Через роки додому - в Черешеньки

„Шановна Юзефо Степанівно!

Пише Вам Оля Гришина. Цього року з дня нашого випуску виповнюється 40 років. Усій, чиї адреси и телефони в мене були, я вже написала й зателефонувала. Але деякі пішли після 8 класу. Якщо у Вас е адреси наших однокласників 1965-1967років, то напишіть. Олечка Іванівна домовилась із дирекцією, нам дозволили влаштувати зустріч, тільки своїм коштам. Жду з нетерпінням Вашої відповіді. До скорої зустрічі!”



Такого листа отримала Юзефа Муха, вихованка дитячого будинку в Черешеньках Коропського району (зараз це Черешенська загальноосвітня школа-інтернат І-III ступенів). Юзефа Степанівна навідувалась сюди, коли працювала в дитячому садку в Коропі, спочатку вихователькою, потім — завідувачем. Навідується і зараз, ставши пенсіонеркою і мешкаючи в Чернігові. Бо вважає його своєю рідною домівкою, знає і пам’ятає про нього все, зберігає листи й адреси випускників усіх років. Ось і звертаються до неї, аби дізнатись, куди кого закинула доля, і обов'язково запрошують на зустрічі, які влаштовуються кожні п’ять років.

«МИ ВАС УСІХ ПАМ’ЯТАЄМО»

Щороку першими вихідними серпня, коли діти з інтернату відпочивають у різних місцях, до Чере-шенського інтернату з’їжджа-ються колишні вихованці. Цьогорічну зустріч 4 липня організовували вихованці, які “випурхнули" з Чере-шенського дитбдинку 40 років тому. Але приїхало й багато випускників інших років. У своїх колишіііх класах вони робили перекличку, розповідали, хто ким став, згадували минуле, роздивлялись, що змінилось в інтернаті. І так упродовж трьох днів. їхні почуття — у написах на шкільних дошках: „Здрастуй, школо дорога! Ми скучали за тобою!”, „Спасибі за все. Ваші учні”, „Ми вас усіх пам’ятаємо”.

Зі сльозами на очах пригортає Ольга Мальчукова своїх колишніх вихованців— уже дорослих чоловіків та жінок і називає їх усіх своїми дітьми. А вони й справді горнуться до неї як до матері, якої не мали, називають її „Олечка Іванівна”. Жінка з гордістю показує мені їхній подарунок:

— Видумаєте, який оце халат я одягла? Це мені щойно мої вихованці подарували.

А вихованців за 60 років у неї як у виховательки цього дитбудинку було ой-йой-йой! Зараз Ользі Іванівні 85, але вона д осить жвава і продовжує писати історію інтернату — покинути його музей і архіви не може.

— Мене цікавить тут кожне деревце, кожна квіточка, — каже Ольга Іванівна.

СУМНІ СТОРШКХ ІСТОРІЇ ІНТЕРНАТУ

Черешенський дитячий будинок створили в 1032 році, в тяжкі для країни часи, коли безпритульних дітей було дуже багато. Із 1937 року тут почали з’являтись діти репресованих. У кожного з них скалічена доля, бо їхніх батьків як ворогів народу запроторювали до в’язниць, а їх розкидали по різних дитячих будинках. Шестирічну Юзефу разом із братами Іваном та Анатолієм у 1938 році привезли до Черешеньок із Мінська, їхню сестру Яніну відправили до Семенівки, бо вона була ще маленька, а в Черешенському дитбудинку виховувались діти шкільного віку. Юзефа Степанівна про своїх батьків знає небагато. Пригадує, як серед ночі прийшли якісь люди, підняли батька з ліжка й випхали на вулицю в спідній білизні і наручниках. Бабуся хапалась за машину, в яку посадили її сина, намагалась спинити її, та не змогла. Коли зайшла до хати, Юзя побачила, що в бабусі обдерті коліна. Потім маму викликали на численні допити, і одного разу додому вона не повернулася. Більше батьків Юзефа не бачила. Запам'ятала тата у сірій офіцерській папасі - таким він зображений на останній своїй фотографії. Уже в 1989-му Юзефа Степанівна подала прохання про реабілітацію, яке згодом задовольнили. Тоді ж у Мінському КДБ їй показали батькову судову справу, де було написано, що він „вів контрреволюційну діяльність”, „був пов’язаний із польським повстанням”. Ким же насправді був батько, вона так і не дізналась, бо, приїхавши на батьківщину в 1952 році, родичів уже не застала в живих.



Після закінчення Черешенської семирічної школи дітей направляли на навчання в училища, на роботу, а ті, хто краще вчився, ходили пішки за 7-8 кілометрів в середню школу до сусіднього села. Після війни ходила туди і Юзефа.

— Ідемо ми із школи, — розповідає жінка. — Завірюха, сніг по коліна. А вовки з темряви світять очима. Ми рятувалися від них на вербі. Зараз від дерева залишився тільки великий пень. І щоразу, проїжджаючи повз нього, ми згадуємо свої шкільні роки.

Особливо тяжко довелося дитбудинку під час війни. У 1941-му отримали наказ про евакуацію вихованців до Новосибірської області. До Кролевця вирушили вночі, із собою забрали всю худобу з підсобного господарства. Ішли пішки, відпочити зупинились на годину-півтори в якійсь канаві — і знову в дорогу. Солдати, які зустрічались дорогою, плакали, дивлячись на сиріт. У Старому Осколі (а це вже була Росія) дітей посадили у товарняк. До того часу їжа, що брали із собою, вже закінчилась, і директор домовився, щоб дітей годували на кожній станції. Кашу їли ложками прямо з відер. З Новосибірська до Кемерового допливли баржею. Поселили Черв-шенський дитбудинок у колишньому санаторії, де діти провели 4 роки. Там вони навчались і працювали — насипали порох у мішки на військовому заводі, вирощували картоплю, іншу городину. Лише завдяки цьому й вижили.

— Пам’ятаю, як до нашої кімнати, де нас жило 120 чоловік, зайшов учитель німецької і сказав: „Новина — війна закінчилась!" Як стали ми на ліжках танцювати, на радощах хотіли підстрибнути до стелі! — розповідає Юзефа Степанівна. — У серпні 1945-го ми повернулись додому. Почали наводити лад у дитбудинку, бо тут панував такий розгардіяш і запустіння! Рвали бур 'яни, склили вікна, підлогу відчищали уламками скла. Селяни повернули назад усі ліжка і навіть трюмо, які порозбирали по домівках під час війни.

Саме у ті тяжкі повоєнні часи — у 1947 — і прийшла Ольга Іванівна до Че-решенського дитбудинку, їй тоді було 17. Довелося і виховувати дітей, і працювати на будівництві.

— У 1957 році над навчальним корпусом нашого дитбудинку вирішили надбудувати другий поверх, — розповідає жінка.

— Муляр був один — Павло Орефович, а ми, дорослі, — директор, учителі, старші вихованці, — були помічниками. Розмішували розчин і клали цеглу, а молодші учні під час перерв подавали цеглу нагору. І ніхто не скаржився, що важко, Боже збав!

ЛЮДИ НЕПРОСТОЇ ДОЛІ

У кожного з колишніх вихованців д итбудинку своя історія, здебільшого трагічна. Але, незважаючи на це, вони знайшли свої місця в житті. Розкидало їх по всьому світу.

Зустрічаються вони завжди як родичі, радіють одне за одного, а якщо треба, то й допомагають (збирали гроші своєму товаришеві на операцію).

— Рідко коли буває така міцна дружба, як у випускників минулих років, — говорить Олена Лагошна, нинішній директор Черешенської школи-інтернату. — Я завжди цим захоплююсь, коли бачу їхні зустрічі. У наших сьогоднішніх вихованців стосунки вже не такі міцні.

Приїхали з Києва відвідати свій рідний дім брати і сестри Бойчуни. Родом вони з Бобровицького району, там же могила їхньої матері. Батько похований у Львові. Щоб шанувати пам’ять обох батьків (до Львова їздити часто немає можливості), Бойчуни встановили пам'ятник батькові поряд із материним. Батько працював в органах Міністерства внутрішніх справ. Пройшов усю війну, а після перемоги його, незважаючи на сім поранень, залишили ще на деякий час служити. За кордоном. А коли повертався додому, на Чернігівщину, у Львові його підстрелили бандерівці. Пролежав пораненим чоловік у парку всю ніч, поки його не знайшли, а через три дні помер в госпіталі. Було тоді батькові всього ЗО років. Мати померла 29-рІчною через недогляд лікарів. І п’ятеро дітей залишились сиротами. Близнята Любов і Надія та їхні старші брати Григорій і Віктор потрапили до Черешеньок. Наймолодшого —Олександра — спочатку виховувала бабуся, потім забрала до себе Надія, якій на той час уже виповнилося 16. Вона і працювала, і виховувала маленького Сашка. Віддала його до першого класу. А коли зрозуміла, що не впорається з такою відповідальністю, влаштувала брата в дитячий будинок у Ковелі Волинської області. Зустрітись усім разом Бойчунам вдалося лише через 40 років, але постійно листувалися. Зараз вони намагаються бачитись частіше. Надія, Любов і Віктор живуть у Києві близько од не від одного, причому про це не д омовлялись — так склалася доля. Олександр живе в Росії — в місті Полярне Мурманської області, там жив і Григорій, який нещодавно помер. Сьогодні Бойчуни привезли наймолодшого брата і сина Надії Валерія, щоб показати, де пройшло їхнє дитинство.

«НАШІЙ ВДЯЧНОСТІ НЕМАЄ МЕЖ»

Усі випускники, які зібрались на зустріч, із теплотою згадують Черешенський дитбудинок.

— Для нас він був рідним домом, який ми дуже любили, — каже Юзефа Степанівна. — Це заслуга учителів, вихователів, обслуговуючого персоналу. Ми усіх їх па-м ’ягаємо й любимо. Директор Ілля Темес замінив нам батька. Уже студентами ми писали до нього листи, в яких розповідали про себе, розпитували про Черешеньки, просили поради чи навіть матеріальної допомоги. Він ніколи ні в чому не відмовляв. Я навчалась у педагогічному училищі в Прилуках, жила в гуртожитку. Якось ми з подругами написали Іллі Наумовичу, що з харчуванням тут поганенько. Він прислав нам три посилки з продуктами.

Ілля Темес став настільки дорогим для вихованців дитбудинку, що до сотої річниці з дня народження директора в 2009 році вони хочуть організувати велике свято.

— Це був не просто дитячий будинок, а цілий дитячий світ, рай для дітей, — стверджує Олександра Назаренко, випускниця 1965 року. — Які в нас були гарні квіти, будівлі! Ми за ними доглядали, навіть проводили конкурси на найкращий квітник, найкращий корпус. Нас учили бути чесними, порядними, людяними, привчали до праці. За кожною групою була закріплена своя ділянка, де ми вирощували помідори, огірки, капусту, збирали ягсщи. Й досі пам'ятаю, як змагались, хто швидше обірве смородину зі свого куща. Нас навчали вишивати, випилювати, вирізати, шити. Діяли гурток музичних інструментів, хор, драматичний гурток. На жаль, багато чого з того, що було при нас. уже немає. Землю урізали, підсобне господарство забрали... А треба, навпаки, допомагати , підтримувати такі дитячі будинки, де могли б знайти домівку сотні безпритульних дітей.

Аліна Долинець, «Гарт» №32 (2316) від 10 серпня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: