Історія одного страждання

Колись Бог надиктуввв Моисею десять заповідей, за якими мають жити люди. ісус із 10 виділив дві основні: „ Полюби Господа Бога твого усім серцем твоїм, усією душею твоєю і розумінням твоїм" і „Полюби ближнього свого, як самого себе". Здавалось би, остання заповідь навчає, що родичі мають допомага ти одне одному. Але життя демонструє зовсім інші речі, і вже неможливо визначити, за якою заповіддю живуть укра їнці, коли до редакції приходять такі листи, як цей.



"Уже пішов четвертий рік, як у мене в сім 7 твориться щось жахливе, такого я не бачила за всі 75 років мого життя. Дочка й онук мене вбивають. вигнали мене на вулицю із моєї квартири і продають усі мої речі. Я живу де прийдеться, ночую і на вокзалі, і на теплотрасі, і в нежилих будинках, по людях...

Раніше вони були у мене дуже порядними, допоки донька не прийняла до себе співмешканця. Вона не знала, що у нього були жінка і двоє дітей. Перша дружина вигнала його за алкоголізм та побої. І треба ж було такому статися, що він пристав до моєї Оленки. Ви навіть не уявляєте, що він виробляв: пив, бився, при цьому ніде не працював і жив за наш із донькою кошт. Так тривало 5 років. А потім виявилося, що він виносить з хати речі і продає їх, щоб було за що випити... Олена, як дізналася про це, відразу подала на розлучення і виписала його з квартири. Я зраділа: нарешті ми заживемо як раніше. Але не так сталося, як гадалося. Поїхала якось я до брата в Ічню, а дочка тим часом вийшла за того Анатолія заміж вдруге. І почалося... Постійні сварки, крики. Відбирали в мене те, що залишилось із моїх речей, а коли я пробувала захистити своє майно, мене били всім натовпом — і онук, і донька, і зять!

Я не знаю, як мені захистити себе..."

Вражені цим листом, ми вирішили будь-що розшукати цю жінку і її дочку. На превеликий жаль, з людиною, яка так чинить зі своєю матір’ю, зустрітися не вдалося, тому що мешкає вона аж у Луганську, а ось із авторкою листа зустрілися. І виявилося, що її життя набагато складніше, ніж ми очікували...

— Мені нічого розповідати про себе. Все як у всіх. Сім'я, діти, робота. За радянських часів життя однієї людини майже нічим не відрізнялося від життя іншої... Ось, наприклад, раніше ми дуже раділи навіть маленькому шматочку хліба... І я впевнена, що тоді цьому так само раділа кожна людина! — говорить Валентина Мовчан. — Я народилася у 1932 році. То був голодний рік. Тяжко було, хоч і жили ми у селі, але тато з мамою вистягува-лися на роботі, щоб прогодувати нас. А я ж була у них третьою дитиною! У хаті не було майже нічого, лише пара ліжок, стіл, якийсь посуд та дрантя (одежа, постіль — дісталися мамі як придане). Скільки себе пам’ятаю — постійно хотілося їсти... Не минуло й п'яти років після мого народження, як наша родина поповнилась ще однією дитиною — у нас з’явився братик Гриша. А ще через рік народилася сестричка. Коли ж почалася війна, батько пішов на фронт і жити стало ще гірше. Мама розпродавала речі, які мали більш-менш пристойний вигляд, а на виручені гроші купувала харч. Ми з братом ходили в поле і збирали там картоплю, яка залишалась після збирання врожаю. Хоч вона і була гнила, але дуже сильно хотілося їсти, і тому навіть ця картопля була для нас найсмачнішою стравою. Коли ж нам до рук потрапляв хліб, ми його не їли, а відкушували потроху і смоктали, щоб подовжити задоволення. Але це було так рідко... Часто мама посилала нас по листя липи чи кропиви. Ми йшли, збирали його, додому приходили в пухирцях. Мама було перекрутить, перетре те листя, додасть туди борошна (а борошно чорне-чорне), посолить і спече щось схоже на налисники. А ми ж раді, що у хаті є що поїсти...

А потім тато повернувся з війни. Почав працювати у колгоспі завідувачем ферми. Старший брат Микола після війни працював на тракторі. Не повернувся лише один брат — Віталій. Я, дивлячись на потуги братів та матері заробити хоч якусь копійчину у дім, розуміла, що не хочу для себе такої долі... Але селян не випускали із села: після війни усі міста були в жахливому стані, а села — ще в гіршому. А хто ж буде годувати місто, як не село? Тож, щоб утримати селян на одному місці, їм не видавали паспортів. А без паспорта нікуди не поїдеш і не влаштуєшся ніде. І я, попрацювавши трохи в колгоспі, вступила до комсомолу, а потім за комсомольською путівкою потрапила до Новосибірська... Там і закінчила курси машиністів баштових кранів при машинобудівному інституті і цілий рік проробила за фахом. Але життя розпорядилося так, що я повернулася в Україну, в рідне село, хоча знала, що нічого доброго повернення не віщує — тільки чорну, невдячну працю у колгоспі за трудодні... Чому я повернулася? Справа у тому, що на цих курсах я познайомилась із Миколою Базе-лєвим, як тоді вважала, зі своєю долею. Невдовзі вийшла за нього заміж. Та наше щастя тривало недовго — у родинні стосунки втрутилась його перша дружина. До заміжжя я й уявлення не мала, що він колись був одружений. А мати за чоловіка розлучену людину — це те ж саме, що отримати у спадок використану річ не дуже хорошої якості. Ми розлучилися. Я тоді дуже переживала наш розрив і, щоб більше ніколи з ним не зустрічатись, повернулася до матері.

Повертаючись додому, дуже боялася, що болото під назвою «колгосп» засмокче мене. Але щастя усміхнулося вдруге. Знову ж таки за комсомольською путівкою я потрапила на курси сепараторників. Закінчивши їх, за розподілом працювала у Городні, завідувачкою сепараторного пункту. Платили мало. А в селі залишалися батьки і брат, яким я мала допомагати... Тож коли набирали молодих спеціалістів на першу Ворошиловградську шахту в Луганськ (тоді він називався Ворошиловградом), зголосилася одразу, майже не роздумуючи. Важко було, та я розуміла, що вороття вже немає.

Якось ввечері, коли я поверталася в гуртожиток після роботи, біля мене пригальмувала вантажна машина. З неї визирнув молодий хлопець і запропонував підвезти мене додому. Ми були знайомі, він працював у нас на шахті водієм... Так у 22 роки я стала дружиною Івана Єсаулова, з яким ми прожили більш ніжЮ років і , нажили двох діток. Тільки ось старшенького хлопчика я навіть назвати і похрестити не встигла, як він помер. Молодша донька Оленка стала відрадою... Лагідна, розумна, вродлива!

Я не могла натішитись!

Коли випадала вільна хвилина, шила їй сукні, розуміла, що для моєї доньки будь-яка сукня не підійде.

Вдень працювала, не хотілося, щоб моя дитина росла у злиднях, як я... Але щастя не може тривати вічно. Через 13 років мій Іван покинув мене заради іншої жінки. Щоправда, квартира, яку я заробила, завдяки суду залишилась мені, хоча чоловік і вимагав половину.

Після другого чоловіка я вийшла заміж тільки через два роки. Його звали, як і мого брата, Григорієм, він працював інженером там же, на першій Ворошиловградській шахті... Його дружина померла, залишивши двох дітей. Мені було добре з ним. Але, мабуть, така вже моя зірка, що чоловіки не можуть довго бути біля мене, і Гриша через 8 років подружнього життя залишив мене — заради співробітниці міліції.

Вчетверте я виходила заміж за односельця, який мешкав у Хмельницькому. Ми з донькою гуляли наші весілля в один день. Мабуть, то був найщасливіший день мого життя — і Олена прилаштована, і я не сама. Мені було 64. І знову моє щастя тривало усього кілька років. Чоловік помер, донька розлучилася... Залишилися ми втрьох — у доньки під час її подружнього життя народився син Андрійко. Оленчин чоловік Володимир поїхав працювати на північ і залишився там назавжди. Але негаразди не припинялися...

Влітку я завжди живу у рідних Шиловичах Ічнянського району, обробляю там город. І якось донька взяла відпустку і приїхала мені допомогти. Правду кажуть, що інколи наші дії вирішують подальшу долю. Олена працювала на городі, а з лісу повертався Анатолій Чешко, він зупинився біля неї... Коли донька повернулася до Луганська, Толик звільнився з роботи і поїхав услід за нею... А про те, що трапилось потім, ви, мабуть, уже читали у листі... Дякувати Богу, зараз життя стало потроху налагоджуватися. Я повернулася у рідні місця і зараз живу разом із братом у його будинку. Хоча племінниці і не дуже зраділи такому повороту подій. їм би скоріше спекатись свого батька, а я, бач, їм заважаю: їжджу до нього в лікарню, купую потрібні ліки (Гриші нещодавно прооперували око, скоро будуть оперувати друге). Але все-таки я думаю, що найгірше позаду. Скоро збираюся до Луганська, може, питання з квартирою якось зрушить з місця...

Ольга Мусій, «Гарт» № 14 (2298) від 6 квітня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: