Тамара Маленок за лисичками їздить у Росію. У неї, єдиної з Клюсів, у дворі український прапор

46-річна Тамара Маленок із села Клюси Сновського району по лисички їздить велосипедом у Росію. Грибів назбирає, заодно і родичів побачить.



Клюси — село на кордоні з Климовським районом Брянської області. 58 дворів, 168 жителів. Навкруги ліси: соснові, змішані, березняки.

— Але у Клюсах нема хороших ягідників і грибних місць, — пояснює Тамара Маленок. — Вони на російській території. Кордон поряд, за річкою Цата, далі — за річкою Жеведа. До 2014 року, до початку війни, тут можна було переходити (працював пункт спрощеного пропуску через державний кордон). А тепер датчики на кордоні стоять.

От і доводиться по гриби рушати в Росію аж через Сеньківку Городнянського району.

— Російські лисички від наших відрізняються?

— Нічим вони не відрізняються. Ну куди за нашими їхать — до Єліного далеко, у Боровичі — далеко, у Гніздище — далеко, — перераховує сусідні українські села. — Мені легше в Росію. Через кордон їжджу, хоч воно теж неблизько. До Сеньківки, а там іще до Нових Юрковичів, до Нового Світу і Часовні (села Новоюрковицької сільради Климовського району Брянської області. — Авт.). Через перехрестя, по асфальтованій дорозі, не їжджу, зрізаю кути, тож до Сеньківки виходить кілометрів 10. Кордон переходжу законно, у Сеньківці. Там нас, клюсівців, знають як облуплених. «Куди йдеш?» — «У гриби, у лисички». Іду назад: «Ну що, набрала грибів?»

Я родом з Росії, з Чуровичів, тож знаю усі грибні місця. У мене у Чуровичах батьки поховані, сестри і брати живуть там. У Нових Юрковичах у мене дитя (донька Наташа) і внучка, зяті. Я у лісі побула, подзвонила, вони приїхали. Ми посиділи, поговорили, роз’їхалися в різні боки.



«У лисички» Тамара їздить приблизно раз у тиждень. Набирає — по-різному.

— Другий раз і сім кілограмів наберу, другий раз — п’ять. А коли й два-три, від сили чотири кіло. Буває, зберуся, але не їду. Зятю у Нові Юрковичі подзвоню, він подивиться в лісі, каже: «Нема ні хрена».

Лисички в Україні купують удвоє дорожче, ніж в Росії.

— По сто гривень Ванька (закупівельник) брав, — згадує співрозмовниця. — Була ціна й 80-70. У Росії — 120 рублів, це на наші і 40 гривень нема. Тож росіяни там збирають і на Сеньківку привозять, у кого є загранпаспорти.

Крім Тамари по лисички в Росію із Клюсів ходить ще два-три чоловіки. А от по чорниці — ніхто.

— Це по кругалю 70-80 кілометрів, — підраховує жінка. — Коли пропускали, на велосипедах, на конях їздили по чорниці у Красне, Гуту (російські села), це поряд.

Про те, що Росія поряд, нагадують прикордонники. Удвох, третій собака, йдуть по вулиці.

— До мене навіть замначальника Гірської застави заходив, — сміється Тамара. — Казав: «Хочу познайомитися з патріотами».

У Маленків єдиних з Клюсів (не враховуючи сільраду) у дворі, над самою дорогою, майорить український стяг. Прапор Тамарі дали у Щорсі (нині Сновськ), як Порошенка вибрали Президентом. Колишня поштарка, колишня завідувачка поштового відділення була головою місцевої виборчої комісії.

— Патріот — мій мужик, — пояснює жінка, чому вивісила прапор. — Хохол. Маленок Василь Михайлович. Інвалід. Цукровий діабет, відмирання кори головного мозку. Двічі на рік треба лежати у лікарні. Коня збула, щоб життя йому спасти, щоб були гроші на ліки.

Разом 25 років. Я з Чуровичів приїхала до подруги на весілля у Клюси, так і познайомилися з ним. Сказав: не відпустить.

Тамара Маленок говорить про себе: «Я багата на онуків». Їх п’ятеро. У 36 вперше стала бабою.

— Донька Аня в 14 пішла заміж, в 15 народила, — пояснює. — Пішла за нашого, з Клюсів. Училася у школі, а Андрій працював учителем праці, восьмий клас закінчувала вагітна.

— Лаяли?

— Ні. Чоловік на мене трохи кричав. Полюбили одне одного, хай живуть. Що я, на аборт її відправлю? Зараз з Андрієм вони у Сновську, троє синів: Олег, Денис і Артем.

Двоє дівок моїх за росіян пішли. Таня з сином зі мною живе, чоловік її — у Юрковичах. У Юрковичах живе Наташа з чоловіком і донькою. Серцю не прикажеш, кого любити, а кого ненавидіти. Чи українця, чи росіянина, чи таджика, чи узбека, чи німця, чи татарина. Головне, щоб не був жаднюгою і падлюкою.

Тамара Кравченко, Аліна Сіренко, "Вісник Ч" №29 (1576) від 21 липня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: