Останнє весілля

Останніми роками до численних проблем реформованих сільгосппідприємс ТВ додалася ще одна, либонь, найболючіша — проблема кадрів. Втім і за радянських часів молодь надто неохоче йшла працювати до сільських господарств.



Хоча тодішнім комсомольцям пропонувалися нова техніка, житло, але й ці, здавалося б, важливі аргументи переконували небагатьох.

Нині ж ситуація з кадрами набула досі незнаної гостроти, особливо в селах, що знаходяться поблизу великих міст і містечок..

Ще років два з половиною тому директор СТОВ «Полісся» Козелецького району Григорій Шевченко бідкався, мовляв, літо, стільки роботи на полях, техніки вистачає, а робочих рук катма.

Це господарство — одне з найміцніших у районі. Тут щомісяця виплачується зарплата у межах однієї тисячі гривень. У якому ще селі, а часто й у місті молоді люди одержують таку платню? Хіба що в Києві.

— Ось туди і виїжджає молодь. Юнаки та чоловіки старшого віку наймаються охоронцями в численні фірми. Півмісяця працює, стільки ж — удома біля сім’ї і має ту ж саму тисячу, а то й більше. Нам потрібно не подвоїти, а потроїти зарплату, щоб втримати тракториста у селі. Але де такі гроші взяти? — розмірковує Григорій Григорович.

Схожа ситуація і в іншому господарстві — агрофірмі імені Розумовських, що в Лемешах цього ж району. Наприкінці 80-х-на початку 90-х років минулого століття з ініціативи голови правління Павла Наливайка для молодих сімей забудували нову вулицю, підвели газ, воду. Заробітки в агрофірмі високі, навіть за нинішніми мірками, — взимку тисяча, а влітку — півтори тисячі гривень за місяць.

Та родини, для яких побудували комфортабельні котеджі і які свого часу сумлінно працювали на полях і фермах, нині намагаються за невеликі гроші приватизувати житло, а на роботу їздити до столиці. Там можна за півмісяця заробити ті ж самі гроші, що за місяць в агрофірмі, причому меншими мозолями.

Риба шукає, де глибше, а людина, де краще. І мешканців ле-мешівських котеджів можна зрозуміти. Але можна зрозуміти й обурення голови агрофірми, який добре пам’ятає, як господарство брало на себе частину витрат на комсомольські весілля, вкладало кошти в будівництво житла, допомагало його обставити. Молоді люди дякували й обіцяли виправдати довіру керівництва.

Так, і їх, і керівництво господарства можна зрозуміти, та як зрозуміти державних мужів, їхню політику щодо села?! З кожним роком воно міліє на людність, вцілілі після суцільної руйнації сільгосппідприємства роздирають податки, диспаритет цін, безгрошів’я...

Заяви реформаторів про запровадження новітніх прогресивних технологій в аграрному секторі економіки, на основі яких розвиватимуться сільськогосподарські галузі, залишаться заявами, доки держава не вкладе кошти у розвиток сільських територій. Навіщо навіть розвинена сільськогосподарська сфера, якщо у селі самі пенсіонери? Хто працюватиме на модерних тракторах чи в сучасних доїльних за-лах ферми?

У Локнистому Менського району останнє весілля відгуляли у 2003 році. Водій і продавець Сергій та Тетяна Хрущі залишилися жити у просторій хаті чоловікових батьків. На той час у Локнистому ще діяло ТОВ «Маяк».

Щоправда, на фермах уже не було, як раніше, овець і коней, із 4500 голів великої рогатої худоби не залишилося й третини, на тракторному стані уполовинилося техніки. Проте молода сім’я ще мала роботу. Працював водієм і батько Сергія Володимир Миколайович, мати Людмила Володимирівна — дояркою. Поряд жили Людмилині батьки — Володимир Несторович та Уляна Сергіївна, які до виходу на пенсію трудилися у тваринницькій галузі господарства.

Коли розвалилося товариство з обмеженою відповідальністю, велика родина не розгубилася — обзавелася чотирма коровами, двома кіньми, а нещодавно і старенького трактора придбали.

Сергій і Тетяна обжилися в селі, у них підростає син Владик. У Володимира і Людмили Хрущів ще двоє дітей — Юля і Юра. Дочка заочно вчиться в Ніжинському пе-дуніверситеті. із задоволенням залишилася б у селі. Тільки, як каже, тут і заміж немає за кого виходити — одні п’яниці, і в школі з кожним роком меншає учнів.

Юрі вже двадцять. Нині він допомагає батькам. Місто його не вабить. У селі непросто знайти наречену. А вже ж, як у пісні співається, женитись хочеться.

Якби такі роботящі родини були в кожному селі, було б кому корів доїти і поле орати. Однак ні в сусідній Гусавці, ні в Гориці вже немає молодих сімей. Хіба що дачники, але їм поле не потрібне. Вони й кілька соток не завжди обробляють. Приїжджають відпочивати в ці благодатні місця — Десна поряд.

Аборигени не лише згаданих, а й інших придеснянських сіл відходять за вічну межу. Розорюються сільгосппідприємства, які свого часу утримували клуб і лікарню, дитсадок і школу. Завмирає життя у цих закладах, порожніють села. Немає вже кому, як колись прийнято було говорити, йти на клубний вогник, сісти за шкільну парту.

Нещодавно об’їхав села Козелеччини і Чернігівського району, жителі яких пишалися, що живуть поблизу красуні-Десни.

Тепер нікому пишатися. Не дзвенять пісні, стихли весільні І бубни у наших селах. Парубки у І містах долі шукають, не засиджуються біля батьків і дівчата.

Незвична тиша на сільській І вулиці. Хіба що старече бухикання розгойдає її чи здичавілі соба- І ки рознесуть гавкіт вихололими дворами. І так у Соколівці і Мо-ровську, Серединці й Козарах — славних селах Козелецького і> Чернігівського районів.

Із сільським головою Слободи Миколою Новиченком ідемо ледь помітною дорогою, що губиться у високих висохлих бур’янах.

— А ще з десяток років тому це була сільська вулиця,—задумливо каже Микола Федорович. —

І село звалося Будище. Невеличке, але таке живе село. Неподалік ферма була. Мали люди роботу.

Та від телятників тільки стіни зосталися, а від села — здичавілі вишні та розкислі на дощах глиняні призьби розібраних на дрова старих хат.

З карти України щороку зникає півсотні сіл. Будище — далеко не перше село, яке стерлося з карти Чернігівщини. Лише невеличке кладовище нагадує, що тут було село. Та вже й до нього заростає стежка. Батьки пороз’їжджалися далеко від спорожнілої домівки, а їхні діти та онуки чи й знають, якого роду-племені вони і де лежать їхні прадіди.

Неподалік від того місця, де колись стояло Будище, доживає останні роки Драчевщина. Навіть більш-менш ще людна Вікторі вка забула, як сміються діти. Та й Слобода, де був міцний колгосп, сумно схилила голову: юнаки й дівчата не залишаються вдома. А село без молодих приречене. Всохла яблуня в материному саду може десятиліттями стояти, та ніколи не зацвіте.

Коли буваю у відрядженнях, запитую: «Коли у вашому селі востаннє гуляли весілля?»

Три, п'ять, сім років тому. Такі відповіді чую. Щемить серце. Всі три наші президенти — селянські діти. Здавалося б, кому, як не їм, подбати про відродження села, як вони кажуть, — колиски і годувальника України. Та, поринувши в державні справи, не помічають, як рубають гілку, на якій сидять.



Пощадімо село, воно ж, як мати, у нас одне. У кожного — одне-єдине, та, на жаль, далеко не в кожного в серці озиваються щемом його незагоєні рани...

Микола Будлянский, «Гарт» №11 (2295) від 16 березня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: