Люди - «секонд-хенд»?

П'ятниця, 23 лютого 2007 15:00 | Переглядів: 620 | Обновлено 2 липня 2019 15:03

Майже вісімдесят мешканців гуртожитку заводу „Жовтневий молот” на проспекті Миру, 201 у Чернігові не знають про свою найближчу долю. їхнє єдине, збудоване ще до війни житло, стало об’єктом будівельних проектів керівництва підприємства, а може, навіть і політичних розбірок. Про проблему приватизації гуртожитків і долю людей, які в них проживають, „Гарт” писав неодноразово. Недосконалість вітчизняного приватизаційного законодавства поставила тисячі людей у пряму майнову залежність від нинішніх власників „заводов, газет, пароходов”. Як відомо, гуртожитки на початку процесу приватизації увійшли до статутних фондів підприємств. А отже приватизувались разом з іншим майном. І лише кілька років тому законодавчо було закріплено положення, за яким вони мають перейти до фонду комунального майна. Однак у багатьох випадках відстоювати право людей на приватизацію цього житла доводиться у суді.

Саме у такій ситуації і опинилися три десятки сімей працівників ВАТ “Чернігівський ремонтно-механічний завод „Жовтневий молот". У 2002 році їх гуртожиток набув статусу житлового будинку. Однак процес його передачі до фонду комунального майна з технічних та економічних причин призупинився. А нинішнє керівництво підприємства бачить тепер по-іншому долю цього гуртожитку. Його хочуть знести, а на цьому місці побудувати великий житловий будинок. Але що робити з мешканцями?

«СЕКОНД-ХЕНД»

Символічно, що магазин із скромною вивіскою „Одяг на вагу", а простіше „секонд-хенд", розмістився у вестибюлі цього гуртожитку. Так само, як і товар у цьому магазині, мешканців гуртожитку свого часу використали, а тепер хочуть викинути.

Умови, в яких десятками років тут живуть люди, важко назвати навіть спартанськими. Відсутність гарячої води, душ у пристосованій туалетній кабінці. Облуплені стіни, діряві труби, грибок на стінах. Але навіть таке житло — єдине, що є у його мешканців. І вони готові боротися за нього до кінця. Адже кращі умови їм лише обіцяють, та вірити обіцянкам сил уже немає.

— Сьогодні у гуртожитку проживають тридцять сімей, це близько 80 чоловік, — говорить мешканка гуртожитку Людмила А. — Більшість із нас віддали „Молоту" по двадцять і більше років. Наприклад, я пропрацювала завідувачкою бібліотеки на підприємстві 26 років. Три роки тому мене звільнили. Зараз тут проживає14 сімей, які вже не працюють на заводі. Нас звільняють із формулюванням „без надання житла". А люди тут живуть багато років, сім’ями обросли, іншого житла у нас немає. Тепер і цього хочуть позбавити.

Наприкінці грудня відбулися загальні збори працівників заводу та мешканців гуртожитку, на якому керівництво підприємства оголосило, що хоче на місці гуртожитку побудувати новий будинок.

— Нам повідомили, що тих, хто не працює на заводі, можуть виселити на вулицю, —-розповідає Валентина С., мати двох дітей. — А працюючих переселити до холостяцького гуртожитку, він тут поряд, через дорогу. Той гуртожиток опалюється від заводу вугіллям, газ привозять у балонах. Вода — від заводу, електрика від заводу, тобто якщо щось станеться із підприємством, люди залишаться взагалі без елементарних умов. Хоч там будинок і новіший за наш, зате у нас опалення, газ і світло від міста. Крім того, там теж живуть люди. Хіба ми помістимося всі разом? Якщо нас виселять, де гарантія того, що тут будуть щось будувати, що будівництво не „заморозять".

І взагалі, чи дістануться нам квартири у новому будинку. Це ж не завод будуватиме, просто у нього хочуть купити цю землю якісь дуже великі люди. Потім ми взагалі кінців не знайдемо.

— На зборах сказали, що ті, хто вже не працює на підприємстві, можуть піти, взяти позику в банку і купити квартиру. Голова правління — Людмила Іванівна Ковтун — себе як приклад навела, мовляв, вона теж брала кредит на квартиру, — приєднується до розмови Наталія К. — А хто ж нам у такому віці, а тут більшості під п’ятдесят і більше, до того ж ще й з такими зарплатами, дасть цю позику? Зараз роботи на підприємстві майже немає — грудень, січень і лютий ми гуляємо. Я працюю на станках, зарплату отримала лише за листопад. За грудень нам дали ЗО від сотків від заробітку. Це на один раз зайти до магазину , а далі живи як хочеш. Я із 17 років на зо вод* Мені весь цей час обіцяють допомогти з житлом, але де ж обіцяне? Ми всі тут звичайні прості робітники У гуртожитку ніхто із керівництва заводу не живе, у всіх них е квартири

— Зараз ми — відпрацьований матеріал, який нікому не потрібен, — продовжує Людмила А — Якщо сам не звільняєшся, то тобі створять умови, щоб звільнився. Раніше на підприємстві працювало понад тисячу чоловік, а зараз — може, чоловік двісті разом із заводоуправлінням, Тільки за січень близько сорока чоловік звільнилося. З цього місця ми нікуди не підемо. Хочуть будувати? Нехай нададуть нам житло, і ми відда-І мо їм цю ділянку. А на зборах нам відкритим текстом І сказали: нікуди не ходіть, ні І до кого не бігайте і не мар-І иуйте свого часу.

А взагалі у працівників заводу складається враження, що керівництво ВАТ свідомо йде на закриття підприємства, розташованого майже у центрі міста, з метою продажу земельних ділянок. Іншого пояснення масових звільнень і свідомого скорочення виробництва (а підприємство виготовляє запасні частини до різноманітної техніки) вони не знаходять.

«ТЕМНА СИЛА» НАД ГУРТОЖИТКОМ

Голова правління ВАТ “ЧРМЗ „Жовтневий молот” Людмила Ковтун зустріла кореспондента „Гарту” насторожено і зразу запитала, чи не замовну статтю готує газета. Вочевидь, їй не вірилося, що хтось хоче з власного бажання вплутуватися у конфлікт, у якому круто замішені політика, гроші та долі людей. На її думку, проблема гуртожитку заводу і його мешканців є дуже гострою, і підприємство знайшло „оптимальний вихід” із ситуації, однак втрутилася (дослівно) „якась темна сила”.

— Будівля гуртожитку перебуває на балансі підприємства і є власністю акціонерів. Люди, які тут проживають, не мають жодних прав на неї. Однак була спроба передачі цього гуртожитку в комунальну власність міста. У 2002 році люди звернулися до правління підприємства із проханням приватизувати житло. Тодішній голова прзшин-ия надіслав листа до мерії із проханням надати гуртожитку статус житлового будинку, і міська рада його підтримала. Коли надали цей статус, треба було передати будівлю у комунальну власність. Щоб це зробити, а потім почати приватизацію, необхідно було привести будинок до відповідного технічного стану. Відремонтувати дах, каналізацію, стіни тощо, адже він побудований ще до війни і перебуває в аварійному стані. Звісно, підприємство не могло цього зробити за свої кошти, і людям було запропоновано розв'язати проблему власними силами. Та ніхто не захотів вкладати в реконструкцію кошти, і питання приватизації зависло. Коли у 2003 році змінився склад правління, ми почали вивчати проблему гуртожитків. Соціальний фонд ВАТ збитковий Щорічно ми втрачаємо від його утримання 100 тисяч гривень. Крім того, сьогодні підприємство потребує молодих фахівців, яких необхідно забезпечити житлом. Надати його в сьогоднішніх умовах неможливо. Тож, розв'язуючи проблему гуртожитків (а їх у заводу три), ми дійшли висновку, що необхідно будувати власне житло. Звернулися з проханням виділити ділянку під будівництво до міської ради, але отримали відмову, що Й не дивно, адже відомо, наскільки корумпована ситуація з виділенням земельних ділянок у місті. Тоді ми зібрали мешканців гуртожитку і запронували їм на місці аварійного гуртожитку побудувати новий житловий будинок, у якому вони могли б отримати квартири і куди можна було б поселити молодих фахівців. Для цього ми пропонуємо створити ініціативну групу з представників мешканців гуртожитку, адміністрації заводу, акціонерів та профспілкового комітету, піти у міськраду і сісти за стіл переговорів із керівництвом мерії. Зваживши всі „за” і „проти”, ми могли б укласти тристоронню угоду, за якою адміністрація підприємства з акціонерами зобов’язалася б побудувати будинок, а мерія виступила б гарантом отримання житла мешканцями гуртожитку. Люди, отримавши таку гарантію, на час будівництва спокійно пожили б в нашому другому гуртожитку. А інвестор, якого вже має „Молот", почав би будівництво на місці проблемного гуртожитку.

Поки що ми не робили підрахунків, скільки б коштувало це будівництво, але, за нашими планами, у разі отримання дозволу на будівництво підприємство отримало б 20 відсотків квартир лід соціальне житло. Цього вистачило б і для мешканців гуртожитку, і для молодих фахівців. Та для цього треба не боятися дати гарантії того, що „Молот” отримає ділянку під будівництво, а люди — квартири у новому будинку. Про це я й сказала під час зустрічі з міським головою. Однак Олександр Соколов розвів руками і сказав у відповідь, щоб ми спочатку купили житло людям, а потім, мовляв, побачимо. А слово „потім” у нашій країні означає „нереально”. Під час зустрічі Соколов нам постійно говорив про судову практику. Нам вона добре відома. Зараз триває суд про визнання приватизації гуртожитку незаконною. Якщо чесно, нам все одно, чим закінчиться цей суд і чи визнають приватизацію 1995 року проведеною з порушеннями. Я вже навіть мовчу, що у цьому разі необхідно буде повернути акціонерам гроші, за які були видані акції. Зазирнемо трохи далі. Що буде після того, як прокуратура виграє суд? А далі повториться та ж сама процедура передачі будинку у комунальну власність, як і в 2002 році. Але у цьому разі „Молот” уже не матиме ніякого відношення до гуртожитку. А люди, які приватизують навіть не купу каміння, а купу прогнилих дощок, ходитимуть вже не в адмін-страцію заводу, а в мерію.

На думку Людмили Ковтун, одна з причин небажання міського голови Олександра Соколова йти назустріч проблемам „Молота”— в тому, що одним з його акціонерів є Сергій Кнуренко, який був одним із конкурентів Соколова на виборах мера. Крім того, масла у вогонь підливає народний депу-гаг Андрос, який втручається у справи підприємства, пишучи депутатські запити нібито для захисту мешканців гуртожитку, однак ні разу у ньому не побував і жодного разу не зустрівся із адміністрацією заводу.

ОБІЦЯНКИ-ЦЯЦЯНКИ?

По коментар „Гарт” звернувся ідо представника прокуратури. Говорить Лілія Федорченко, начальник відділу представництва інтересів громадян і держави в судах прокуратури Чернігівської області:

— Наприкінці грудня до прокуратури області звернулися троє мешканців гуртожитку на проспекті Миру, 201 із заявою про те, що керівництво підприємства на цьому місці збирається побудувати інший житловий будинок, а для цього виселятиме їх „в нікуди”. До мене це потрапило як черговий житловий спір, подібний до тих, у які прокуратурі вже доводилося втручатися. Прокуратура області йде на те, щоб спонукати підприємства до передачі „радянських” сімейних гуртожитків у комунальну власність, вже не вперше. Тільки минулого року на Чернігівщині нами були захищені житлові права понад 200 громадян. Так ось, спочатку важко навіть було уявити, що за цим випадком криються серйозні маніпуляції. Але після того як ми за зверненням провели перевірку і витребували документи з БТІ та ФДМУ, стало зрозуміло, що втручатися треба терміново. Адже якщо не повернути цього процесу у зворотний бік і допустити, щоб гуртожиток остаточно став власністю заводу, мешканцям гуртожитку захищатись буде вже набагато важче.

За законодавством і судовою практикою, яка склалась в Україні, наш позов в інтересах житєліе міста має підтримувати їх представницький орган. Тому прокуратура області запропонувала міськраді підтримати цей позов. І я вважаю, що в цьому випадку з боку мера міста, який пристав на нашу пропозицію, це був відповідальний і благородний вчинок. Аварійний житловий будинок, буквально „набитий” мешканцями, яких так просто на вулицю не виселиш, для міста не цінне придбання, а додаткові проблеми. Те, що міський голова керувався тут людяністю та обов’язком, говорить „за” нього, а не „проти". Та і якщо ці люди врешті-решт дійсно будуть викинуті на вулицю, розв'язувати цю проблему міській владі буде ще важче.

У судових засіданнях за нашим позовом представник „Жовтневого молота” говорив, що виселення цих людей обернеться в подальшому для декого з них безкоштовним житлом. Ви знаєте, скільки коштують зараз квартири? І підприємство, яке не платило цим людям достойної зарплати (бо якби вони непогано заробляли, то вже не жили б у таких умовах), подарує саме їм таку цінність? А по-друге, скажіть, куди діватись пенсіонерам і людям передпенсійного віку, які заводу зовсім не потрібні?

Загалом, це для когось просто спосіб заволодіти земельною ділянкою якомога дешевше, поки прокуратура не втрутилася у справу. Бо, завважте, на тому ж проспекті Миру вистачає старих будинків, на місці яких, мабуть, пора вже будувати щось нове.

Але всі вони з мешканцями, яких же треба розселяти!

Наступне судове засідання у цій справі має відбутися 28 лютого. Прокуратура відстоює визнання приватизації гуртожитку підприємством недійсною. А також — необхідність подальшої передачі цієї будівлі в комунальну власність. Місто не може виділити всім цим людям квартири, але воно цілком може і повинне дати їм, обійденим у квартирних чергах при СРСР, можливість приватизувати свої кімнатки. Бо декому з мешканців інакше просто не буде де доживати віку. Я вважаю, що тільки через передачу державі і подальшу приватизацію люди можуть щось виграти насправді, а не у вигляді обіцянок. А якщо хтось все ж таки захоче зайняти під будівництво цю ділянку — будь ласка, тільки треба буде спочатку переселити людей у пристосовані приміщення, а не викинуте на вулицю.

Валерій Литовченко, «Гарт» №8 (2292) від 23 лютого 2007