У Олександри Мельник 2 роки прожила єнотиха Цюня

У 54-річної Олександри Мельник із села Пролетарське Коропського району два роки прожила єнотиха Цюня. Навесні минулого року вона втекла. Але господиня впевнена, що цієї зими приходила до них, бо чоловік бачив сліди на снігу.

— Трохи більше двох років тому собаки спіймали якогось звірка, — розповідає Олександра Мельник. — Позбігалися діти. Вирішили, що то тхір і його потрібно вбити. Покликали мого чоловіка Дмитра, він у мене мисливець. «То єнот», — каже. А воно таке маленьке, як цуценятко чи кошенятко, сантиметрів двадцять довжиною. Лапки сантиметрів до п'яти, як жіночі пальчики, хвостик до семи сантиметрів і шерстка густа. Рука не піднялася його убити. Я й забрала в хату. Посадила у коробку, у сінях. Сама думаю, воно ж голодне, піду корову подою і погодую. Тільки вийшла у хлів, чую — пищить, як немовля. А воно вилізло з коробки, курка напала і довбає. Я її відігнала, а єнота ткнула носом у молоко. Почало потихеньку сьорбати. Чоловік і каже: «Як молоко п'є, то жити буде».

Під ліжко наклала сіна, поставила коробку, воно там і росло. Як голодне було, вилазило, я його годувала. Спочатку вареним яєчком. Потім їло смажену картоплю, яблука, печиво, супи, борщі, особливо любило полуниці з цукром, ну і, само собою, полюбляло м'ясо. Коли підросло, роздивилися, що то дівчинка. Вирішили назвати її Цюня.

Як дивимося телевізор, то Цюня у мене на руках лежить, як кошеня, я її гладжу. Ще через місяць почала спати біля мене. А от туалет у неї був в одному місці: на паласі біля телевізора. Почало попахувати зоопарком, винесла у веранду нашу Цюню. Там і квочка жила, і вутка з вутенятами. А їй бавитися хочеться. Цюня до кота, а він її лапою. Потім уже кіт від неї тікав.

Одного разу радіо грало на всю, я у дворі пораюся, раптом воно замовкло. Подумала, що чоловік вимкнув. Заходжу в хату, а то Цюня вилку з розетки витягла і бавиться. Увечері пішла до свахи, повертаюся, а Цюні немає. Я почала і гукати, і шукати. Дивлюся — вона у недостроєній літній кухні, у куточку сидить. Я її не стала забирати, подумала, хай ночує. Згодом там вона і прижилася. Вагою десь вісім кілограмів була. Усе село ходило дивитися на нашу Цюню. Своїм у руки давалася, а на чужих ричала.

Інстинкти у неї були звірячі, але вона не знала, як їх примінити. Одній курці пір'я повидирала, півню шкіру на шиї зірвала, а як придушити, не додумалася.
Через рік, у березні чи у квітні, до неї почав приходити самець. Ми з чоловіком чули, як він кричав. Звав її. А ще через рік наша Цюня кудись утекла. Мабуть, забули на ніч замкнути дверці у літній кухні. Я і їжу на город виносила, коли поверталася, то нічого не було. Мо', собаки їли.

Ми планували відвезти її у зоопарк, але чомусь не подзвонили, діждалися, коли вона втече. Та цієї зими чоловік бачив сліди єнота на снігу, на нашому городі. Я все думаю, що то наша Цюня приходить. А може, то якийсь інший єнот.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №5 (1395)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.