«П'ять кілометрів — і ми в пеклі. Та звідси — нікуди»

Так про свої Хаєнки Ічнянського району говорить 79-річна Надія Котко. Пеклом жінка називає військові склади біля селища Дружба. Від її хати до складів навпрошки якихось п’ять кілометрів.

Проте з рідного села, де живе майже з народження, виїжджати не збирається. Тут Надія Пантеліївна виросла, народила трьох дітей, виховала онуків, працювала. Тут, каже, залишиться назавжди.


Надія Котко

— Ліси, болота і одразу база, — показує в сторону своїх городів Надія Пантеліївна. Про вибухи, які сталися під Ічнею восени 2018 пам'ятає, наче це було вчора. — Розповідають, що, коли рвонуло, то начальників з жінками і дітьми уже не було. Виїхали. Залишились самі чорнороби. У нас же хаєнці на тій базі роблять. Недалеко. їздять велосипедами. У Хаєнках дев’ятого жовтня храм. Люди ще за день готові були. А у мене діти якраз хату клеїли. То я не встигла. І в три часа ночі захолод варила.

Стою коло газу, чую — гахнуло. У хаті аж двері одкрились. А з бовдура в кухню посипалась сажа. Так в усі тарілки і каструльки понасипало. Над лісом побачила велике зарево. Ліс високий, а то ще вище. Зрозуміла, що рвонуло на базі. Не знаю чому, але ніскільки не злякалась. Нема у думці, що хватай документи, гроші, мо’, які остались. І тікай. Ніч — куди бігти? У нас же тут і людей уже нема. Діти виїжджають — село занепадає. Сусідні хати пусті.

Зірвало, то зірвало. Але ж мені готуватись до храму треба. То я роблю своє діло далі.

Воно ще й наступні дні гахкало. Але вже не так сильно.

У нас через цю базу і хати ловкі не продаються. Охочі бояться купувати. Ми завжди як на пороховій бочці. Не сьогодні-завтра рвоне. Тільки чекай. От і дочекались.

— У Хаєнках з чоловіком познайомилась. Першою у нас Наталка народилась. А тоді через скільки — двійня. Світланка та Олег. Я — багатодітна мати. Троє дітей тут же витішила. Ще й онуку. Опікункою була у неї. Тепер діти мене підтримують. Олег і зараз неподалік живе. Господарством Займається. А дружина його — медичка.

Наташа у Ніжині. У неї дві дівчини. Старша Інна у Німеччину вже кілька років як виїхала. Спочатку сама. А потім і чоловіка забрала. Синок у них, правнучок Давид.

Як передають що на Ніжин мамці, то і про бабу не забувають. І приїздять у гості.

А я, як у Ніжині буваю, з Давидом по скайпу розмовляю. Знає німецьку, ходить в англійську школу. А зі мною українською балакає. На курсах вивчає.

Друга донька Свєта рано народила. Добре, хоч школу встигла закінчити.

Я сама виписала автобус і привезла їх з онукою з ічнянської больниці додому. Свєта сказала: як хочеш, так і називай. А я ж люблю, щоб не так, як у людей. У больниці Діна Іванівна робила. Мені ім’я сподобалось. Так і назвала — Діною.

Вона у мене і жила. Спочатку і Свєта при мені. А потім заміж вийшла. І на Західну поїхала. Діні тоді рочків 5-6 було. Але онучки я не дала. Це далеко. Сказала, хай спочатку сама на розвідку з’їздить.

Там онук Андрюша народився. Тоді і Діна трохи з ними пожила. Якось до мене в гості приїхали. Бачу, що донька їхати до чоловіка не хоче. Я й сказала: лишайся. Хату в Ічні купили. І тепер там. Діти повиростали. Розумацькі. Андрій у Ніжині. На хлібозаводі механіком працює.

А Діна у Києві. Має двох хлопчиків. У мене правнуки — всі хлопці. Своя рота, — жартує Надія Пантеліївна. — Діна, поки карантин, в Ічні з синами. У Свєти живуть. Приїхали нас з восьмим березня привітати. Не вправились поїхати, аж тут коронавірус. Порадились з чоловіком і вирішила тут з дітьми залишитись.

Більше сорока років Надія Котко пропрацювала у місцевій бібліотеці. У 1988 році отримала медаль «За трудову відзнаку». А бібліотека отримала звання «Бібліотека відмінної роботи». Зо два десятки років — приймала молоко.

— Я десять класів закінчила. І пішла у бібліотеку працювати, якраз місце звільнилось. Ніжинське училище культури вже заочно закінчувала.

— Хтось ходив у бібліотеку?

— Раніше не таке життя було. Повна школа дітей. У якому класі 12, у якому — 15 душ. Уроки як закінчуються, первачки біжать. Чи прочитали, чи ні, а вже беруть нові книжечки. Я і попитаю, про що там написано було, щоб перевірити. Ці тільки побули, інші йдуть уже. І так по колу. Взимку така холодіна, що ручка до пальців примерзала.

— А дорослі читали?

— Не те, що пожилі, а старі люди. Жіночка одна прочитає книжечки. Складає у кошик, рушником накриє. І йде, щоб ніхто не знав, що то вона у бібліотеку. Бо ж невдобно. Раніше ж телевізорів багато не було. То люди книжки обсуждали. На горі дядько Єлисей жив. Так у нього збиралися, читали, а потім гуртом обговорювали, чи так написано чи не так. Я на сусідні села, Воронівку і «ікали, книжки носила. Обмін робила. Які книжки люди прочитали, забирала, свіжіші приносила.

А ще через тиждень був пункт видачі на фермі. Бібліотека працює з 12.00 і до восьми вечора. Мені запропонували молоко приймати. Це ранком робити треба. Погодилась. Спочатку у колгоспі приймала. А тоді до Кияновського на маслозавод запросили. Загального стажу приймальниці більше 20 років.

— Де краще: у бібліотеці чи молоко приймати?

— Мені усе подобалось, аби серед людей. Люблю побалакати. От тільки від маслозаводу мені і досі кожного місяця по п’ять пачок масла передають. З Восьмим березня і ювілеєм вітали: гроші передавали і грамоту. А от від бібліотеки ніхто й листівки не підписав.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №19 (1773), 07 травня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: