«Я знаю, що мене уб’ють»

Ворожка із Крупичполя, сусіднього з Бурімкою села, ще не зовсім стара жінка, розкинула карти, деякий час дивилася на них, потім підвела очі: «Ти отримаєш удар у голову. Смертельний, — сказала зовсім молоденькому хлопцеві, що здивовано переводив погляд то на карти, то на ворожку. — А ти підірвешся на греблі, — ворожила уже іншому новобранцю. — А ти залишишся живим, тільки прийдеш без правої руки...» Мама Петра Сенька, худорлявого юнака, схожого більше на підлітка, ніж на вояка, теж витягла з кишені гроші і тремтячою рукою подала ворожці, але син випередив матір: «Я знаю, що мене уб’ють, то я краще їх проп’ю».



СКАРБ

«Нас із Бурімки відразу направили в Чернігів, — розповідає Петрю Сенько. — Кілька днів ми йшли пішки. А там, у Чернігові, відразу в дивізію і за Калінковичі у Білорусію, у Пінські болота. А ми ж з хлопцями і гвинтівки в руках не тримали. А тут дали, одну на двох, і ні обмундирування, нічого. Командир каже: «Як твого товариша уб’ють, то ти забереш гвинтівку, а Як тебе уб’ють, то вона вже й не треба буде». А ми ж голодні. Дали нам надень по 900 грамів хліба. Воно ж нічого, коли б іще щось, а так одна юшка, а в ній картоплина. Розділиш той хліб натроє, перший кусок з'їси, а тоді давай і другий, і третій слідом з’ївся, бо ж голодний як собака».

З-під Калінковичів Петра Сенька разом з іншими бійцями перекинули під Ковель. Готуючись до бою, копали траншеї. Земля - тільки зверху чорнозем, а далі — біла кам’яниста глина, яку били кайлом, довбали ломами. І тут — наче в казці... (Хто б інший розказав тоді бійцям, навряд чи повірили б). Першим на скарб — скриню з одягом — наткнувся Петро Сенько. Серед іншого там були і добрі хромові чоботи, які в ту хвилину здалися даром небесним, адже тепер ноги були в сухому і зручному взутті. А далі відкопав ще один скарб — діжу із салом. Напарник по окопу відкопав яму з картоплею. Наварили картоплі, заправили салом, то вже й воювати можна.

ВОРОЖКА ВГАДАЛА

Перший великий бій був при форсуванні, річки Буг. Частина солдатів кинулася на міст, серед них і товариш Петра з Бурімок -Степан, якому ворожка наворожила смерть на греблі. Міст був замінований, і Степан загинув. Загинув і Іван Каблуків - куля влучила йому в голову. А Василь прийшов з війни без правої руки - у лікоть влучила розривна куля. Тільки Петро Сенько не знав своєї долі і жив від бою до бою, де здобув собі зброю і гіркий досвід війни.

ВОСКРЕСЛИЙ З МЕРТВИХ

Після звільнення Білорусії вїд фашистів всі дороги вели на Берлін, хоча попереду ще була Польща та інші поневолені країни Європи. Під час одного з наступів І Білоруського фронту піхоту по п’ять чоловік посадили на танки. «То німець по першому танку, на якому я сидів, як ударить, — згадує Петро Сенько, — один з наших солдатів і упав, прямо під танк. Я сам бачив. Після бою написав рідним цього товариша листа додому, мовляв, так і так, загинув у бою. Похоронка на нього пішла. Коли це він через три дні являється у роту — я очам своїм не повірив. «По тобі ж, — кажу, — танк проїхав, я твоїм рідним листа про це написав». А він сміється: «Нічого, що написав, іншого листа напишемо, головне, що живий залишився». А він коли падав, то там траншея була і він упав туди. Танк, дійсно, переїхав, але він уцілів - пощастило. То відразу ж написав додому листа й описав, як вийшло з моїм листом і похоронкою».

ПОЛОНЕНИЙ

«Був такий наказ - од Вісли до Одера німців у полон не брати. А мені попався здоровезний німець, але простий, із солдатів. Один з наших підбігає: «Давай, - каже, — я його виведу до дороги і розстріляю». А я йому: «Я тебе, дурня, розстріляю. Він буде станковий кулемет носити на плечах - 70 кілограмів». І ото він од Вісли до Одера на собі кулемет ніс. З нами їв з одного казанка, що ми, те й він. Слухняний був, запобігливий. Ми його пожаліли і вирішили з хлопцями - давай відпустимо. Знайшли йому цивільну форму, переодяг-ли і відпустили. Ну а вже потім, у Берліні, я якось зайшов у пивну, сів за столика. Аж тут німець заходить, здоровий такий, і до мого столика: «Можна?» Я йому кивнув головою. А він тоді до мене: «Ати пам’ятаєш, як я у вас кулемет носив?» Роздивляюся -він. То з того часу було щодня пацан років дванадцяти прибігає і кличе до батька. Він мене постійно пригощав, казав: «Хоч і важко кулемет було носити, зате живий лишився, а у мене ж троє дітей».

ПЕРЕМОГА

Запам’яталося Петрові Сеньку, як їх зустрічали на звільнених територіях. Найкраще зустрічали білоруси і поляки, А найбільш зруйнованою була Білорусія. «Де б ми не проходили, жодного вцілілого села - самі печища. А люди поховалися по лісах і болотах, земляночки повикопували і ото там жили. Страшно було дивитися на цю землю». Німці тек зустрчали радянських солдатів як визволителів. Це тепер новітні ідеологи — слуги чужих хазяїв з  чужих континентів слово «визво-лителі» замінили словом «окупанти». А тоді всі люди раділи .. тому, що війна закінчилася, що хтось рідний повернеться додому, діти обнімуть батька, а мати - сина. Хоч наші, хоч німці чи поляки - всі однаково страждають у горі. А тут земля розцвіла вес-ною і затихли всі на світі гармати. «Ми саме стояли задерлі- h ном, у лісі. Нас четверо чоловік писали нагородні документи. А  одного з наших послали по хліб е туди, де був розташований наш батальйон. Він пішов, коли там як зчинилася стрілянина. Ми за зброю - думали на нього німці напали. А він прибігає: «Перемога, хлопці!» Що тут було... І ми теж давай салютувати».

«КАЖУ: «З УКРАЇНИ»

Він зустрічався з американцями на Ельбі. Каже, що їхні солдати любили фотографуватися з нашими і все носили коньяк та взамін просили чи зірочку, чи ще щось на пам’ять. І коли йому подзвонили на заставу, начальником якої він на той час був, і попередили, що приїдуть американці, щоб з нашого боку забрати німця, який розстрілював американських льотчиків, він сприйняв це буденно, по-діловому. «Приїжджають капітан і полковник. Я давай до полковника німецькою говорити, уже на той час трохи тямив. А полковник мені: «Та ти ж не вмієш говорити німецькою, давай російською». Я:«Ну давай». А він мені: «Тати й російською не вмієш, давай українською». «Ну давай». Він тоді до мене: «А сам ти звідки будеш?» Кажу: «З України». Допитується: «З якої області?» «З Чернігівської», — відповідаю йому. «А з якого району?» Я думаю: «Знаєш ти там наші райони», але відповів, що з Ічнянського. А він знову: «Аз якого села?» «Та з Бурімки», — кажу. «А ти Гужівку знаєш?» — допитується і аж на обличчі змінився. «А чого ж не знаю — за вісім кілометрів від нас Гужівка. І моя мати гужівська». «А хто ж вона?» — розпитує тепер уже про мою матір. Я сказав. А він як зрадіє: «О-о! Так я ж її знаю». Думаю, звідки це ти, американський полковнику, мою матір знаєш? А виявляється, що моя мати жила у Гужівці навпроти пана Забіли. І вони знали одне одного. Коли ж почалася революція, пан зі своєю сім’єю виїхав в Англію. Пан був дуже багатий, а цей полковник - його син. В Англії у нього тітка була. Ото вона продала свої два будинки і всі Забіли переїхали в Америку. І у цього полковника в Америці на той час уже два великі заводи були. Поговорили ми з ним, і він мені каже: «Як демобілізуєшся, приїжджай до мене, нічого не будеш робити, а житимеш отак...» Я засміявся: «Е-е ні, — кажу, — я поїду на Батьківщину». А він зітхнув важко: «Та й мене тягне на Батьківщину».

ДОРОГА ДОДОМУ

Довелося Петрові Сеньку багато чого побачити, навіть якось зустрітися з командувачем Першого Білоруського фронту Жуко-вим. Віз підводою продукти солдатам, йому треба було заїжджати на міст, і в той час машина командувача під’їхала. Водій з машини давай кричати на нього: «Чого ти тут заважаєш!» А Георгій Костянтинович зупинив водія: «Нехай іде. Йому треба солдатів годувати, а ми встигнемо».

Довелося і власовців супроводжувати на Батьківщину. Серед них було п’ять жінок, одна з яких вийшла заміж за генерала. Довелося після війни послужити і на Курильських островах, замість бані купатися у згаслому кратері вулкана на острові Парамузир. І мало не півроку зі лужби добиратися додому - виїхав з Курил весною, а приїхав додому у жнива. У Москві, де він десять діб чекав поїзда на Україну, його обікрали - у камері схову украли речовий мішок з новенькою шинеллю і нагородами, серед них було дві медалі «За відвагу», орден Слави третього ступеня. Тільки орден «Червоної Зірки» вцілів, бо пригвинчувався до гімнастерки і солдат увесь час його носив на грудях. Петро Ка-сянович на той час уже був не рядовим, а старшиною, і в його воєнному багажі були не тільки нагороди, а й поранення та контузія.



Вдома на нього чекала одна лише мати - батько Касян Євдо-кимович, якого забрали на фронт ще на початку війни, пропав безвісти, а брат Степан служив прикордонником і загинув на кордоні у Білорусії у перші дні війни.

Що брат загинув, тут уже сумнівів не було, а батька всі довго чекали. «Думалося, може, й він де по світу блукає, без пам’яті чи хворий. Я ж у Москві зустрівся з одним таким. Іду з ним, балакаю, питаю: «Як тебе звати?» А він: «Не знаю».

— «А прізвище ж твоє як?» — «Не знаю». — «Звідкіля ти родом?» Теж не знає. Коли повз нас їде легкова машина, зупинилася на переїзді, вікно у водія відчинене — і видно його обличчя та шрам через усе лице. Цей чоловік, із яким я стояв, як закричить, а машина рушила. Він до міліціонера. І у нього через цю зустріч стався такий стрес, що пам’ять повернулася. Водія того затримали відразу - виявилося, що то колишній начальник концтабору, який цього чоловіка так побив, що він і пам’ять втратив. А як його побачив, то потім все згадав: як його звати і звідкіля родом, ще й номер машини запам’ятав, на якій той зрадник їхав. А, бач, до цього їздив і ходив по світу навмання. Тільки й того, що його ніхто не зачіпав».



Через два роки виповниться шістдесят, як Петро Касянович і Марія Василівна Сеньки побралися. У них дві доньки - Надія і Віра. Але прожите і пережите для обох дається взнаки. Та ще й Петро Касянович зовсім погано чує і вже п’ять років стоїть у черзі за слуховим апаратом, та кінця й краю тій черзі не видно. Жаль, що замість справжньої уваги і турботи про ветеранів у нашому суспільстві здіймається галас про роль радянського солдата у Другій світовій війні, а слова «Велика Вітчизняна війна» вже й викидаються з ужитку. Та вся ця брудна піна спливе, мине й оббріхування Великої Перемоги, здобутої радянським народом, а вороги її розточаться по світу, бо земля, що просякла солдатською кров'ю, не прийме цих дітей Іуди.

Валентина Мастерова, «Гарт» №2 (2286) від 12 січня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: