Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Місто і регіон » Мати загиблиго Владислава Грищенка розповіла, як зважилась перевести 4 млн. гривень на добробут громади

Мати загиблиго Владислава Грищенка розповіла, як зважилась перевести 4 млн. гривень на добробут громади

 

14 липня 2022 року від ворожого снаряда загинув 25-річний Владислав Грищенко з позивним Мультик із Сосниці. А 21 грудня того ж року рішен­ням сесії Сосницької ТГ 4-й провулок Гоголя, у якому він проживав, за іні­ціативою сусідів перейменували на вулицю імені Владислава Грищенка. І про цю вулицю тиждень тому дізналася вся Україна — значну частину ком­пенсації, отриманої від держави, мама героя Валентина Дмитрівна витра­тила на її капітальний ремонт. «Це дуже важкі гроші, — змахує сльози во­на. — Не дай Бог таких нікому. Довго вони лежали в мене на картці, рука не піднімалася їх використати, тим більше на себе. То нехай хоч людям по­служать».



На фото Валентина Грищенко


53-річна Валентина Грищенко пере­дивляється відео, на якому її єдиний син Владислав разом із двома друзями віджима­ється на кулаках на спортмайданчику. Хлопці піджартовують один над одним і весело смі­ються. Це останні хвилини життя молодого сосничанина, яке за мить обірвав ворожий снаряд...

- У квітні 2017 року Владика забра­ли на строкову службу в Нацгвардію. Служив він у Харкові — згадує Валентина Дми­трівна. — Та вже у жовтні підписав контр­акт на три роки. Звісно, після цього не раз був у зоні АТО, ось тільки мені про це мало розповідав. Знала лише, що ротації на Схід у них були різні то на два місяці, то на чо­тири, а то й на пів року. У листопаді 2020- го строк дії його контракту закінчився і Вла­дик повернувся додому. Рік прожив у Сосни­ці. Якщо чесно, я умовляла його в армію не повертатися, мовляв, краще поїхати працю­вати у Київ або за кордон, та він відмовлявся: «Кому треба, той нехай за кордон і їде, це не моє».

Десь на початку осені 2021 року військкомат почав забирати хлопців на на­вчання. То Владик сам пішов туди і попро­сив: «Ви мене поки що не чіпайте, бо вдо­ма роботи багато, я сам до вас прийду». І прийшов. 25 листопада знову підписав контракт і поїхав служити в Гончарівське. Востаннє перед початком повномасштабного вторгнення він приїхав 10 лютого - тре­ба було вклеїти у паспорт фото. А потім по­чалася війна...

Спочатку Владик був під Чер­ніговом. Пройшов там справжнє пекло (був артилеристом, стріляв із САУ (самохідної артилерійської установки. — Авт.) «Акація» 152 калібру). Щодня я, неначе чуда, че­кала його дзвінка. Самі розумієте, зідзвонитися в той період було доволі складно. А син випадково ще й телефон свій розбив. А де іншого взяти? Спасибі, допомогли моя чер­нігівська подруга Лена та її рідна сестра Віра - принесли Владику телефон, щоб міг зв'язуватися зі мною.

Коли з'явилася звістка, що рашисти по­лишають Чернігівщину, зраділа чекала, що сина бодай на день відпустять додому. Про­те цього не сталося.

Наскільки я зрозуміла, їх із Чернігова пе­ремістили в Черкаси. Там вони трохи відпо­чили і поїхали на Схід. Конкретних населених пунктів Владик ніколи не називав, загадував мені ребуси, а я їх розгадувала. Щось пра­вильно, щось, може, й ні. Думаю, були Хар­ківський і Луганський напрямки. З остан­нього вони вийшли у Просяну Дніпропе­тровської області, і вже звідти їх відпусти­ли додому на п'ять днів - із 5 до 10 лип­ня. Але ж це з дорогою, тож побув Владик дома зовсім мало.

Приїхав 6-го а 9-го вже й поїхав. Повернувся в Просяну. Востаннє подзвонив мені 14 липня о 20.45
Говори­ли ми недовго. Син сказав, що піде займати­ся на спортмайданчик. А о 21.15 прямо туди прилетів «Калібр»... — Валентина Дмитрів­на на хвилину замовкає.
- Уранці я здивува­лася, що Владик не дзвонить Та це ж армія, мало що там відбувається... Вирішила доче­катися вечора. А в цей день саме над наши­ми будинками пролітав якийсь літак. Я ви­йшла на город подивитись, бачу сусіди часник копають. Вирішила й собі попорпатися на городі. Може, штук чотири часничини тіль­ки і вирвала, як раптом собаки звели страш­ний гавкіт. Я зайшла у двір і поверх хвіртки побачила військові кашкети.

Усередині все обірвалося...

Наступного дня тіло Владислава привез­ли додому. А ще за день. 17 липня його по­ховали на місцевому В’юниському кладо­вищі.


Тіло було ціле. Обличчя місцями по­січене, а нижче лівого плеча масивне пора­нення грудної клітки, — мати не може стри­мати сліз. — Ворожий снаряд так і застав Владика біля турніків. Годину він ще був жи­вий, навіть «швидку» з Дніпра дочекався, але довезти до лікарні його вже не змогли...

***
На кладовищі поряд із могилою Владис­лава ще одне поховання героя-захисника його друга і сусіда 39-річного Сергія Кузьменка.

- Двоє хлопців з нашої вулиці пішли за­хищати Україну й обоє загинули, - із тугою говорить мама Сергія Надія Миколаївна.
— Така іронія... Владик прийшов у відпуст­ку 5 липня, а Сергій того дня пішов воювати, так вони вже більше і не побачились...

Сергій Кузьменко також пішов воювати не вперше - із 2014-го він відстоював неза­лежність України на Сході.

Та хіба я знала, до він був. Нічого ніко­ли не розповідав. Казав, що в Гончарівському або в Десні. Видно, щоб не хвилювалася. 24 лютого 2022-го син був дома (у той пе­ріод він не був мобілізованим) і так сталося, що проспав дзвінок із військкомату. Не по­чув. як дзвонив телефон, а потім, коли про­кинувся, зразу ж побіг туди, та військкомату на місці вже не було. Тому і вийшло, що мобілізувався пізніше. А загинув 7 березня цьо­го року під Бахмутом. Лише після смерті сина у військкоматі я дізналася про його міс­ця служби. Страшно, що життя віддають та­кі молоді..

- Зараз як подумаєш, стільки знаків бу­ло, хитає головою Валентина Дмитрівна. — 13 липня біля мого будинку на траві зібра­лася зграя якихось незвичайних пташок. Ря­бі, з дуже гарними чубчиками на всю голо­ву. Раніше я таких не бачила. І було їх, мо тисяча. Хотіла їх сфотографувати висуну­лася з вікна, аж вони порозліталися. Лише дві пурхнули і сіли на дроти.

А 14-го я по­бачила зграю тих пташок біля двору знову, та поки підійшла, всі розлетілися, залиши­лась сидіти лише одна. Більше я їх не бачи­ла. Тільки після того, як Сергій загинув, поло­ла якось город, то дві такі наді мною літали. Xто знає, може, то були душі наших хлопців-захисників. Сподіваємось, що вони бачать і нас, і що ми робимо задля їхньої пам'яті. Бо пам'ятати тих, хто віддав життя за свою Бать­ківщину, мають і наступні покоління.

***

29 серпня, у День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну ці­лісність України, Валентині Дмитрівні вручили нагороду Владислава - орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)
— Після похорону сина я довго не мо­гла прийти до тями. Не хотілося нічого. А за кілька місяців якось загомоніли з Надією Ми­колаївною про дорогу і я сказала, що якщо отримаю гроші, які обіцяє держава, то най­перше покладу тут асфальт. І ось 19 грудня минулого року, на Святого Миколая мені на картку прийшла компенсація. Після Ново­го року я пішла в громаду, щоб мені з цим до­помогли. Довго розробляли проект, причому коли проектанти приїхали дивитись на місце, то я сказала, що маю особисті побажання - заасфальтувати не лише саму вулицю, а й заїзди до дворів. Спочатку ціна за проектом мала скласти 4,5 мільйона гривень (довжи­на вулиці — 350 метрів. — Авт.), та під час проведення тендера Шляхове ремонтно-будівельне управління №82 запропонува­ло ціну на мільйон нижчу. Самі ж роботи ви­конали швидко - буквально за два тижні: розчистили вулицю, поклали асфальт, нане­сли розмітку, поставили знаки. Тепер у нас справжня краса. Жаль, хлопці її вже не побачать.

Та головне — зупинятися на цьому Ва­лентина Дмитрівна і Надія Миколаївна не збираються. Обіцяють: навесні вулиця буде ще кращою, бо з боків вони хочуть обсадити її квітами і закликають доєднатися до цього й інших сусідів.

- Є в нас іще один задум, — ділиться Валентина Дмитрівна. — На рахунок громади я перерахувала чотири мільйони гривень. Ну щоб із запасом було, раптом що... Так ось, цих півмільйона гривень, що залишилися, я хочу попросити виділити на зону відпочинку. Є в нас тут зруйнований будинок поряд із моїм, так на його місці ми б хотіли зробити якусь альтанку з лавками, встановити дитячі гойдалки. Щоб могли люди зібратися і посидіти у приємній обстановці. Нам зараз важко, важко й іншим, та маємо триматися, щоб дочекатися перемоги. Я завжди дуже пишалася і зараз пишаюся Владом! Він був гарним сином, другом, сусідом, колегою, справжнім патріотом і хорошою людиною. І якщо вже такі діти гинуть, то їхні смерті не мають бути марними, і ті, хто залишився живий, мають жити у мирній і процвітаючій країні! А це наш невеликий внесок у це.

Джерело: газета “Гарт”, Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Грищенко, Сосниця, дорога

Добавить в: