Коли світ - лиш силуети

Валентина Сечко вже третій день лежала нерухомо — лікарі забороняли змінювати позу. їй зробили операцію на очах, і тепер для того, щоб рани загоїлися, треба було лежати обличчям униз. Страшний фізичний біль, нестерпні душевні муки: а чи буде вона бачити, як там справи вдома, як почувається її донечка? Добре, хоч подружжя Амаринів приїжджає до Регенсбурзької університетської клініки майже щодня, Елізабет та Отто відволікають Валю від гнітючих думок. Скільки ж негараздів їй довелось пережити! Одна надія, що ця операція буде останньою і вона більше ніколи не відчує такого болю...



ЦУКРОВИЙ ДІАБЕТ ВІД СТРУМУ

Першого разу вона відчула біль ще в одинадцять, коли помилково вставила штекер від радіоприймача в електричну розетку і її вдарило струмом. Тоді Валя гостювала у бабусі на Канівщині (це сталося 1971 року). Нікого з дорослих не було вдома, і дівчинці стало сумно, тож вона, щоб розважитись, вирішила поспівати в мікрофон.

Після удару Валя кілька годин пролежала непритомною. Коли прийшла до тями, дуже боліла голова і серце вискакувало з грудей, тремтіло все тіло. Дівчинка так злякалася, що побоялася кому-небудь розповісти, що з нею трапилося. Після повернення додому, в Ніжин, Тй ставало все гірше: носова кровотеча, запаморочення, страшний фурункульоз, до того ж дівчинка дуже схудла. А першого вересня треба було йти до школи, сил же не вистачало навіть, щоб дійти до неї. І батьки забили на сполох. У тата, Івана Григоровича, був вихідний, і він повів доньку до лікаря. Амбулаторно здавши аналізи, Валя чекала на результат, відлежуючись у бабусі, яка жила поряд. Після обіду, коли результати аналізів були готові, лікарі поставили діагноз — цукровий діабет... Валю госпіталізували в місцеву лікарню, а через два тижні, після ґрунтовного обстеження, дівчинку відправили в Чернігівський ендокринологічний диспансер. Там діагноз підтвердили: цукровий діабет середньої тяжкості.

Відтоді Валя завжди була прив’язана до стерилізаторів зі шприцами, інсуліну та носила кілька цукерок, які були необхідні як ліки у разі загрозливого зниження цукру в крові („глікемія” — від грец. glykys — солодкий і haima — кров. При деяких захворюваннях і станах кількість цукру може підвищуватись — це гіперглікемія, чи зменшуватись — гіпоглікемія).



«ЦЕ ДИТЯ БУДЕ РЯТУВАТИ НАШЕ ДИТЯ?!»

У 16 років Валя вступила до Київського ПТУ і вивчилася на перукаря. Повернувшись до Ніжина, працювала за фахом. І навіть не здогадувалася, що у тому ж таки Києві зустріне свого судженого — Гришу. Вона познайомилась з ним у військовому шпиталі, коли прийшла провідати свого хворого батька. Молодий чоловік їй дуже сподобався, але дівчина не знала, як з ним заговорити, і не вигадала нічого кращого, як пригостити Гришу яблуком. А він... віддав це яблуко медсестрі. Валентина образилась, але вирішила, що все одно буде з ним. І, Навіть дізнавшись, що чоловік старший за неї на вісім з половиною років і уже встиг одружитись та розлучитись, продовжувала зустрічатися з Гришею. А через рік вони зіграли весілля (тоді їй було вісімнадцять). Оселилися молодята в Чернігові.

Валентина дуже кохала свого Гришу і хотіла подарувати йому донечку (син у нього був від першого шлюбу), але через її цукровий діабет дитина могла народитися хворою. Та жінка ризикнула...

Донька народилася через чотири з половиною роки. Лікарі виявили у неї порок серця. Тепер Валі доводилося боротися не лише за своє життя, але й за життя своєї дитини. Коли Оленці виповнилося півтора року, її прооперували у Києві. Операцію робив зовсім молодий лікар — Михайло Немировський. Ніна Іванівна (мати Валі) із жахом говорила:

— Чи це дитя буде рятувати наше дитя?!

А ще через півроку після операції виявилось, що Оленка хвора й на ДЦП.

Коли настав час віддавати дівчинку до дитячого садочка, лікарі не дозволили цього робити через стан здоров’я дитини і майже відразу після цього визначили, що дівчинка — інвалід. Валі було лише 25, і їй треба було працювати, тож її батько пішов у відставку (він був військовим), щоб доглядати за онукою. А Валя знову пішла працювати перукарем.

Увесь час, поки боролася за здоров’я доньки (у дівчинки були і дистрофія, й анемія через порок серця, до того ж через ДЦП вона не говорила до трьох років, ходила на пальчиках, як балерина), Валя дуже нервувала і забувала стежити за перебігом своєї хвороби, через що з часом почала втрачати зір. А в 1986-му Григорія з родиною відрядили до Німеччини, де він як офіцер ВПС проходив військову службу. Там Валентина з Олен-кою не раз лікувались у місцевих клініках. Там же Валі запропонували зробити першу операцію на очах, але не судилось — як тільки Валя наважилась, лікар, який мав робити операцію, поїхав до Радянського Союзу. А невдовзі почалося виведення наших військ.

Після повернення додому почалося прогресування хвороби. Переживши три операції в Києві, після яких зір ще більше погіршився, побувавши на консультаціях в Одесі та в Москві, Валентина зрозуміла, що треба лікуватися за кордоном. За допомогою знайомих добилася лікування в Німеччині. Знайшла клініку, де її могли прооперувати. Але виникла проблема: була потрібна дуже велика сума — 65 тисяч марок. І Валя, походивши по банках і державних інстанціях, звернулася до Чернігівського фонду милосердя (при облздраввідділі), який очолював Григорій Сахно, заступник начальника Управління охорони здоров’я виконкому Чернігівської облради. Він і допоміг знайти людину, яка погодилась зібрати кошти в Німеччині. Так Валентина й познайомилася з Детлефом Гуцманом. Цей чоловік допоміг організувати операцію й опікувався Валею упродовж семи років.

ЛІКУВАННЯ В НІМЕЧЧИНІ

...Сьогодні Отто Амарин знову прийшов до своєї української знайомої. Йому подобалося спілкуватися з жінкою, згадувати російську мову. У 1944-му, коли Отто тільки-но виповнилось 18 років, його забрали до фашистської армії, і хоч хлопець був проти війни, але не міг не піти на фронт (у разі відмови розстріляли б усю його родину). Воювати, правда, не довелось — під час першого ж бою у Франкфурті-на-Одері його було поранено, хлопець потрапив у полон. Чотири роки пробув він у таборі під Москвою. Російську ж мову вивчав за газетами та в розмовах.

Після звільнення Отто повернувся на батьківщину. Одружився, народилася донька Хайді. З Валентиною ж познайомився у клініці, коли вона чекала прийому у професора Габеля, а він чекав на свого лікаря...

Коли жінку виписали з клініки, Амарини забрали її до себе. Майже щодня вони возили Валю на процедури з Нікен-дорфа до Регенсбурга. Водили всюди за руку, допомагали усім, чим могли.

— Я відчувала себе маленькою дівчинкою. Отто й Елізабет ставилися до мене як до власної дитини. І пізніше вони мені дуже допомагали, навіть зараз, коли Отто вже немає, Елізабет не забуває про мене. Цікавиться моїм здоров’ям... -г- розповідає Валя. — Це чудові люди. І вдень, коли вони були поряд, начебто усе було добре, але вночі до мене знову приходили тяжкі роздуми...

ТРИ ОПЕРАЦІЇ ЗА ДЕСЯТЬ ДНІВ

На жаль, після цієї операції знадобилося ще три. Валя ще кілька разів їздила до Німеччини на контроль і один раз на операції. У 1997-му, коли їй дали візу лише на два тижні, лікарям упродовж десяти днів довелося оперувати жінку тричі.

— Я поверталася додому з величезними синцями під очима. І шкірою відчувала, як люди дивляться на мене. Мабуть, думали, що я п'яничка і мене відлупцював чоловік, — говорить Валентина. — Пізніше я пережила ще десять лазерних операцій у Києві, але зір так і не відновився (загаломїй довелося пережити 17 операцій на очах — чотири в Німеччині і тринадцять у Києві). Зараз я бачу лише розмиті силуети. Та найгірше те, що останніми роками я втрачаю близьких мені людей: спочатку помер мій чоловік Григорій (через величезні перевантаження під час військових польотів у нього розвинувся розсіяний склероз), потім Отто Амарин, через два місяці, від інсульту, — мама. Батька я забрала до себе, тому що він військовий інвалід із зору і зовсім нічого не бачить...

Оленка зараз уже велика — їй 24 роки, але вона й досі грається м'якими іграшками і дивиться мультфільми. Після 18 їй дали І групу інвалідності довічно.

Отак і живемо — три інваліди в одній квартирі. Добре, хоч сусіди, подруги та соціальні працівники не забувають про нас.

Ольга Мусій, «Гарт» №29 (2313) від 20 липня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: