддали папери і направили в обласну лікарню на комісію. Кажуть, якісь гроші за інвалідність платитимуть. Уранці забрали Колю з дому, поїхав. Тільки доїхати до лікарні встиг. Хлопці ще в кабінет до лікаря завели, там він і впав. Потім казали, треба було хоч цукерок з собою взяти, це могло врятувати від приступу. І я не придумала сказать, — корить себе Надія Федорівна. — Помер у 52 роки. Це п’ять років тому сталося. Тоня на похороні була, а Галя, може, й не знала. Це зараз його діти, Коля і Аня, по скайпу переписуються.

«Ні на кого не думаю, ні на кого зла не тримаю»

— Ви не думали, що вам пороблено?

— Ні, я так не вважаю. Ні на кого не думаю, і скільки в церковних книжках читаю, нема такого. Просто думаю, ішемічна хвороба серця у спадок передалася. Тільки чого Шура так померла? І зять?

За Надією Федорівною доглядають сестра покійного чоловіка Галина Федорівна та її чоловік Микола. Поки ми говорили, кілька разів навідувались у хату. Живуть по сусідству.

— Ікон у мене завжди багато було.

І куплені, і мої дівоцькі, що я заміж ішла.

Оцю внучок подарував на день народження, його дівчина сама вишила. Батюшка освятив. Встаю — молюся, лягаю — молюся. За дітей багато молитов. За всіх внуків переживаю, щоб вони жили й горечка не знали, — каже жінка.

«Сиджу я вночі в хаті одна з покійником»

— Читала в нас женщинка одна. Слабенька, як я зараз, Ковжинша Марія. А я співать любила дуже, всі пісні божественні знаю. То вона як іде читать, і мене приглашає: «Приди, поможеш мені». Саджала поряд з собою, і я їй підспівувала.

— Усю ніч?

— Не сидять зараз над покійником всю ніч. Ще як помер мій чоловік, тоді всеношна була. Сиділа оця ж бабуся. А зараз я години до десятої почитаю, і годі.

Ні разу всю ніч не сиділа. Якось попросили мене в Калинівку, сусіднє село. Мужик прийшов увечері і каже: почитайте, будь ласка, по моїй мамі. Я її знала, але покійників дуже боялася зразу. Почитаєте, каже... Но я не думала, що він мене одну оставить із нею. Повіз мене. «Я сам її одягну». Усе зробив. «Сидіть, — каже, — я поїду на вокзал стрічати свою рідню, що їде на похорон». Тоді вже 10 вечора була. Покійник лежить на услоні, свічечка горить, я сиджу поряд, отак о, на стільці. Він тільки поїхав — гасне світло кругом. Ой, Боже... А я ж у чужій хаті, на знаю, де що вмикать. Сиджу удвох з покійником у хаті, вночі. Свічку тримаю, усюди ходжу з нею. «Оце як догорить, — думаю, — що мені робить тоді?» Сиділа, читала, щоб тільки задурить голову. А на покійницю поглядаю, вкрила. І так мені довго показалось, поки з’їздив він на вокзал і зустрів там тих родичів своїх. Ще в Коломийцівку заїхав когось забрав. Поки вони приїхали, половина дванадцятої було. З того часу не боюся ніяких покійників. Прийду, одкрию, подивлюсь, чи правильно зроблено там все, чи так руки складені.

«Як одкажу людям, гріх мені буде великий»

— За Колею я вже сама одчитувала.

Оце стільки книжок всяких. Батюшки мені найшли, щоб я по них читала. Всі знаю по пам’яті. Головна — православний молитвослов. І Псалтир. Як помер, читається одна книжка, поминати — інша. Отут написано все, що тільки треба покійнику: як одягать, як випроводжать із хати і що робити. Я родичам розказую, раджу, як треба. Приходять до мене додому й питають. Чи хто в себе вдома не хоче поминати, замовляють: почитайте у себе за нашого покійника. Свічечку принесуть, булочку якусь, щоб не порожній стіл був. А як уже їхати в кафе, заїжджають машиною, забирають мене. Перед початком там вже почитаю «Отче наш», а в кінці поблагодаримо, і все. Отака моя місія.

Перший раз сама в Більшовиках читала. Бабуся, яка мене вчила, ходила подивитися. Стара-престара, згорблена. Я оце думаю: як Ковжинша була старенька, хтось тільки позве, вона йшла. А як же я одкажу людям? Гріх мені буде великий. Отець Сергій, дозволив мені читати сидячи, сидіти я ще можу.

— Платять багато?

— Дадуть, дак добре. Не дадуть

— і так. Буває, що ніхто нічого зовсім не дасть. Тільки гостинця, що всім роздають. Інші добре заплатять, а в сумку ще й яку котлету, ковбасу покладуть: ось вам, бабусю, поснідаєте. А грошей більше 200 ще не давали.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №14 (1716), 4 квітня 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Надія Сенік, людські долі, Носівський район, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект