Де ви хочете жити? Де хочеться, щоб жили ваші діти?

Минулого місяця центр соціальних досліджень «Софія» оприлюднив дослідження, чи хочуть українці жити у своїй країні. 34,1% із 2022 респондентів центру зазначили: якби дозволяли обставини, вони переїхали б в іншу країну на постійне місце проживання. Трохи більше половини (55,1%) залишилися вірні Батьківщині та відмовилися від будь-якого переїзду, 10,8% респондентів важко було відповісти на це запитання.
Журналісти запитали жителів області: «А де ви хочете жити, де хочеться, щоб жили ваші діти?»

Зінаїда Моргун, педагог, Чернігів:
— У Голландії або у Швеції. Я була у цих країнах. Там високий рівень життя. У Голландії, в середньому, чоловіки живуть 78 років, а жінки — 82.
Нема поділу на дуже бідних і дуже багатих. Не існує такої прірви у статках, як у нас.
Голландці мені казали: «До кризи смажені кури падали нам самі в руки. Після кризи теж падають, але не смажені». Тобто щоб заробити на цю курку, треба мінімум зусиль. Треба протягнути руку. Якщо не ледар, будеш жити достойно. Таких, хто б удень гуляв, нема. Люди удень працюють. Відпочивають увечері.
У мене троє дітей: Ілля, Тимур, Ляна. Вони теж не відмовилися б жити у цих країнах. Взагалі у Європі. В Італії, наприклад. Мої діти були в Італії кілька разів. Сподобалася духовність. Людей оцінюють не по тому, наскільки ти багатий, а наскільки ти допоміг іншому.
Хотіли б жити в цих країнах. Але ніде нас не чекають. Точніше, чекають як дешеву робочу силу.

Марія Трухан, пенсіонерка, Чернігів:
— У нас у дворі сакура росте, тож ми і вдома, і одночасно ніби за кордоном. Сакура, яка цвіте надзвичайно красивими, ніжними, біло-рожевими квітами, — символ Японії.
Поїздити, побачити світу мені завжди хотілося. Я працювала на музикалці (Чернігівській фабриці музичних інструментів ім. П.Постишева). Була сиротою, тому мені по лінії комсомолу завжди виділяли путівки. Об'їздила Кавказ. Переходила Домбайський перевал. Знайомилася із лермонтовськими місцями. У Карпатах була. Подорожувала на пароплаві «Адмірал Нахімов». Потім він затонув у 1986 році. З чоловіком Миколою Григоровичем не судилося на ньому поплавати.

Микола Манойло, пенсіонер, село Степанівка Менського району:
— Я народився і все життя провів у своїй Степанівці.
Син мій живе у селі. Дочка у Чернігові. Раніше часто до нас їздила. А у березні народився онучок. Тепер раз на два тижні їздимо до них. Добре, що недалеко, то хоч бачимося. А як жили б на другому кінці України чи за кордоном, то тільки по мобілці говорили б. Якщо гроші були б.

Ірина Чернієнко, працівник страхової компанії, Чернігів:
— Коли мені було десять місяців, маму після закінчення навчання направили працювати до містечка Учкудук в Узбекистані. Пам'ятаєте пісню групи «Ялла» «Учкудук — три колодца»? Там я прожила до закінчення школи. Ви не можете уявити, що це таке. Окрім багатьох незручностей, щорічно треба було складати іспити на знання мови. А це не українська і не російська. Найбільшим моїм бажанням було якнайшвидше виїхати звідти і вже ніколи не повертатися, хіба що у гості. Тому коли після навчання у Харкові я отримала розподіл до Чернігова, то у порівнянні з Учкудуком для мене Чернігів був Європою.
Та зараз я хотіла б, аби мій син жив не в Україні. Буду намагатися зробити все, щоб він вступив до європейського вишу. Не бачу у нашій країні стабільності. Медицина, екологія, навіть вода з крана у Європі інша.

Петро Пастушенко, офтальмолог дитячої обласної лікарні:
— Двоє дітей живуть за кордоном, у Німеччині. Син там залишився в аспірантурі, захистив дисертацію. Дочка також лікар, але її забрав у Німеччину чоловік. Ні дочка, ні син про те, що виїхали в Німеччину, не жаліють. Але це їх вибір, я їх туди не відправляв. А ще двоє синів живуть і працюють у Києві і нікуди виїжджати не збираються. І я не збираюся.

Володимир Розинко, заступник голови Деснянського суду Чернігова:
— Жити в країні, де немає впевненості у завтрашньому дні, безрозсудно. Україна — країна непередбачуваного майбутнього. Тому хотілося б жити з українським народом, але не в цій країні.
Куди б поїхав? У Канаду, на Аляску, а ще краще в одну з північноєвропейських країн. Наприклад, Норвегію.
Нізащо б не хотів, щоб мої діти лишалися жити в Україні. Де гарантії, що завтра не буде гірше? Погоджуся на будь-який їхній вибір.

Петро Гордієнко, пенсіонер, Ічня:
— Доживати мені хочеться в Україні, бо щ. моє коріння. Тільки б пенсію достойну простим людям платили. А що той закордон для простого мужика? По телевізору показують, що там навіть у продажу сала, такого, як у нас, немає.
А от щоб онуки жили в Швеції чи в Швейцари, хотів би. Молодим прилаштуватися легше. У тих країнах ні війн, ні терористів. І екологію бережуть.

Валентина Тимошко, Геннадій Гнип, Олена Гобанова, Марина Забіян, Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №27 (1313)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.