Тайговий тупик по-ріпкінські

Коли до нашої редакції зателефонував Іван Глухов зі Строївки Ріпкинського району і розповів про бідування двох своїх сусідок, мимоволі пригадалася історія сім’ї Ликових, які в 1930 році усамітнилися в тайзі на Абакані (Хакасія) і прожили там багато років, не спілкуючись із зовнішнім світом. Неймовірно, але і в наш час, і в наших краях люди змушені жити майже так само, як Ликовиу глухій тайзі.



Знайти це село не так просто. Воно розкидане по лісу, а замість дороги між різними кінцями села — розбита лісонозами піщана стежка. Нею раз на тиждень жителям привозять Із Гор-ностаївки продукти. На всю Строївку — один телефон і одне радіо. Оце І всі контакти зі світом. Село вимирає, але ті, хто залишився (40 чоловік), не хочуть поки да ги рідних місць. Мовляв, доживе ги віку краще вдома. Так думає і Варвара Глухова, яка живе у Строївц) із 40-річною розумово відсталою дочкою Оленою. Однак їхній сусід Іван Михойович Глухов вважає, що якщо жінки залишаться тут зимувати, то не виживуть.

— Ми живемо по сусідству й бачимо, що вони ледь животіють. Варвара вже стара — майже 80 років, нездужає, робити нічого не може. А Олена взагалі не пристосова -на до життя. Не знаю чому, але Варвара її ні до чого не привчила, і до школи Олена не ходила. Дожила до 40 років, а не може сама навіть одягтися, причесатися, не говорячи вже про те, щоб їсти зварити. Отак і живуть голодні й холодні. Бувало, спитаю: «Варко, варила щось?», то вона починає розповідати: «І борщ варила, І те,

І се». А на столі як лежали цвілий хліб І немиті ложки, так і лежать. Ну така вже в неї старість: забувається, що робить І що каже. Нам їх жаль — родичі ж (Варвара — моя троюрідна сестра), то й допомагаємо чим можемо.

Валентина Гаврилівна, дружина Івана Михейовича, часто навідується до сусідок:

— Я бачу, що нема з ними діла: голодують, не миються, гроші пускають на вітер — ну як можна так жити? То І взялася їх доглядати. Віднесу поїсти, приберу, влітку побілила всередині хату. Та хіба ж набіг аєшся ? У нас же І свос господарство. Оце розкажу Варварі: «Роби оце й оце, бо я прийти не зможу». Наступного разу приходжу — як було все, так і є. Брудний одяг у купу звалять, а прати нікому. Варвара чи не подужає, чи не хоче — не знаю. І пенсію, і гроші, які вона отримує на Олену, у неї видурю-ю ть усі кому заманеть -ся. То місцеві прийдуть позичити, бо знають, що вона через два дні про це забудеться, то грибники якісь приїдуть, обберуть. Вона навіть хату невідомо кому відписала, якомусь заїжджому грибникові. Я в неї питаю: «Кому ото і навіщо ти свою хату подарувала?» А вона: «Я нічого не робила». Ну склероз, що ти зробиш. Тепер свої гроші вона віддає нам. А я, коли їду до Чернігова собі по продукти, то і їм купую. Та вони швидко усе з'їдять (особливо Олена любить попоїсти) і знову сидять голодні. Та й то б ще нічого, але ж іде зима. Дров у них немає, а ми з чоловіком не зможемо заготовити і собі, і їм. І що цим бідолахам робити? Замерзати?



Іван Михейович пробував влаштувати Варвару Іванівну з дочкою до якогось будинку для людей похилого віку. Втім куди не звертався, Олену не беруть за віком, а без неї Варвара Іванівна не погоджується нікуди йти.

— Тай не можна їх розлучати, — говорить Іван Михейович. — Дівка увесь свій вік прожила з матір'ю і без неї не може.

— А в будинок для розумово відсталих, куди можна віддати Олену, Варвара не хоче, — додає Валентина Гаврилівна. — Так І каже: «У «дурдом» не піду». Якби ж можна було їх кудись влаштувати разом.

Тетяна Кравченко, голова Горностаївської сільради, якій підпорядковується Строївка, взялася шукати такий заклад. Та це виявилося непростою справою.

— Вся Строївка — це мій головний біль, — каже Тетяна Миколаївна. — Жителів треба забезпечувати продуктами. А село лежить у пісках, дороги немає, і ніхто з водіїв туди їздити не хоче. Усіма силами намагаюсь, щоб люди бодай не залишались без хліба. А ситуація з Варварою Глуховою та її дочкою — це взагалі біда. Десь два роки тому, коли Варвара Іванівна була трохи здоровішою, я хотіла влаштувати п до інтернату для людей похилого віку. Але вона сказала: «Без дочки не піду». Ще й поскаржилася в рай-держадм і міст рацію, що я її силою забираю. Та навіщо б мені це треба було? А на початку вересня приїхав Іван Михейович і каже: «Миколаївно, йде зима, треба щось із Глуховими вирішувати». Я пояснила ситуацію в Ріпкинському районному територіальному центрі соціального захисту. Перебрали всі варіанти, куди можна влаштувати обох. З'ясували, що в Городні є будинок для людей похилого віку, а через дорогу — інтернат для розумово відсталих. Це найкращий варіант. Приїжджаю до Варвари Іванівни, кажу: «Не переживайте, там вас із дочкою не розлучать. Ви будете цілий день разом лише на ніч розходитимється по різних корпусах». Вона ніби й погодилась. Та щоб відправити Глухових туди, їм треба було пройти медичну комісію. Я домовилась із головним лікарем Ріп-кинської ЦРЛ Петром Мосьпанком. що він пришле "швидку"-щоб відвезти обох укінок на комісію. Аж ,раптом хтозна-звідки приїхали якісь роди Варвари Іванівни, порадили їй не покидати домівку і вона відмовилася їхати.

— Я не знаю, що то за родичі, — говорить Іван Михейович. — Нібито племінники Вони приїхали, понапивались, наобіцяли що заберуть Варвару й Олену до себе в Полтаву. А натомість вигребли усі гроші, які в них були, та й шукай вїтра в полі.

— На зиму Глухових не можна залишати в їхній халупі, бо замерзнуть, — теж переконана Тетяна Миколаївна. — Та й у тих закладах їм би забезпечили спеціальний догляд. Тож спробую знову їх переконати їхати, не насильно ж тягти. Думаю, настануть холоди, то Варвара Іванівна швидко погодиться Але тепер треба буде все починати спочатку: домовлятись і з лікарнею про комісію, і з інтернатами.

Інакше, як назвала хатинку Глухових Валентина Гаврилівна — «халупкою на курячій ніжці», и й не назвеш. Господарок вдома не було — до них приїхала якась гостя і вони всі разом ходили по Гриби. Повернулися з повними кошиками. Щойно Варвара Іванівна нас побачила, почала плакати — подумала, що ми приїхали її забирати. А коли Валентина Гаврилівна почала запевняти П, що ми хочемо допомогти, заспокоїлась. І довго шукала ключа від хати — забула, де поклала. Запросила нас всередину. Умови І справді жахливі, дуже холодно, неприбрано, одяг розкиданий. їстівного в хаті нічого не було. Зате на вікні, на телевізорі (який, до речі, не працює), на ліжку — сиділи коти. Нарахувала їх п’ять. Невідомо, навіщо Глухови їх тримають, якщо самим їсти нічого. Кажуть, люблять тварин. Валентина Гаврилівна роздягла й розчесала Олену. А коли ми вже виходили, Варвара Іванівна тихенько попросила: «Допоможіть!»...

Аліна Долинець, «Гарт» № 43 (2327) від 26 жовтня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: