На риболовлі

Нещодавно вийшла з друку збірка оповідань прекрасної жінки, талановитого прозаїка, багаторічного друга „Гарту” Раїси Талалай (на знімку). Книга має назву „Триколірна Дуся”, а її головними героями є тварини. З ними поряд, як відомо, сумувати не доводиться. Це підтверджує й оповідання „На риболовлі”, яке ми пропонуємо увазі читачів. Гадаємо, воно вчасне — у зв’язку із початком сезону відпусток.



Любое до риболовлі мені ще змалечку прищепив дід Михайло.

— Ану, онучку, начепи мені черв’яка на гачок, бо ще розчавлю його своїми цурпалками, — хитрував він зі мною. Усім рибальським секретам — і як щуку блешнею підчепити, і як, клокаю-чи, сома зловити, і чим лящів приманювати (меню їхнє як отченаш знаю) — навчив мене дід. Спіймавши маленьку рибку, він знімав її з гачка і, кидаючи у річку, приказував:

— Нічого, що губа розірвана. Житимеш довше, бо вдруге вже не попадешся.

А мені підморгував і в стонадцятий раз казав: — Час на риболовлі, хлопче, в життя не зараховується. М-да-а... Ось воно як!

Мабуть, я вдався в діда, бо ще не було жодного_року, щоб я у свою відпуску та не рибалив. І цього разу, хоч вже була середина вересня, майнув аж на Дон. До Петровича, знайомого лісничого. Там в цей час тепліше, ніж у Києві.

Отаборився на крутому, зо три метри, березі: викопав пофебець під розлашистим кленом, змайстрував із дощок стіл, а з чурбана — стілець, зладнав таку-сяку драбину, щоб до вимостки прямо з намету спускатися. Лісник мотоциклом у люльці понавозив мені з баштану дрібних кавунчиків та динь, подарував банку меду зі своєї пасіки, ще й запрошував то на обід, то на вечерю.

І я зажив. Перед очима — Дон із золотою смугою піску, за смугою — степ, степ, скільки й око візьме. Теж золотий від вигорілої під сонцем трави. А позаду намету ліс: вдень ряхтіє на сонці, а вночі гіллям назубиться і шу-шу-шу, шу-шу-шу. Вдосвіта мене птахи будять своїм джеркотом. Юрики вже покинули свої гнізда, видовбані в обривистій стіні берега — зміям до них не добратися — і тепер там хазяйнують горобці. А змій тут ба-чено-небачено. Одна мало в каструлю з борщем не звалилася. Якось обідаємо у лісника під на* вісом біля хати, борщик сьорбаємо. Коли це згори труха в каструлю посипалася. Піднімаємо голови, а вона по стовпчику та по карнизу до ластів’їного гнізда лізе.

Щоранку, як приходжу на ви-мостку, на мене вже чекає Василина. Закохалась у мене, чи що? Сидить напружена. Чекає — чи прожену, чи лагідним словом обізвуся.

— Вассо, ти знову тут? — кажу їй замість «здрастуй». — Я не твій принц. Мене дома молода дружина дожидається.

Але вона мов закам’яніла, тільки величезними очиськами блискає, мовляв, що мені до твоєї дружини — говорить усе її єство.

Закидаю вудку і сідаю поруч. Сидимо мовчечки. Потім мене бере жаль, і я не витримую — торкаю її. Легесенько веду теплим пальцем вздовж хребта від потилиці до середини спини і назад. Від моїх пестощів їй стає млосно, аж очі заплющує.

Коли дивлюся — поплавець вже потонув: якась рибина почепилася! От гадство, через ці телячі ніжності мало сазана не прогавив! Василина ображено квакнула і плюх у воду, тільки брижі пішли. І так щоранку. А чого ображатися?

Ох і сазаняра спіймався! Зварив з нього на обід юшку. А юшка — язика проковтнеш! Смачніший за неї хіба що борщ моєї жінки! Думав, і повечеряю нею. Та де там! Увечері, повернувшись з риболовлі, тільки й того, що побачив, як лисиця доїдає. Носом звалила кришку і казан аж до блиску вилизала. Побачила мене і хоч би вухом повела. Теж мені психолог! Чи у мене на лобі написано, що я за один? Краєм ока стежить за мною, а сама з ревізією по табору нишпорить — усе обнюшила. На хвильку затрималась біля погреба, а вже потому неквапом потюпала до лісу.

Пізніше я їй віддячив тим же. Вранці, щоб зігрітися перед купанням у Дону, біжу вздовж берега стежкою. Бачу — лисиця зайця вполювала. Угледіла мене — за нього і драпака. А заєць нічогенький трапився, з таким не чкурнеш. Дзявкнула з досади та й полишила його. Ох і смаженина, скажу вам, вийшла — ми з Петровичем та його собакою і кісточок від нього не лишили! Тепер ми квити.

За вечерею Петрович понарозказував мені зо три короби бувальщин: як він весною лисицю з крижини знімав і як осиротілих вовченят від голодної смерті рятував, як браконьєрів вистежував і як поранений ними лось за його мотоциклом гнався. Слухати не переслухаєш...

Перед тим, як влягатися спати, я зварив з манки мастирку, запарив окропом горох, а вже потому заліз у спальник і заснув. І сниться мені лисиця. Наче поранена. Тікає від браконьєрів, а вони її, знесилену, ось-ось схоплять Проте вона не куди-небудь тікає, а прямісінько до мого намет біжить. Чую крізь сон, хтось біля мого намету таки тупцяє. І тут мене острах узяв — це ж не сон! Прокинувся вмить, аж піт мене пройняв. Хрусь — майже поруч — гілка під ногою, трах-тарарах — хтось об казан спіткнувся. У мене все всередині похололо. Намацав ножа і питаю хрипким голосом:

— Хто?

Тиша.

— У! У-гу-гу-гу-гуу-у! — обізвався сич, аж у мене чуб дибки став.

Розсгібнув я намета, визирнув подивитися, що там за гості. Коли — туп-туп-туп: прямісінько на мене величезний вепр суне. Я як вискочу і потич у Дон — шубовсь.

А вода крижана! Аж ноги судомить. Ну, думаю, так недовго і ска-піти від холоду. Стою, третяка зубами вибиваю та слухаю, як моїми кавунами бенкетують:

— Чав-чав-чав, цмак-цмак, куві-куві, хро-хро-хрю!

То це не дик. Це свиня привела поросят на солоденьке!

Коли все стихло, виліз я на берег, викрутив од яг, розтерся спиртом і пірнув у спальник. І вже на світ благословлялося, як заснув я на одне вухо. А другим чую—знову: туп-туп, хрум-хрум. Ну просто погибель якась! Та як пружина — до урвища. Стрибаю, а голова сама у бік розориська повертається: йо-майо! — які свині, які вепри?! У розк ендюшених поросятами кавунах усього двійко їжаків длубається!

Раїса Талалай, «Гарт» №22 (2254) від 1 червня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: