школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима



«Живу по двох прізвищах!»

— Далеко зібралися? — звертаємось до чоловіка, який заводить старенькі «Жигулі» на краю села Вербівка Ріпкинського району.

— В Добрянку з’їжджу. Баба Галя ношпи заказала, щось живіт болить.

— Раніше, мабуть, квіти дарували, тепер таблетки...

— Я квітів не дарував, бо зимою женився. Де їх візьмеш?


Леонід Вітров показує сторінки паспорта з різними прізвищами

Живу тут з 1969 року. 21 лютого п’ятдесят год, як одружився, а приїхав трохи раніше, — пригадує 73-річний Леонід Вітров. Його хата в селі остання. Далі — ліс. Кордон. Білорусь.

— А у мене ж «двойне гражданство», — дістає дядько з портмоне український паспорт. — Читайте першу сторінку.

Читаємо. Написано Леонід Вітров.

— Тепер другу читайте, — зі сміхом перегортає листок. «Леонід Ветров», вже через «е». — Неграмотні, безтолкові, кацапи, — лає того, хто виписав документ з помилками.

— Дуже через помилку чіпляються? Чи першу сторінку глянуть — і годись?

— А я їм і другу показую. Не чіпляються.

В Білорусі давно не був. Зелена карта скінчилась, нову не відкривав. А це машину переоформив на бабу, дак тепер же треба з нею їхати, — регоче дядько.

— За чим їздили?

— Заправлятися в Білорусі вигідніше. У мене в машині газ і бензин. Одлив 40 літрів, на газу з’їздив. Дозаправив газу, там по 13 чи по 15 гривень бензину купив. А тут він по 30. Уже ж половина.

Коло Скитка бензин поганий, бо там наші заправляються. Вони ж тільки за таможню 200 метрів від’їхали, купили — і назад. Добрянці, щитай, через одного бензином торгують. А як уже їдеш у Гомель, у Белицю, — там кращий.

Білоруси до нас у Вербівку не заходять, їздять по продукти в Чернігів на бази. Тут їм нема чого робить, і у Добрянці базар дорожчий. А по трасі тут он їх скільки: наша машина одна, а білоруських 10.

Їхати заправлятися у Ріпки — 45-50 кілометрів від хати. До Городні — 30. Дак це ж дорогу пробили, зручніше стало.

Як мені газ треба, осьо у Добрянку з’їжджу, бак заправлю — кілометрів на 300 вистачає. Бензину літрів 20 куплю, і з мене хватить.

Леонід Іванович родом із Золотоноші Черкаської області.

— Після армії поступив на роботу, а тоді посилали вчиться: цих туди, а тих сюди. А тут Замглай, торфорозробка була. Поїхав. Та й стрів отут цю чортову бабу, — сміється.

— Де тільки не трудився. На мебельній фабриці, — загинає пальці, — тоді переманили в колгосп. Трохи шофером, потім головним інженером. А як колгоспи почали розпадатися, вся моя зарплата пішла туди на запчастини. Бартери, те-се. Пішов у лісгосп, дев’ять років працював лісником в Добрянці.

Сини тут, у Вербівці. Один в пожежній, другий майстром в лісі.

Онук менший в політеху в Чернігові учиться, вже закінчує. Старший вивчився, дак роботи немає, на заробітки їздить. По Україні: то в Київ, то куди далі, по будівництву. Як казав його батько, аби дома не сидіти. Що заробляє, то й проїдає.

Як познайомились, Галина моя працювала в управлінні сільського господарства зоотехніком, в Брагині (це Білорусь, Брагинський район, межує з Ріпкинським).

А Вербівка — забуте Богом село. Людей сотні півтори-дві. Отам у центрі один магазин, працює з дев’ятої до першої. Таке тут заброшене місце, практично нецивілізовані люди. Є такі, що по 80 год прожили, а далі Ріпок не були. Корова, порося, город, ліс — от ето їх. Так і живуть. А я тоді практично весь Радянський Союз переїздив. І Урал, і Кавказ. По роботі їздив, не так же.

А тут... Турки,— весело махає рукою. — Ще й мене хохлом дразнять. «А ви хто?» — «А ми українці». Ну дразніть, я согласен. Я ж українською розмовляю, а тут непонятно: білоруська, українська чи російська і ще й мєстний разговор. «Я була ля попа, він мені сказав те» О! Пойми, шо? У попа була, значить. Або: «Піди ля пня, візьми там бутилку...». Коло пенька, тобто, візьми.

Тож тоді приїхали, сюди в клуб пішли. А воно ж у куфайках усі. Ну яку клуб в селі ходили? А ця дівка як дівка. Приодіта більш-менш. У правлєніє сєльського хазяйства вже ж не піде у куфайці. І чобітки, і пальто, і шуба, і шапочка. Подивились з хлопцями. Кажу: ось я її проведу. Вони мені: «Да ти дурак чи шо, до такої?» «Вона, да з тобою? Не пойдьот!» А я не я, чи що? Піде. Туди-сюди... Тоді вона відпустку взяла якраз... Дак ми за зиму й поженились. Пішла — і на все життя.

Вона в мене й зараз струнка, не горбата, такої комплекції, як оце ви. Он, вийшла з хати, глянула й сховалась, — киває Леонід Іванович на свій двір. — Ззаду піонерка, та спереду пенсіонерка, — веселиться чоловік.

— Вербівська годувальниця — ліс. В основному гриби носять. Білі собі, лисичку здавати. На Черкащині в мене братів та внуків багато, як цигане ті. Ото машину білих як завантажу і везу їм туди делікатес.

Лисички приймають коли як. Від 40 гривень за кіло до 80 і 90. Менше лисичок — більша ціна, щоб люди збирали. Як хто на хуторі живе і ходить кожен день, то тисяч 25-30 в сезон заробить. Чорниць цього і минулого року не було. А до того я особисто по 5 відер за день збирав. На мотоцикл, о п’ятій ранку виїду, о 7-ій вже дома. Годину погуляю, наберу. Сам їздив, без жінки. Хоча Галина в мене лісова. Ліс дуже любить.

Олена Гобанова, Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №9 (1711), 28 лютого 2019 року

Теги: Леонід Вітров, людські долі, хата скраю, село Вербівка, Ріпкинський район, «Вісник Ч», Олена Гобанова, Юлія Семенець

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект