Владислав Мозговий: «Коли вибухнув четвертий енергоблок, я наче втратив близьку людину»

Чорнобильській атомній електростанції не судилося стати символом прогресу, як про це мріяли сотні радянських фізиків-атомників. Усе перекреслив вибух 26 квітня 1986 року, який прогримів о 1 годині 23 хвилини 48 секунд. Відтоді Чорнобильська АЕС стала символом страшно ї біди. Атом дав зрозуміти, що жарти з ним погані.



Лише за три дні після аварії за тридцятикі-лометрову зону було виселено 135 тисяч людей, з Києва вивезли усіх дітей. Ліквідація наслідків техногенної катастрофи обійшлася колишньому Радянському Союзу у мільярди рублів. Але найстрашніше те, що чорнобильське лихо ще багато століть буде нагадувати про себе генною мутацією всього живого, забирати життя майбутніх поколінь.

Атомну електростанцію у Чорнобилі почали будувати у 1970 році. На початок 80-х на ній було зведено чотири блоки, а всього планувалося запустити вісім.

Про унікальність Чорнобильської АЕС, про причини аварії говорить колишній працівник станції Владислав Мозговий:

— Ще навчаючись у Київському енергетичному технікумі за спеціальністю яЕксплуатація атомних станцій”, у 1980 році проходив практику на Чорнобильській АЕС. А вже після закінчення навчання у 1982 році за запрошенням прийшов туди працювати. Ця атомна станція була аналогом Ленінградської АЕС. Разом з Чорнобильською почали будувати Смоленську атомну, але її зведення йшло мляво. На нашій АЕС стояли реактори великої потужності канального типу. Я безпосередньо брав участь у зведенні третього та четвертого енергоблоків. Вони відрізнялися від першого та другого тим, що були дво-, а не одноконтурними.



— Що означають ці терміни?

— У двоконтурних реакторах спочатку нагрівається вода, яка, у свою чергу, нагріває резервуар з водою, що у кінцевому результаті перетворюється на пару, яка крутить турбіну. В одно-контурних реакторах її приводить у рух радіаційна вода. Усі чотири блоки виробляли 1 мільйон кіловат електроенергії за годину.

— Владиславе Івановичу, якими були Ваші обов’язки на станції?

— Разом з іншими працівниками ми стежили за пультом управління реакторами, виводили їх на плановий ремонт та вводили після ремонту, стежили за аварійним захистом тощо. На третьому енергоблоці, наприклад, я безпосередньо викладав графіт у реакторі, який можна порівняти із бочкою діаметром близько 11 метрів та глибиною 8 метрів. Реактор викладався графітовою цеглою розміром 25 на 25 сантиметрів. У графітові стовпчики вставлялися семиметрові цирконієво-ніо-бові касети, які утворювалися із 18 трубок діаметром з двокопійкову монету. Всередині цих трубок містився уран-235. Таких касет у реакторі 1693. Ресурс Чорнобильської АЕС був розрахований мінімум на 25 років роботи. Унікальність обладнання ЧАЕС полягає в тому, що там була можливість пере-завантажити паливо, не зупиняючи реактора. З його центру, де найбільший потік нейтронів, а отже паливо вигорає швидше, витягувалась касета і відправлялась на зберігання. На її місце вставлялася аналогічна з периферії, а на її місці опинялася нова.

— Чим радянська атомна наука могла посперечатися із західними розробками?

— Потужні ядерні держави здивувати на той час було важко, особливо Францію, де велися серйозні дослідження застосування мирного атому. Але наше ноу-хау — вже згадана двоконтурна система, або водяний енергетичний реактор (ВЕР), — не мало світових аналогів.

1 квітня 1986 року Владислава Мозгового перевели до реакторного цеху № 3, який мав зводити п’ятий та шостий енергоблоки. Владислав Іванович приймав та монтував обладнання. Але аварія назавжди відсторонила атомника від АЕС.

— Про лихо на станції ми з дружиною Тамарою дізналися лише вранці, — згадує Владислав Мозговий. — Відтоді таке відчуття, наче втратив близьку людину. Щороку 26 квітня сідаємо з дружиною за стіл і не згадуємо той страшний день, а ніби поминаємо його.

— За час, що минув від дня аварії, про Ті причини говорили різне. Що ж сталося насправді?

— На той час четвертий реактор ішов на плановий ремонт. Його перевели на нестабільний режим роботи, тобто на 20 % потужності. Вже опустили борові стержні, які уповільнили рух нейтронів і загасили реактор. У цей момент пролунав телефонний дзвінок із „ Київенерго”. Там просили ще протриматися у робочому стані, бо якась із теплових електростанцій не встигла включитися у роботу мережі. Оператор підняв борові стержні до самого верху, через що почалася реакція. Він знову різко опустив їх в аварійному режимі, але було вже пізно: води, що охолоджувала реактор, виявилося для такої температури замало, вона вся перетворилася на пару — і реактор не витримав. Стався тепловий вибух, який розкидав радіоактивні уламки обладнання на декілька сот метрів. У перші години аварії радіаційний фон складав кілька сот рентгенів за годину. 600 рентгенів за годину — доза, смертельна для людини.

— Владиславе Івановичу, після Чорнобильської АЕС Ви намагалися влаштуватися за фахом?

— Із атомною енергетикою покінчено назавжди, хоча було дуже боляче, коли Чорнобильську атомну станцію закрили. Декілька років навіть принципово не їздив до Славутича... Наприкінці хочу сказати, що як би там не було, але за атомною енергетикою — майбутнє.

Андрій Димич, «Гарт» № 17 (2301) від 27 квітня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: