
Якими б важкими не були часи, у них завжди знайдеться місце для хороших новин. 46-річний Олександр Козуб із Риботина, що на Коропщині, нещодавно поділився своєю: — Мій проєкт переміг! Тепер я можу здійснити мрію.
Він — професійний столяр. Власний будівельний бізнес започаткував іще до повномасштабного вторгнення.

27 листопада житель села Гурбинці Срібнянської громади Микола Хрипко святкує свої 99 років. Так склалося, що Микола Іванович – єдиний ветеран Другої світової війни в колишньому Срібнянському районі, останній свідок вогненних подій кінця 40-х років ХХ століття.

Василь Буряк – уродженець села Снов’янка. Свій шлях у силових структурах він розпочав у 2003 році, коли прийшов працювати до поліції. Досвід і розуміння реалій війни прийшли вже з 2014 року, коли Василь брав участь у бойових діях на сході країни у складі спецпідрозділу «Сокіл». Сьогодні його історія — приклад стійкості та готовності захищати свою землю.

Стрічка розтинає повітря, і кожен рух здається польотом. Гнучкість, точність і грація поєднуються в єдиному танці, де тіло розповідає свою історію. Тут народжується мистецтво, яке захоплює з першого погляду. Серед тих, хто творить ці рухи, — Марія Волошина, вихованка студії художньої гімнастики "Золотий обруч" при Центрі творчості дітей та юнацтва.

Деякі речі в цьому стресовому бутті юній жительці Сновська Насті Владимірець справді даються важко. Але, попри всі болі і труднощі, якими Бог її обрамив, у неї виходить посміхатися, зоріти мріями, наполегливо виконувати реабілітаційні вправи, займатися улюбленими справами.

Наразі у Ніжині збереглося півтора десятка старовинних храмів, збудованих в різні епохи та у різних архітектурних стилях. І все ж один з них, Свято-Покровський, суттєво відрізняється від інших. Унікальність його в тому, що це єдина у місті культова споруда, споруджена в стилі українського бароко ще до того, як синод російської православної церкви заборонив зодчим будувати православні храми саме в нашому, українському народному стилі.

36-річна Сніжана Гапоненко разом з 59-річною мамою Людмилою Вихровою і трьома синами 17-ти, 13-ти і 6-ти років вже рік як облаштовують своє життя практично з нуля у бабусиному будинку в селі Загородньому (Альошинському). З власної домівки у Тарасівці, що на Донеччині, поблизу Костянтинівки, їх вигнала війна.

41-річний Олександр ГОРОХІВСЬКИЙ працює в Чернігівському надлісництві філії «Північний лісовий офіс» ДП «Ліси України». На лівій нозі протез з електронним колінним суглобом Genium X3. Коштує приблизно 90 тисяч доларів. Ходить на ньому два роки. Можна займатися спортом, бігати.

Його син — легендарний пілот, який боронив небо. Він — батько одного з «Привидів Києва», воїн-піхотинець, який стояв на захисті землі. Двоє Мигуль — батько та син — стали символом того, як одна родина може вмістити в собі цілу історію української боротьби. Через три роки після загибелі старшого з них — Володимира Мигулі — його орден «За мужність» III ступеня нарешті передали родині.

«Наша Петрівна розуміє краще, ніж будь-який прилуцький лікар», — впевнено говорять жителі Знам’янки Сухополов’янської сільської ради про завідувачку тамтешнього фельдшерського пункту («по-новому», медичну сестру) Любов Зацнову. А ще, додають, її можна покликати не лише вдень, а і ввечері, і вночі, якщо хворому треба, то завжди прийде чи приїде своїм велосипедом.