Home net

Непотрібна матір

Сива жінка з паличкою прийшла до редакції. Твереза і не схожа на безхатченків.

Мені нікуди подітися, ночую на вулиці. Сама я з села Вовчок Козелецького району. Шах Ганна Матвіївна, працювала вчителькою, — представилася. — Скоро мені вісімдесят років. Маю двох дорослих дітей. Донці Наталі Ондюк 50 років, живе у приватному будинку в Чернігові. Є онука Аня. Сину Олександру Ондюку 48 років, у нього сім’я, має пів будинку у Чернігові. Всі тільки й чекають, аби я скоріше померла. Які син хороші листи з армії мені слав, — порпається в сумці, аби знайти пакунок. — І грамоти маю за багаторічну працю, а на схилі літ доводиться скитатися. Діти мене не приймають. Вже була і в жіночому монастирі, і в притулку для бездомних у Чернігові, і у богодільні — притулку при Свято-Покровському храмі у Тупичеві Городнянського району. Та довго там не прожила, у мене ж астма. У притулку робили ремонт, я від запаху фарби задихалася. Ледь Богу душу не віддала. Батюшка мене до себе у дім забрав. Пішла звідти. У Чернігові у притулку мужики, не хочу туди.



— Так поверталися б у Вовчок, у свою хату, — кажу бабусі.

— 3 1968 року по середину 2018 я прожила у своїй хаті. А тепер мені кажуть, що хата не твоя, і мене туди не впускають.

Змова проти мене, — і стареньку понесло розповідати, які всі навколо, винуваті у її бідах. Як сусіди капостять, щось на дах і двір ллють. Як невістка відьомські підклади робить.

Так, у мене прописка у паспорті є. Пенсію я на банківську картку отримую. А жити ніде, — продовжує скаржитися бабуся.

— Хата у Вовчку порожня, їдьте та й живіть.

— Не Хочу у Вовчок. Хай би купили мені конуру у Чернігові, аби я там дні свої дожила, скільки мені вже лишилось.

— Пішли б до сина, чи до доньки жити.

— Еге, зайду у двір, сиджу, а вони на мене поліцію викликають.

Донька від мене слухавку не бере, — жаліється старенька.

Зателефонувала її онучці Ані:

— Вам же бабуся подарувала хату. Ви її продали, чи ні? Чому бабуся на вулиці?

— У неї є свій дім, хай їде до нього, і там сидить.

Про те, що бабуся може померти на вулиці, що зараз у Вовчок нема транспорту, і що рідні мають про неї турбуватися, онука не стала слухати пославшись на зайнятість.

Подзвонила сину Олександру:

— У вас же власний дім, чому не заберете матір?

— Я на самоізоляції. Поліція щодня приїздить перевіряти. Якщо порушу карантин — штраф 17 тисяч гривень. Дружина теж зі мною. Доньку відправили на цей період жити до інших людей. Хату відписала онуці, тепер таке.

— Так ви б подзвонили племінниці, хай би вона і опікувалася бабою.

— Вона від нас трубки не бере. Ми прилаштували її (мати) у Тупичів, гроші заплатили. Дружина щовихідних їздила навідувати, продукти возила. А вона на неї накричала: «Хто ти така?»

Вчора приходила до нас. Мені ж виходити не можна, пропонував найняти машину, аби відвезла її у село. Відмовилася. Голову вгору і пішла.

— Вона вже старенька, блукає, як безхатько. Це ж ваша мати!

— А що я вдію?

* * *

— Шкода людину. Їй здається, що на хаті, у будинку, у дворі, сусіди отруту поналивали. Сама мені пляму показувала на стелі. Просто стара пляма, та її не переконати. Вона цього не придумує, вона у цьому живе, це її реальні страхи, — зітхає 56-річна Валентина Лось, староста села Вовчок. — Навіть коли вдома, вдень ще може побути в будинку, а ночувати йде до сараю. Їй страшно, всі на неї начебто нападають. Хоча сусіди її жаліли, підгодовували. Вона не хоче лишатися у хаті, ходить по людях, жаліється. І така біда вже років три-чотири. А раніше все сама робила, готувала і прибирала.

Зиму 2018-2019 жила у Козелецькій райлікарні, туди її прилаштували. У нашій Кіптівській громаді і у всьому районі знають, що бабуся вже більше десяти разів викликала, і поліцію, і мнсників. Ми всіляко намагалися їй допомогти. Кажемо, що треба полікуватися. А вона кричить: «Ви хочете мене відправить у Халявин?» (психоневрологічний диспансер).

— Валентино Михайлівно, бабуся каже, що хата не її.


— Дійсно, вона подарувала її онучці. Аня і дах перекрила, і свердловину для подачі води пробурила, і до ладу хату привела. На скутері раніше часто приїздила з матір’ю. Та потім з бабиною дочкою те саме, що і з бабою сталося. Має групу інвалідності. З тих пір вона не їздить. А та бідна Аня між ними розривається.

— Але так не повинно бути, що літня людина при живих дітях може померти, як собака, на вулиці, під парканом.

— У неї є працездатні діти, які мають за перебування у державному закладі платити.

* * *

Стареньку ми відправили до поліції. Забирати її приїхала онука. Пенсіонерка відмовилася з нею їхати і вискочила з машини...

* * *

Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків — стаття 51 Конституції України.

Відповідно до статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.


Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №21 (1775), 21 травня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ганна Шах, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в:


ЦентрКомплект