Хлопчик навчився ходити у 18 років

Сергій Столяов та Володимир Фриз (справа)

До 18 років Сергій Столяров нормально ходити не міг. Ноги були зігнуті у колінах, пересувався навшпиньки, допомагаючи собі руками. У Ніжинському будинку-інтернаті для інвалідів хлопця дражнили коником, жабою.
Допоміг Сергію Володимир Фриз, завідувач відділу реконструктивної ортопедії Чернігівської міської лікарні № 2, заслужений лікар України.

«Чого я такий?»

Коридором швидко йшов невисокий хлопець. Спирався на милицю.
— Ото наш Сергій, — показала санітарка. — Він зараз на місці не сидить, такий радий, що ходити може.
Сергію Столярову недавно виповнилося 18. Охочий до розмови, живі очі, добре підвішений язик.
— Коли я був маленьким, ще трохи жив з мамою у Чернігові, — згадує Сергій. — Дід Іван каже, поки мені не виповнилося  двох  років, ніхто не знав, що я не такий, як усі. Я не пам'ятаю батька. Дід казав, він помер. Потім з'явився  другий батько. Знаю, в мене ще є сестра, їй 11 років, живе в інтернаті в Городні. Я її ніколи не бачив.

—  Мама, дід провідували тебе?
—  Провідувала  мама пару раз. Позорила мене тут. П'яна, як завжди. Дід приходив часто, ми з ним дружимо. Він може коли випить, але не так, як мама, голову не втрачає.
Дід приходив до мене сюди, приїжджав і в Ніжин. Я питав: «Діду, чого я такий?» Дід казав, що мама довго приховувала, що завагітніла, стягувала живіт. Коли вже стало видно, намагалася всяко позбутися вагітності, щось там робила. І постійно пила. Потім, коли я народився, залишала в сітці з-під пива і йшла кудись на день, на два.

Дому нема...

— То після лікарні куди —додому, в Чернігів, чи назад у Ніжин?
— До мами не піду. Як до неї йти? Вона окремо від діда живе, але де і як — невідомо. П'є постійно. А дід би й радий мене забрать, та нікуди. Переписав свою квартиру в місті, по вулиці 1 Травня на чужого чоловіка. Може, гроші йому дали. Тепер сам боїться, щоб з квартири не вигнали. Коли був  у  інтернаті,  дід   приїжджав ще на своїй машині. Тепер її нема. В Ніжин також не хочу.
— Чого?
—  У палаті сім чоловік. Хто хропе вночі, хто пукає. У багатьох болячки гірші, ніж у мене. Було, що й помирали при мені. Там же не тільки з вадами рук чи ніг. Тих, хто з вадами голови, теж туди посилають.

Зробили ступні і коліна

— Оскільки я ходив так з дитинства і навколо всі були такі ж самі, то спочатку все було ніби й нормально. Але розігнути повністю ноги я не міг. Почав проситися на операцію. Директор інтернату запитала: «Ти що, хочеш стати інвалідом?»
Ходити ставало все гірше. Я взагалі намагався не ходити — полежати, посидіти. Коліна майже посиніли. Мене відправили у центр «Відродження». Там я знайшов нових друзів. Вони порадили терміново звертатися до лікарів.
Юра (інструктор з центру «Відродження») сказав: «Щось придумаємо».
І мене повезли до завідуючого ортопедичним відділенням другої міської лікарні Володимира Фриза.

Володимир Іванович, як мене побачив, каже: «Ти ж не ходиш, а гопака танцюєш». Я ще запам'ятав, коли до операцій підходив до підвіконня, мусив на руках підтягуватись, щоб щось побачить. А тепер підходжу, бачу машини, собак, що за машинами бігають...
Я підписав згоду на операції. Їх робили під місцевим наркозом. Загальний я погано переношу. Не боліло, але все відчував, наче не ноги, а мозги вкручують. Я раніше на п'ятку ступити не міг, а після операції ступня почала згинатись. Ще лежав у гіпсі, Володимир Іванович прийшов, каже: «Ну, що, Сергію, і на колінах будемо робить?»
Операцію знов робили під місцевим наркозом. Мене наче на хресті зав'язали, як різали, не бачив, бо лежав на животі.
Лікар казав, сухожилля були, як крила, не давали розігнутися нозі. Спочатку зробили ліву ногу, пізніше — праву. Потім лікар сказав робити вправи. Треба було класти вантаж на ноги і їх розгинати. Я так і робив. Спочатку судоми не давали спокою. Вночі ноги зводило так, що навіть гіпс поламався. Кололи знеболююче.

«Ноги постійно треную»

— Заживав я, за словами лікарів, швидко, бо молодий ще. Після лікарні був у «Відродженні». Розробляв ноги. Весь рік так: то в лікарні, то у «Відродженні». Володимир Іванович порадив звернутися до його знайомого ортопеда. І той зробив мені тутори (прилад для фіксації кінцівок у правильному положенні). Все — і тутори, і операції мені робили безплатно. Починав ходити на ходунках. Потім на велосипедику. Руки сильно боліли, але згодом звик. А через п'ять місяців Фриз каже: «Досить, вставай на милиці». Тепер уже каже, щоб ходив без них. Можу ходити сам! Правда, недалеко. Боюсь і ще швидко стомлююсь. А влітку, як тут лежав, до діда сам ходив, він тут недалеко живе. І в тролейбусі їздив.
Ноги постійно треную. На параподії (спеціальний тренажер) навіть непритомнів. Постояв хвилин 10, потім ще 5. Кажуть: «Може, досить?» А я ще 5 стою. Раз — і відключився. Але я продовжую тренуватися. У лікарні призначають масаж, вправи, електро-процедури. Ходжу в басейн.

Коли за мною у «Відродження» приїхали з дитячого будинку забирать, я їхать не хотів.
До Ніжина мене все ж забрали. Працівники інтернату примовляли: «Зря ти операцію зробив. До неї краще ходив». Але ж я знаю, як я раніше ходив, і знаю, коли мені краще. До вікна вже сам підходжу і не підтягуюсь на руках, як раніше. Все бачу: і машини, і людей. В інтернаті сказав: всі рекомендації, що мені в лікарні написали, треба робить. Бурчали, але робили. А було, і мобілку відбирали, щоб у Чернігів не дзвонив і не жалівся. Коли знов у лікарню приїхав, мені зраділи, кажуть: «Растешь не по дням, а по часам». Я так давно мріяв ходити, як всі. Велике спасибі Володимиру Івановичу, що не відмовився від мене, поставив на ноги. Вдячний і медперсоналу лікарні, і працівникам центру «Відродження», які мені допомагали і допомагають зараз.

«Я не здаюся»

— Зараз я півдня на процедурах. Уже стараюся ходити сам, без милиці. Сплю у туторах, незручно, ноги болять уночі. Складно, але я не здаюся. Відчуваю, ноги розгинаються, ростуть, і я радію. Головне — працювати над собою.
—   А житимеш де, в інтернаті?
—  Мені 28 жовтня вже виповнилося 18 років. Поїду, підпишу бумагу, що я їхньої опіки більше не потребую.
У центрі «Відродження» познайомився з жінкою, внук якої Ваня також інвалід. Від нього відмовились батьки, і бабуся його опікає. Ми разом ходили на процедури, здружились. Марія Іванівна мене і в лікарні провідувала. Запрошує мене до себе жити. А що — я вже на ногах, сам себе можу обслуговувати: і вдягтися, і попрати, і їсти приготувати — бабуся навчила. Коли виповнилося 18, мені принесли на підпис документ, що присвоюють першу групу інвалідності. Я спершу не хотів, адже я люблю і можу працювати. Але поки що підписав.

«Такими дітьми треба займатись»

— Усталена думка, що ДЦП (дитячий церебральний параліч) виникає внаслідок пологової травми. Але зараз вважають, що велику роль у виникненні захворювання грає спадковість, — говорить Володимир Фриз. — Захворювання може бути спровоковане, якщо батьки дитини вживали алкоголь, наркотики. Не виключено, що ДЦП провокують хронічні захворювання репродуктивних органів матері.
Зараз Сергій став на ноги —  це головне, це великий крок вперед, поштовх до росту і розвитку.
Головне для нього зараз — адаптуватися в навколишньому середовищі.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №47 (1227)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: