Як меняни попали у трудове рабство, а потім тікали звідти

22 квітня Менський районний суд під керівництвом голови суду Валерія Чепурка виніс вирок двом торговцям людьми: 25-річному молдаванину Андрію Шарабану — вісім років позбавлення волі, його спільниці, 23-річній менянці Тетяні Бабко — чотири. Також суд постановив стягнути з засуджених солідарно на користь потерпілих Ірини Осипець і Олени Пінчук по три тисячі гривень кожній. Це безпрецедентний випадок на Чернігівщині, коли осіб, які запроторили довірливих людей у трудове рабство, реально покарали.

Вербували людей у Мені і Блистові

Допомагали Шарабану тримати людей у трудовому рабстві вітчим Михайло Гацкан та рідний дядько Руслан Шарабан (матеріали кримінальної справи щодо них виділені в окреме провадження). Вони почали діяти ще в 2007 році. Вербували людей у Мені наче на заробітки. Першими жертвами стали Сергій Кириченко, Вадим Ларченко та Сергій Пихтерев. Їм купили квитки на поїзд, забрали паспорти. З травня по листопад 2007 року возили по Бєлгородській, Воронезькій, Липецькій областях Росії. За виконані сільгоспроботи не платили, годували, як собак. За непослух і найменший протест били. Зароблені гроші члени злочинної групи ділили між собою.
Починаючи з січня 2008 року Шарабан і Бабко знову взялися до вербування. Знайшли у Мені Євгенія Русанова, Володимира Царенка. Решту поїхали вербувати у Блистову Менського району, де жили родичі Тетяни Бабко, співмешканки Андрія Шарабана. Ходили по хатах, питали, хто скрутно живе. Так і вийшли на Юрія Розю, Віталія Саповського та Ігоря Осипця, його дружину Олену Пінчук і сестру Ірину.

1000 гривень, безплатний проїзд і м'ясо на обід

— У мене маленький син, хазяйство без мужика тримати важко. Ось і погодилась їхати, — каже 25-річна Ірина Осипець. — Роботи немає, а на біржу йти — ні спеціальності, ні стажу. Я ж після школи заміж вискочила.
— Ну і топку, що я на біржі стояв? — приєднується до розмови 32-річний Ігор Осипець, брат Ірини. — Раніше працював техніком штучного осіменіння худоби. З центру зайнятості відправили працювати страховим агентом від «Гарантії». Близько місяця ледь витримав. Ніхто не хоче страхуватися, у людей грошей немає. Відмовився. Зняли з біржі. Думав, з'їжджу на заробітки, хоч якась сім'ї поміч.
— Я пастухом шість років відпрацював, — каже Юрій Розя. — Віталій Саповський робив трактористом. Тетяна Бабко обіцяла:« Дорогу туди і назад оплатять. Побудете тиждень-два, не сподобається, тримати вас ніхто не буде. Гроші — 1000 гривень за місяць чистими. Робота у селі по хазяйству. Житлом забезпечують, їжею теж. Щодня страви з м'ясом».

Страху не було, їхали ж гуртом. 18 березня 2008 року рушили поїздом з Мени. Тетяна Бабко купила нам білети і повезла до Бєлгорода, в Росію. 21-го передала нас Андрію Шарабану. Найняли мікроавтобус і в обхід міліцейських постів повезли у Кирилове Липецької області. З нами разом повезли й групу молдаван. Умаршрутці Гацкан забрав усі паспорти, ніби для реєстрації, — розповідає Ігор Осипець. — Привезли нас у сільський будинок. Там ні ліжок, ні нар — матраси на підлозі і все. Замість, подушок кожен клав свою куртку. І чоловіки, і жінки спали покотом, в одній кімнаті. Вкриватися не було чим, отож у тому, що ходили, й спали.
Підйом о 6.30, до семи мали поснідати і за роботу. Картоплю саджати саджалкою, фарбувати будинки, цеглу носити. Робили до 22-ої. З роботи нас відпускали, лише коли темніло. Робили, як воли, а годували нас, як у концтаборі. На сніданок запарена «Мівіна», як суп. На обід щі: кілька картоплин, квашена капуста плаває — словом, баланда. Юрко Розя не раз казав, знайти б, де вони банки з капустою тримають. Поб'ю. На друге — каша і солоний огірок. На вечерю те, що лишилось від обіду. Молдаванам їсти більше діставалось, бо жінка з їхньої бригади куховарила, — згадує Ігор Осипець. — Добре, що хоч баня була помитися, щоб воші не завести. А в тій бані гурт набіжить. Доки шкарпетки грязні, ніхто не чіпає. Поправ, відвернувся, пропали.

Спочатку працювали у фермера, потім нас почали машиною перевозити на інші об'єкти. На другому місці вже помитися ніде було. Квітень милися у річці. Зайдеш у воду — все в бублик скручується від холоду. Робили, робили, а грошей ні копійки.
— Ми, жінки, перші збунтувалися, — каже Ірина Осипець. — Годують погано, грошей не дають, а в нас же діти малі полишені. І додому не пускають. Паспорти у Шарабана. І пожалітися нікому — чужа сторона. За бригадира вітчим Шарабана, за управляючого — дядько і сам Андрій. Приказали, до хазяїна не смійте і потикатись, бо получите. Не вийшли з невісткою на роботу день, нам їсти не дали. Потім були другий і третій день. Ми просилися, плакали, відпустіть до дітей. На четвертий день голодних, без копійки грошей нас відпустили» Сказали: їхатимуть ваші хлопці, передамо.


Ігор Осипець

Щоб не качали прав, добряче били

— Минув місяць, другий, а зароблених грошей не дає Шарабан, не вертає і паспортів, ще й мобілки позабирав. Перегнали нас з сільгоспробіт ремонтувати церкву в містечко Донскоє, лише тоді заплатили по 1000 російських рублів (це по 200 гривень). їсти хотілося, отож гроші пішли на їжу і цигарки. Потім дізналися, що можна брати товар у магазині в борг. Брали цукор, чай, каву, булки, пряники. Економили, думали, рано чи пізно зароблене віддадуть. Господарі, певно, щось і платили, та ті гроші були у Шарабанів, — каже Юрій Розя. — Від недоїдання дуже схудли. Я важив, як їхав, 86 кг, коли повернувся, став 72.
— І я кілограмів на 15 полегшав, — додає Осипець. — До від'їзду мав кругленький живіт. Щоб шнурки зав'язати, ніжку ставив на стільчик чи лавочку. Ось, — чоловік показує, як в'язав шнурки. — Прийшов Великдень. Нас не погнали на роботу. Пішли до річки відпочити. За нами назирці Андрій Шарабан та інші бригадири, аби ми не втекли. Ми стали требувать паспорти і гроші, сварилися з ними. Так Шарабан з компанією нас побили. І попередили: «Будете тікать, гірше буде. У нас і міліція, і таксисти знайомі. Все схвачено і заплачено. Піймають, нам здадуть». Страшно стало, ще вб'ють, ніхто й шукать не буде, і сліду не знайде. І ми знову, як раби, сапували буряки, перебирали картоплю, копали її, вантажили плити. Працювали і в дощ. Взуття й одяг мокрі, а висушити ніде. У спеку робили. Коли приїздила міліція, Шарабан нас ховав у сарай.

Так ми протягли 5 з половиною місяців. Терпіти сил більше не було. Почули, що черговий роботодавець Асіф дав Шарабану гроші для виплати нам, десь з розрахунку до 20 тисяч російських рублів на кожного. Але тих грошей він нам і не показував. Ми знову почали требувать паспорти і зароблене. Нас було четверо, Віктор Саповський працював окремо на тракторі. І тоді Шарабан нас побив. Мене і Юрка Розю побив до синців, ще й по носу попало. Жені Русанову вибив зуб, Володі Царенку зламав щелепу і пригрозив, що нам кінець, якщо будемо рипатись. Побоюючись за життя, вирішили тікати. Без грошей, без документів. Це було 22 серпня 2008 року.

Женя цілував прикордонний стовп

— Вночі склали речі і рушили по шпалах. Пройшли пішки десь кілометрів 60, — веде далі Ігор Осипець. — Ішли два дні ночами. Вдень залягали у кущі, боялися погоні. Орієнтувалися по зірках. Так дійшли до Тербунів. Женя Русанов народився в Росії, отож трохи орієнтувався, де які станції і населені пункти. Здавалося, Бог прийшов нам на поміч. На узбіччі знайшли три ящики рулетів. Чи їх злодії залишили, чи з машини випали. Ото була наша їжа. Та ще воду пили.
В Тербунах ускочили в останній вагон товарняка, так і доїхали до Старого Оскола. А далі треба ж якось і до України добиратися. Знову йшли пішки. Женя Русанов увесь час повторював: «Тільки б добратися до України. Я й прикордонного стовпа поцілую». Грошей ні коп'я. Як тікали, мобілку прихопили свою, забрали з шухляди у Шарабана. Отож я з Женею Русановим пішов продавати телефон, а Володя Царенко з Юрою Розею нас так і не дочекалися, пішли удвох. Телефон продали на наші гроші за 20 гривень. Купили за них білети на електричку і поїхали до найближчої прикордонної станції Козача Лопань. А від неї по шпалах до українського кордону. Ні російських, ні наших прикордонників не зустріли. Дійшли. Бачимо, стовп прикордонний з написом: «Державний кордон України». Я й кажу Жені Русанову: «Хто обіцяв стовп цілувати?» Він обхопив стовпа руками, наче дитина матір, поцілував його. Хоча і мужики ми, а плакать захотілось. Нарешті свобода!

— А нас прикордонники українські піймали. «Хто такі? Куди йдете?» Ми сказали, що з Росії, — вставляє своє слово Розя. — Нас обшукали, та, побачивши, що нічого взять, провели трохи під автоматами і відпустили. Дісталися ми до Харкова. Їжа скінчилася. Міліція почала нас шмонати на вокзалі. Тоді білети на поїзди продавали по паспортах, а без квитків і в залу очікування не пускали. Казали, поповніть нам рахунок мобільного на 250 гривень. Ми вам і білети дістанемо, і в поїзд посадимо. А в нас ні грошей, ні шматка хліба не лишилося. Продали дві зарядки від мобільних, вторгували 20 гривень. На ті гроші купили хліба, майонезу, води.
— Тікали ми додому чотири дні з Росії, з Харкова товарняком до Сум, а від станції Ворожба до Мени — дизелем, — каже Ігор Осипець.
— А ми вернулися через два дні після їх приїзду. Добиралися автостопом. За дорогу не платили, водії мовчали. Певно, боялися. Нас було двоє, водій один.

Мати в розшук подала

— Від мене й чутки не було. Отож мати моя подала в розшук, — продовжує Ігор Осипець. — Коли ми приїхали, пішли писати заяви у міліцію, щоб з іншими такого не трапилося. Та й документи треба було повертати. Вони ж лишилися в Росії.
Доки затримали Андрія Шарабана і Тетяну Бабко, йшло слідство, кожен із героїв публікації прилаштувався у житті.
Ігор Осипець працює диспетчером на Чорнобильській АЕС. Його дружина Олена Пінчук порає город. Сестра Ірина готується стати матір'ю вдруге. Юрій Розя влаштувався прибиральником у магазині «Блок-бастер» на Петрівці у Києві. Зараз відпросився, допомагає рідні городи обробити. Кажуть, Володю Царенка забрала дружина в Одесу. Євген Русанов живе в Мені, працює на сирзаводі.
Зароблені гроші, хоч частинами, Тетяна Бабко поповертала. Паспорти вернули. Познаходила їх міліція в чужих людей у Роси і переслала в Україну.
— Хай люди їздять на заробітки, але у вже перевірені іншими місця. І бажано гуртом. Бо попадешся один у чужій стороні в рабство — не вирвешся, — кажуть тепер чоловіки.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №20 (1254)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.