Лікар-пасічник

45 років відддав Вясиль Бруханда iз Кiптiв Козелоцького району лiкарськiй пряці. Чого тільки не було за цей час, але жодного разу чоловік но пожалкувался, що обряв цей фах.



Ще в юності він хотів допомагати людям. Закінчив семирічку в селі Плоске, що в Носівському районі, а потім постав вибір — чи колгосп, чи навчання. Обрав друге. Два курси медшколи встиг закінчити до війни, останній — після, це було 1948 року (три післявоєнні роки він від дав службі в кадровій армії). І саме цей рік став доленосним у житті Василя Васильовича. За пару тижнів до закінчення медшколи він стояв на сходах і думав про те, що одному їхати у Закарпаття (його розподілили туди) сумно, треба когось із собою взяти. Вирішив, що хто перший буде підійматись, з тим і поїде. Аж тут іде вродлива дівчина, він її знав — навчались в одному закладі, але ніколи не говорили.

— Дусю, поїдеш зі мною в Закарпаття? — запитав. Вона погодилась, але її направляли в Одеську область. Тож Василь пішов поговорити здирек-тором.

— Чого це я повинен міняти їй місце призначення? — здивувався той. — Хто вона тобі така?

І довелося хлопцю у суботу знайомитися з батьками нареченої, а в неділю одружуватись. Буквально через кілька днів потяг віз їх в Закарпаття. Там у них і народився син.

А через рік сім ’ я повернулася на Чернігівщину, де довелося починати все спочатку. Осіли в Кіптях. Був там будинок на три кімнати, в одній з яких жила вчителька, у другій був ФАП, а в третій тулилися Василь і Дуся з дитиною. Інколи й поспати не вдавалось: виклики, пологи, пологи, виклики. Бо він — єдиний фельдшер на три села. Це тепер у ФАПі тільки прийоми проводяться, а раніше там і народжували. Тільки у 1954 році він прийняв аж 120 пологів. Місць не вистачало. Тож і передродова, і родова, і післяродова “палати" були в одній кімнаті. Тут же доводилось і хворих приймати. Тож вирішено було розширити ФАП. Купив Бруханда хату в селі у одного чоловіка. Переїхав туди сам, і туди ж перевели ФАП. Зручніше не стало, тому побудувались неподалік. Народилась донька Люда. Одне не давало спокою: чому у селі лікарня має бути гіршою, ніж у місті?



Із цим Василь Бруханда обійшов усі чиновницькі кабінети, але, окрім нього, це нікого не цікавило. Хоча йому й пообіцяли: „Почнеш за свої, допоможемо закінчити". І він почав: узяв із дому всі гроші, у свій вільний час їздив по різних будівництвах, випрошував будматеріали, просив односельців, щоб допомогли із фундаментом, домовлявся з будівельниками! 1978-го в селі уже стояв ФАП на сім кімнат! Пізніше навіть іноземців при -возили, щоб показати досягнення українського села.

Зараз Василь Васильович — на пенсії. Йому— 82. Але він, як і раніше, не може сидіти без діла.

— Дуже люблю квіти і бджіл, з дитинства люблю, — говорить. — Усе життя тримаю пасіку. Навіть використав бджіл у своїй лікарській практиці. Діти дуже часто страждають на енурез. І якось в одному журналі для бджолярів я вичитав, що якщо бджола укусить дитину в живіт зліва на 2 сантиметри від пупка, то вона одужає. Спробував — допомогло. Щоправда, більше не ризикував.

Ольга Мусій, «Гарт» №24 (2308) від 15 червня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: