Мобільна версія сайту Головна сторінка » Новини » Місто і регіон » Пам'ятник Леніну стоїть у чотирьох прикордонних лісових райцентрах

Пам'ятник Леніну стоїть у чотирьох прикордонних лісових райцентрах

Пам'ятник Леніну стоїть у чотирьох прикордонних лісових райцентрах
А у Щорсі ж хотіли звалити Леніна ще у 1996 році!

Пам'ятник Леніну — донедавна обов'язковий атрибут будь-якого міста, містечка чи селища. Він бовванів на головних площах обласних та районних центрів, а також у багатьох селах області. На Чернігівщині 22 райони. Після масштабного ленінопаду, що прокотився областю, як і всією Україною, наприкінці лютого цього року, пам'ятники вождю залишилися лише у чотирьох північних прикордонних райцентрах: Городнянському, Новгород-Сіверському, Семенівському та Щорському.

«Валити звали, не пішов. А до армії хотів, так не взяли»

Так говорить 53-річний Олександр Ткаченко, якого знає увесь Щорський район. Восени 1996-го Ткаченко пробував знести пам'ятник Леніну, що стоїть у центрі Щорса. Наступного року за це йому винесли вирок — 3 роки у колонії суворого режиму. Відсидів від дзвінка до дзвінка.

Тоді, майже двадцять років тому, Олександр Володимирович взяв на фермі трактор, під'їхав до пам'ятника, накинув на Леніна мотузку і розвернув Ілліча, пошкодивши ногу скульптури.
— Горілки багато, їсти ні хрєна. А Ленін рукою на ресторан показує. Я його повернув так, щоб він на хлєбний показував, — говорив у Олександр Ткаченко «Віснику» у 2011 році.
Пам'ятник перемонтували. А минулого року навіть пофарбували у чорний колір.
Він усе так само показує на місцевий ресторан.
Тих, хто скидав «вождя» у 2014-ому, вважають ледь не героями, а Ткаченка за це ж визнали злочинцем.


Олександр Ткаченко

«Мрію про дешевий продуктовий замість Леніна»


Олександр переїхав у Займище, що під Щорсом. Там живе з новою дружиною. Виховує 4-річного сина.

— Мені Олександра Ткаченка треба, що Леніна валив, — звертаюсь до чоловіка, який виходить з кімнати.
— Немає його. Поїхав із сожитільницею картоплю у Кучинівку садить, — швидко відповідає чоловік і тремтячими руками перехиляє банку із березовим квасом.

— Та дома він, — сміється колишня дружина Клавдія Ткаченко, вона живе у Великому Щимелі. — Подумав, що ви з банку. Вони кредитів понабиралися. Тепер телефон не беруть, ховаються.
Він собі молоду найшов, більше п'яти років тому. Моя племінниця двоюродна, на 15 год його молодша. П'ють.
Оце вісім місяців у мене жив. Не пив, у бурсу встроївся робить. І вона у Кучинівку замуж вийшла. А тоді знов наярувать стала. Зійшлися.
У Займищі стрічаю того ж чоловіка, з мотузкою.
— Оце, — сміється, — вішатись буду. Банки ті дістали.

— Чого ж мене обдурили?
— На всяк випадок.

— Двадцять років тому за повалення Леніна вас посадили. Тепер за таке у герої записують.
— Да, отака штука у мене получилась. Хотіли оце в Щорсі звалить його. Собралось чоловік 200. Знакомі звали й мене. Знають же по всьому району. Сказав: не поїду. Я за нього одсидів. Шо хочете, те й робіть. Тоді було зовсім другеє рєшеніє. За нього прийшлось оддуться. Сім'ю голодною оставив. Його уже давно треба було побурять. Та хай уже інші цим занімаються. У мене он син, Данька, піднімать треба, — показує Олександр на русяве хлоп'я, що виглядає з-за хвіртки.

— Даньку до Леніна водили? Розповідали про свій подвиг?

— Та ні. Малий ще. Йому шо Ленін, шо Сталін. А сам не так давно був у Щорсі у банку. Це поряд з пам'ятником. Підійшов провідать, як він там. Стоїть, зараза.

— Якщо прибрати Леніна, то кого б на його місці поставили?
— Магазин з дешевими продуктами. Ціни ростуть, наче на дрожжах. Половину за кредит вищитають. Я гроші взяв на шифер, щоб хату накрити.

— Ви ж корову держите. Городи садите.

— Не корова, а тьолочка тільки. А городів багато не насадиш. Оранка зараз по 19 гривень.
Олександр іде до хати. Виходить, крутячи самокрутку.

— Ви тютюн так і вирощуєте?
— Вирощую. А це покупний. Свого не вистачає. Багато ведмедка з'їдає.

— Як по телевізору дивилися, що Леніна скидають, раділи?
— Канєшна. Хай летить. Стока народу угрохать.

«І форму купив, щоб служить»


— Може, і на Майдані були? — запитую у чоловіка.
— Був. Після того, як постріляли людей. У лютому. Ми зібралися з одним із села, Женею-душманом, афганцем. І на маршрутці поїхали.
Клюси - Київ автобус.
Послухали там, про що гутарять. Мені така політіка не подходить. Нічого конкретного вони не предлагають. Шо при цій власті, що друга прийде. Одно й те саме буде.
На Майдані побув до вечора. А тоді найняли таксі до Чернігова, звідти на автобусі у село.
Своїх там не бачив. Хотя должен був автобус з людьми іти.

— А раніше не було бажання на Майдан їхати?

— Хотів. Але не можна було. Радикуліт розбив.

— Був час, ви зовсім не пили. Кажуть, розв'язалися.
— Компанія до всього доведе. Потроху випивав. Оце зараз не п'ю.

— Як прийдуть росіяни, пустите?
— Візьму пулємьот. Не пущу. Воювали за вільну Україну, вона і повинна бути вільною. У Займищі полностью екіпаж танка є: я — механік-водітєль, рядом он — командир машини, а коло ферми оператор живе.

— А ви служили?
— Аякже. У Гончарівському. У танкових. Тільки мене комісували.

— Чому?

— Я ж судимий. По знакомству забрали. А тоді докопалися, так додому відправили. Це зараз треба платить, шоб не брали. А тоді служити всі хотіли.

— Так а зараз записуватись у армію їздили?
— Їздив у военкомат. Даже форму собі купив, — Олександр виносить з хати новенький камуфляжний костюм: кепка, штани, куртка. — Тільки не взяли мене. Старий, кажуть. Да і сина ростити треба.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №19 (1461)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: пам'ятник Леніну, «Вісник Ч», Марина Забіян

Додати в: