Покинуте гніздо

Сьогодні Орина Харченко — чернігівка. А двадцять років тому не думала не гадала Орина Федорівна, що залишить обжиту оселю в Копачах Чорнобильського району і подасться у вимушену мандрівку Україною: виною тому аварія на Чорнобильській атомній електростанції.



...Рідне село бабусі Орини розкинуло двісті дворів за два кілометри від злощасного четвертого реактора.

— Жила в Копачах від самого народження. Була найстаршою у сім'ї?. Закінчила чотири класи, аж раптом тяжко захворіла мама — Текля Яківна. Довелося самій піклуватися про двох молодших братів, бо й батько через хворобу працювати не міг, — згадує пенсіонерка. — Топила піч, варила їжу, господарство доглядала. Однолітки пішли до школи, а я в колгосп. Важко пережили окупацію. Копачі декілька разів переходило з рук в руки, поки їх не звільнили від гітлерівців.

По війні Орина Федорівна працювала ланковою. Скільки зерна намолотила своїми руками, й злічити важко. І за плугом ходила, й жито жала... Наприкінці 40-х зустріла майбутнього чоловіка Кирила. Разом побудували хату, народили та виховали двох дітей — Надію та Михайла. Здавалося б, тільки жити та жити. Але в 1984 роїм помер Кирило Минович. Та найстрашніше чекало родину Харченків попереду.

— Не думала, що на старості мене горе чекає. Вибух реактора чула, але подумала, що то гроза, — продовжує Орина Харченко. — До речі, мені теж довелося попрацювати на Чорнобильській АЕС в охороні. Саме в мою зміну проводився пробний запуск четвертого енергоблока. За два місяці до аварії я звільнилася.

Ранок 27 квітня 1986 року був якимось підозрілим: до села не приїхав рейсовий автобус, не працювали телефони. Пізніше дізналися: на станції біда. Почалася евакуація. Нам сказали, що потрібно залишити село на два-три дні. Міліціонер підганяв нас швидше сідати в автобуси. Взяла одного лише вузлика в руки, взула капці, наділа осіннє пальто. Все думала, що це тимчасово, а виявилося назавжди. Адже хати бульдозерами зсунули у велику яму і засипали землею. Єдине, що залишилось, — це пам'ятник воїнам-визволителям та односельцям, які не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної.

Повезли переселенців з Копачів до села Качали Боро-дянського району Київської області. Приїхали туди перед Великоднем (у 1986 році Пасху святкували 4 травня. — Прим, авт.). Чотири місяці Орина Федорівна разом із мамою прожила в оселі однієї літньої жінки.

— З часом нас перевезли до Яхнівки Баришівського району Київської області. Будинки облаштували газовими котлами, які не працювали, — каже Орина Харченко. — Пережили з лежачою мамою жахливу зиму. Стала просити у чиновників житло із вигодами. Прислухалися до мого прохання. Переселили до Згурівки Ялтинського району на Київщині. Дали нам однокімнатну квартиру, але бідолашна мама не довго там прожила. У Згурівці я її й поховала.

На той час дочка Орини Федорівни Надія Дудченко вже отримала трикімнатну квартиру у Чернігові (Надія Кирилівна до аварії жила з родиною у Прип'яті. — Прим. авт.). Вона забрала матір до себе.

Донька із зятем купили у Рудці Чернігівського району хату під дачу. Там Орина Федорівна поховала свого сина Михайла.

— Двадцять років нашу родину переслідує клята чорно-бильска аварія. Михайло з перших її днів працював дозиметристом. Отримав велику дозу радіації. Обидві його ноги були в наривах. Не дожив навіть до 43 років. Дочка отримала інвалідність через Чорнобиль, внучці Іринці зробили операцію на щитовидній залозі... Як згадаєш пережите — страшно стає.

Цього року Орині Федорівні Харченко виповниться 80! Двадцять з них вона живе надією побувати на своїй малій батьківщині, яку чорнобильська катастрофа перетворила на зону. Та чи вдасться це зробити — роки беруть своє. Все рідше навідується старенька в Рудку, не кажучи вже про Згурі-вку, — дуже болять ноги. Залишилося лише тішитись онуками, правнуками.

— Дай боже більше нікому не знати, що таке аварія на атомній електростанції, — тихенько мовила бабуся наприкінці розмови.

Андрій Димич, «Гарт» №17 (2249) від 27 квітня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: