Знову молодята

Золоте весілля — піввіку прожитих разом у радості та горі, у багатстві і скруті літ... Мало хто доживає до цього ювілею, хтось не витримує проблем, що з’являються після одруження, і розлучається, а хтось просто не доживає до такого віку. Але ця подружня пара витримала все! Раїса Олександрівна та Іван Михайлович Суржики із села Змітнів Сосницького району побралися 50 років тому, коли свята під назвою „День Святого Валентина ” або „ День закоханих” ніхто не знав. Раїса Олександрівна каже, що коли кохаєш, то стає неважливим, є таке свято чи його немає, просто ти намагаєшся віддати коханій людині все найкраще і дарувати їй радість кожного дня.



Вони познайомились 1956 року у конторі. Раїса тоді працювала ланковою, а Іван прийшов після армії влаштовуватись на роботу в колгосп.

— Ми зустрічалися рік, а потім побрались,— розповідає ланка — Бачились вечорами, бо вдень було дуже багато роботи. Дадуть півгектара або гектар буряків, картоплі чи льону, і це все треба було обробити, а потім нараховували трудодні. Якщо ж ти не встигнеш і не виконаєш плану, то це вважалось ледарством і твою поведінку розглядали услл колгоспом. Тож працювали всі. А неділями незаміжні дівчата вбирались у свої найкращі вишиванки, вінки і йшли на танці до клубу. А коли дівчина виходила заміж, їй запинали хустку і вона вже сиділа вдома та порала господарство... Так було і зі мною. Коли сватали, піч колупала... На весіллі на вінику стояла (раніше казали, що він відганяє yd погані думки від молодят — відмітає їх). Справляли весілля у моїй хаті, бо людей було сила-силенна, усе село гуляло, навіть не всі за стіл вмістилися, довелось садовити у декілька заходів. Та й на золотому весіллі гостей було не набагато менше... Тепер я вже точно знаю, що не помилилася у своєму виборі, мій Іван будь-кого за пояс заткне, він у мене добрий, роботящий. Ми й зараз тримаємо дві корови, коня, п’ятеро свиней і ціле подвір’я різної птиці, щоправда, моєму дідові вже 75 і він не може стільки працювати, як раніше... Та й я його жалію, хай краще полежить, тоді він довше проживе, бо ж я не уявляю свого життя без нього.

Ми двох дітей виростили — докажу Любу і сина Василя. Онуків у нас троє, точніше онучок, — Оксана, Света та Юля. Правнуків діждались, їх також троє, і знову ва дівчата...

А щастя наше — це була чесна праця, жодної чужої копійки не взяли... Моя мама завжди казала, що чужі гроші несуть із собою нещастя, і я це запам’ятала... Був зі мною один випадок.

Якось іще за радянських часів повз наше село проїжджала вантажівка. І з її підніжки впав якийсь пакунок. А біля сусіднього двору стояли хлопці, то я їм і кажу, що випало щось із машини. Вони посміялися. Я жне витримала, підійшла, бачу — гроші, обклеєні папером, і написано: "10 тисяч"... Думаю, ну нажив водій собі неприємностей, треба у міліцію гроші віднести. Аж тут повертається вантажівка, я до водія, пояснюю, що він гроші загубив. А у нього очі величезні зробились, відповідає, що зроду-віку такої суми в руках не тримав.

— Залиш собі, купиш щось дітям, а я чужих грошей не візьму, — говорить. А потім пригадав, що підвозив якогось чи то вірменина, чи то азербайджанця, і, можливо, він ці гроші й загубив.

Хлопці теж казали, що я ! дурна, якщо вирішила таку суму до міліції здати. Але потім-таки погодилися віднести ті десять тисяч куди слід... Забрали і пішли. Аж дивимось: біжить до нас захеканий чоловік кавказької національності і до водія — хапає його за горло і кричить, що то він гроші із кишені вкрав. Я до нього — пояснюю, що я знайшла ті гроші і віддала знайомим хлопцям, щоб віднесли до міліції, тож якщо він поспішить, то встигне забрати свої кревні...

Він прибіг туди, коли хлопці саме здавали їх. Повернувся назад із ними та з міліціонером. Той розпитав, як усе було, і від дав чоловікові його'гроші, а потім питає:

— Скажіть чесно, якби ця жінка не сказала, що знайшла ці гроші, то ви могли б і вбити водія?

— Убив би! — зізнався той.

— Так ви хоч вбрання цій жінці купіть.

— Куплю!

Але ні вбрання, ні навіть 5 карбованців він мені не дав. Я потім про це своїй матері розповіла, а вона й каже: „Добре, що так усе трапилось, бо навіть карбованець із нечесно зароблених грошей завжди йде на шкоду, а такі гроші чесно заробити неможливо...”

Отак ми і жили, чесно жили. Ніколи не боялися, що хтось залізе до хати й обкраде, тому що більшість людей жили за такими ж устоями. Золотий був час...

Ольга Мусій, «Гарт» №7 (2291) від 16 лютого 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: