Як живеться мігрантам у пункті для нелегалів

23 грудня 2010 року був опублікований матеріал «Чернігівський підприємець тиждень сидів в ізоляторі у Франції». Це інтерв'ю з чернігівцем, котрий перебував у Франції у пункті тимчасового утримання мігрантів. Подібний за призначенням «санаторій» є на Чернігівщині, у селі Розсудів Ріпкинського району.

Меблі з ДСП заборонені як шкідливі для здоров'я

В Україні — два пункти для нелегалів. Один — у Волинській області. Інший — у Чернігівській. Розмістився на території колишньої військової частини у селі Розсудів Ріпкинського району у 2008 році.
Іноземець без документів може жити на пункті в Розсудові півроку. Потім його посилають туди, звідки приїхав.

У кінці січня на пункті жило 111 нелегалів 28 національностей. З них — три жінки-сомалійки.
— За час існування пункту в ньому утримувалося більше тисячі чоловік, — розказує директор Євген Солуян. — Було три випадки втеч. Перша — втекли грузин і вірмен. Друга — грузин. Третя — І єврей. Законодавством санкції за втечі не передбачаються. Людину повертають, і вона живе далі.

Утримання нелегалів — бюджетне. Зарплата працівникам пункту — із бюджету. Хоча допомагають міжнародні організації з міграції.
У пункті автономні очисні споруди, свої вода, газ, тепло, електрика.
Є місце для прогулянок. Майданчики для гри у волейбол, баскетбол.
Чоловіче і жіноче відділення розташовані окремо. Якщо поступає сім'я, чоловіка й дружину поселяють теж окремо. Дітей залишають із матір'ю.

Із заступником директора з режиму Павлом Чавою заходимо до жіночого сектора. Три жінки-сомалійки кутаютьсяу великі хустки-шалі.
Охоронцями тут жінки. У пункті на кожну зміну виходить дві жінки-охоронці.
У кімнатах, коридорах багато простору і вільного місця. Умеблювання без надлишку. Столи, стільчики. Ліжка, в тому числі двоповерхові, з'єднані дерев'яними драбинками.
— Меблі з ДСП (дерев'яно-стружкової плити ) заборонені міжнародними нормами щодо мігрантів, — пояснюють охоронці, — як шкідливі для здоров'я.

— Доставляють нелегалів у пункт міліція, прикордонники, СБУ, — розповідає Павло Чава. — На першому поверсі людина проходить огляд. У тому числі на воші. Миється. Гаряча вода є завжди, вона в бойлерах (ємкостях). Одяг обробляється, дезінфікується. Гроші, мобільний, цінні речі людина здає під опис.
— За минулий рік було два чи три випадки педикульозу (завошивленості), — каже Світлана Стельмах, фельдшер медпункту, — десять-п'ятнадцять випадків туберкульозу. З них у чотирьох людей — туберкульоз у відкритій формі. Вони лікувалися у тубдиспансері.

Олександр Зеленкін: «Хочу довести, що людина може жити без документів»

Олександр Зеленкін — росіянин. Йому 25 років. Світло-сірі очі, відкритий погляд. Депортований в Україну з Польщі. Перейшов нелегальне два кордони. Чому депортували саме в Україну, а не в Росію? Тому що він прибув у Польщу з України. Без грошей, автостопом проїхав 500 кілометрів. Росія-Україна - Польща.
Як затримали? Вийшов на трасу. Зупинив машину. Виявилося, у машині — прикордонники.
— Я хочу довести, — каже Олександр, — що людина може вижити без грошей, без документів. Вижити тільки тому, що вона — людина.

— Влітку — зрозуміло. Як вижити взимку?
— Простіше простого. Взимку у місті багато підвалів відкрито. В них тепло.
— Чим харчуватися?
— Це взагалі не проблема. їсти можна попросити.
Олександр Зеленкін каже, що вийде з пункту і продовжить доводити, що людина може вижити без грошей і без документів. Батьків у Зеленкіна нема. Сім'ї теж.

Валі Аздашир: «Для мене це — тюрма»

Валі Аздашир із Сирії. Йому 30 років. За професією — лікар. Знає чотири мови. Арабську, російську, турецьку, курдську.
— Я навчався в Полтаві, — розказує Валі. — В Українській медичній стоматологічній академії. У мене в Одесі — рідня. От батьки й порадили їхати в Україну.
Отримав вид на проживання. Під час перевірки документів казали: «З документами все в порядку». У 2008 році закінчив навчання в Полтаві. Поїхав у Київ. Вступати до Національної медичної академії післядипломної освіти. Але не було місць. У цьому році вдалося вступити. Валі вчиться на офтальмолога.

Із своїми документами їздив додому. В Сирію. Під час перевірок не було претензій. А в минулому році викликали з академії. Перевірили документи, сказали — вони фальшиві.
Тепер можуть вислати з країни.
— Я одружений. Дітей поки що нема. Дружина працює в Києві викладачем в арабській школі. Спілкуємося по телефону, — розповідає Валі.

Мобільником у пункті можна користуватися з третьої години дня і до дев'ятої вечора.
— Один дзвінок у будь-яку країну один раз на місяць протягом трьох хвилин оплачує Червоний Хрест, — додає Павло Чава, заступник директора з режиму.
— Пункт перебування іноземців у Розсудові порівнюють із санаторієм...
— Для мене це — тюрма, — заперечує Валі. — Нема свободи. Думаю тільки про те, як вийти звідси.

Чорношкірий Самуель Тей з Гани носить дреди і любить український борщ

В Україні 38-річний африканець — п'ять років. Встиг обзавестися дружиною, поторгувати на базарі і знятися у рекламі «Білайну». З вересня живе у пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, читає Біблію. Тут Самуель місцева знаменитість — чемпіон з пінг-понгу.
Самуель пригладжує пасма волосся, зав'язані у хвіст. На ньому широкі джинси, спортивна кофта.
Він непогано знає англійську. Знайомимося. Окремі фрази африканець розуміє і по-російськи. Чорношкірий чоловік говорить швидко. Тому Павло Чава запрошує перекладачку.

— Як з Африки потрапили в Україну?
— Залишив на батьківщині маму (батько помер) і поїхав з Гани до Москви. Потім переїхав до Пітера. У тому місті мені було незатишно. В інституті я був єдиним чорним. Повернувся до Москви. Порадили їхати в Україну.
У Києві я пішов працювати. Вночі по п'ятницях і суботах—ді-джеєм у клубах. Грав реггі, Р "н" Б, латину (напрямки у музиці. — Авт.). Вдень продавав на базарі взуття. На ринку я отримував від двохсот гривень на день. У клубі — п'ятдесят доларів за ніч.

Якось міліція дивилася на ринку документи. У мене не було реєстрації. Забрали до суду. Там я заплатив триста сорок гривень. Мене попередили: або я отримую реєстрацію, або вишлють з України. У цей час я зустрів 22-річну Юлію. Підійшов на вулиці і сказав, що в неї гарна усмішка. Юля повинна була летіти вчитися в США. За два дні до вильоту без відома її матері ми одружилися.
У міліції знову сказали: «Ваші документи — не ті, які дозволяють тут жити». Я просив адвоката. Мені відмовили. І закрили тут.

— Для вас тут в'язниця чи санаторій?
— Умови життя в таборі комфортні. Граю в настільний теніс. Ходжу у бібліотеку. Я католик— читаю Біблію. Важко лише в психологічному плані. На шість місяців відривають від сім'ї.
— Борщ любите?
— І борщ, і суп, і горох, і кашу. Звик до вашої їжі. Як тут годують, влаштовує. Навіть цукерки дають. Ось, — Самуель витягає з кишені зім'яті фантики.

За словами Самуеля, його яскрава зовнішність і приємна аура допомогли «нормально заробити». Три роки тому чоловік знявся у рекламі популярного мобільного оператора «Білайн».
— Під час зйомок мене переодягнули в «білайнівський» одяг (у чорно-жовту смужку). І в ньому просто пройшовся. На відео наклали російський текст. Ще ми їздили на автобусі по містах України і рекламували «Білайн». Зараз я знову подав заявку на зйомку у рекламі.
Працівники пункту кажуть: реєстрація Самуеля підроблена. Паспорт він не показує — тільки копію.

Павло Чава:
— Таких ситуацій багато. Якби Самуель продовжив реєстрацію, перебуваючи у законному шлюбі, отримав би вид на проживання. Треба два роки прожити у шлюбі, щоб легалізувати своє перебування в Україні.

«Іноземці нам на користь»

Пункт утримання нелегалів, побудований на території військового містечка, дає роботу для 140 чоловік.
— Охоронців з них — 60. Атестованих, тобто людей у погонах, —16, решта—вільнонаймані, — розказує директор пункту Євген Солуян.
Найпопулярніші вакансії пов'язані з чергуванням. Доба на роботі — три доби вдома.
Близько 10% працівників — чернігівці. В основному адміністрація. Із Чернігова їздить на роботу й сам Євген Солуян.

Працюють у пункті мешканці селища Любеч та сіл Смолигівської сільради: Смолигівки, Скитьків, Березівки, Клонова, Тулії і безпосередньо з Розсудова. До пункту працівників привозять автобуси. Деякі своїм ходом добираються.
— Із сіл Смолигівської сільської ради у пункті тимчасового утримання мігрантів працює чоловік двадцять, — розповідає сільський голова Юрій Клименок. — У бюджет сільради перераховують щорічно до 6 тисяч гривень» Це податки з доходів фізичних осіб. Від перебування у Розсудові іноземців нам тільки користь! Газифікували Розсудівсь-кий пункт, заодно і в Смолигівку, і в Скитьки провели газ. Тридцять шість осель підключилися! «Відстійником» пункт називає той, хто тут не був і його не бачив. Стоїть у лісі — нікому не заважає.

«Для сексу на побачення нема ні умов, ні часу»

— Пункт будували, ходили чутки: «Буде біда. Утече мігрант — стане по наших городах, сараях лазить, картоплю красти», — каже Світлана Костюк, мешканка села Смолигівка. — Та по городах ніхто не лазить.
Чоловік Світлани Костюк Олег працює у пункті тимчасового перебування мігрантів цивільним охоронцем. Дружина роботою чоловіка задоволена. Зарплата у нього — 1200-1300 гривень. Чергування «доба — три доби вдома».
— Мігрантів їсти воджу та до лікарів, — розказує Олег. — Їм робити нема чого, то до лікаря часто просяться. Лікуються, їдять, сплять та моляться.

Супроводжує охоронець і в душову. І на зустрічі, адже чоловіка й дружину поселяють окремо.
— Для сексу на побаченнях нема ні умов, ні часу. Навіть розмовляють не дуже довго, — говорить Олег.
Охоронець згадує молодого пакистанця, який навіть тюнер супутникової тарілки ремонтував. І мову нашу за півроку вивчив відмінно.
Із невеличкої Березівки працює п'ять чоловік, у тому числі подружжя Анатолій і Оксана Назаренки. Оксана — кухонний працівник.
— Гостей наших добре годують, — розказує Оксана. — З'їдають усе. Якщо здоровий мужчина, хіба не з'їсть порцію? Інколи й добавки просять. Буває, що міліція забирає чоловіка вже на відправку додому, то дивується: «Хіба це наш?» Так гладшають. А що їм? Телевізор дивляться. Грають у на-рди, шашки, шахи, сплять та їдять. Влітку забавляються баскетболом, волейболом.

До обрядів мусульманських у пункті з повагою ставляться. Якщо, за обрядами, вдень їсти не можна, на ніч їсти дають. Свинину мусульманам навіть не пропонують. Дають телятину, курятину.
— Яке було меню вчора?
— Зранку каша вівсяна, відварені стегенця з підливою, чай, хліб. Хліб без масла. Але буває, що з паштетом. На обід — борщ червоний. Може бути, наприклад, суп гороховий. Макарони відварені з котлетою. На вечерю картопля відварна з рибою смаженою. Чай з молоком або сік. Кожного дня салати. Із свіжої капусти або вінегрет. Фруктів не дають. А з солодощів — печиво. Як хочуть, можуть приготувати щось собі окремо — у мікрохвилівці.
— Живуть нелегали, як у Бога за пазухою, — вважає чоловік Оксани Олексій.

Тамара Кравченко, Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №5 (1291)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.