Щасливі разом

Їхнє дитинство забрав голод, в їхню юність безжально увірвалася клята війна. Ганна Самойленко та Іван Громико з Ярославки, що на Бобровиччині, – однолітки. Жили по сусідству, через два двори. Разом бігали до школи. Опісля обоє працювали в колгоспі. Одружилися, щоб далеко не шукати, – жартують мої співбесідники. Нині їм по 92 роки... Вони мають чудове почуття гумору, комунікабельні, люблять читати газети, не пропускають новин по телебаченню і збираються на президентські вибори, бо вирішується доля їхньої країни. У цих людей є чому повчитися нам – молодому поколінню! Бо вони вміють цінувати життя, знають, як прожити вік у любові, незважаючи на часом нелюдські умови. Між ними й досі якісь особливі стосунки: Іван Сергійович батьківським тоном каже, аби Ганна Кузьмівна одягла на вулицю теплішу куртку, а жінка натомість з особливим материнським трепетом перепитує його по кілька разів, чи, бува, не зголоднів, може, чайку гарячого хочеться...



Дитинство, якого не було

Хлопець ріс у бідній родині. Голод 1933-го забрав їхнього головного годувальника – батька. А ще двох братиків і сестричку. Щоб вижити, Ванька бігав по більш заможних – пас худобу. За те йому давали якусь копійчину. Він забирав ті гроші-сльози і чимдуж біг додому, бо знав з малих років, що він тепер за головного і має прогодувати сім’ю. Коли розпочалася війна, хлопчину в армію не забрали, адже був єдиним годувальником у старенької матері. З Ганнусиної родини під час голодомору вижили, на щастя, всі. Вона на той час одна у батьків була. Правда, в одній хаті жили ще дід з бабою. Сім’ю врятувала корова, яка була худа, але молока трохи давала. Її вдалося сховати від загребущих рук ката.

«Замість хліба мати пекла ліпеники з полови, перетовченої в ступі. А коли навесні розпустилося листя на деревах, зацвіла акація, ми їли той цвіт, рвали листя з берестка, сушили, товкли на борошно, пересівали ситом, пекли «оладки». Наша сім'я була також виснажена, але ми вижили завдяки корові. Іван більше постраждав. Одному Богу відомо, як їм з матір’ю вдалося вижити», – поринає в далекі спогади Ганна Кузьмівна.



Дитячі враження того злощасного періоду занадто пекучі, щоб про них забути або ними не ділитися. Вони обоє зі сльозами на очах розповідають про дитинство, якого, власне, й не було. Як і юності... Адже їхні юні роки забрала війна. Вони сподіваються, що їхнім нащадкам не доведеться бачити те, що бачила країна в часи Другої світової. Тому подружжю особливо болить теперішня війна, наче знову пошкоджена стара рана.

«Мене не забрали в солдати тільки через те, що я був у старенької матері єдиною опорою, як кажуть. Така собі «льгота» у мене була, – пояснює Іван Сергійович. – Тож працював на фермі з усіма».

Згадують старенькі, як селом ішли окупанти: і піхота, і на мотоциклах. Від їхнього «гутен морген» аж мову часом віднімало й ноги підкошувалися. Так боялися, щоб не побили чи з собою, бува, не забрали.

«На Могилевці (назва вулиці в селі) фашисти спалили з десяток хат, – продовжує чоловік. – Було й таке, що снаряд прямісінько в церкву влучив, але не вибухнуло, певно, Господь уберіг. Хоч у нашому селі боїв майже не вели, можна сказати, а під Марківцями бомбили добряче...».

Під вінець – у чужій сорочці

Побралися у 1951 році. І вінчання було, і весілля відтанцювали кілька днів, – розповідають благовірні.

«Знали один одного, скільки себе пам’ятали. Та серйозно я на Гальку не заглядався. А тоді якось увечері додому разом поверталися і щось у мене в душі «тенькнуло», – усміхається мій співбесідник. – Вона випромінювала якусь спокійну, лагідну чарівність... Ми майже нічого не сказали один одному, але зрозуміли одне одного – на все життя».

Розписувалися на Зелену неділю. Молода була схожа на пролісок – така ж тендітна й ніжна. У національному одязі, на голові – вінок. А молодому довелося позичити в сусіда святкову сорочку, бо власної не мав. Та гуляли увесь тиждень за всіма традиціями, як кажуть.



«Гостей було вісім десятків. Коровай пекли 25 молодиць. Перший день святкували в мене, другий – у нього. До жениха, як і годиться, придане везла в скрині, на ній сиділо п’ятеро учасників дійства. Ой, гарно було, хоч і не по-багатому, але з душею», – швидким рухом прибирає зі щоки сльози щасливого спогаду бабуся Ганна.

З часом молодята побудували власну хату. Спершу була соломою вкрита, тин стояв. Пізніше облаштували оселю краще. Завжди тримали худобу. Окрім звичних для всіх свиней та птиці, мали коня, корову і навіть овець. Ганну Кузьмівну всі знали як вправну господиню. Такі короваї пекла, що очей не відвести. А смак – можна язика проковтнути. Мабуть, першою на селі почала консервувати. До неї частенько приходили інші господині, аби показала, як треба, рецептом поділилася.

Щоранку по вісім кілометрів до електрички

Ще до війни жінка, як і всі, ходила на роботу в колгосп. Та зрештою покинула, розсердившись на безвідповідальне керівництво.

«Обіцяли 15 кілограмів зерна і не віддали. А все тому, що мої батьки не були прихильниками колективізму. Я розлютилася і подалася в Київ. Там влаштувалася на центральний залізничний вокзал. Реєструвала і відправляла пасажирські вагони. Робота була неважка. А от добиратися до неї інколи було справжнім випробуванням. На електричку ходила у Марківці за вісім кілометрів. Взимку, по заметах... Ледь не до пояса. Якось було застрягла, що хлопці гуртом визволяли», – сміється моя співбесідниця.

Проробила в столиці 12 років. Після народження сина знову повернулася в колгосп ланковою, бо треба було дитину доглядати. А Іван Сергійович з дитинства в колгоспі. Деякий час працював у Києві на заводі, та паралельно все одно підробляв у сільському господарстві.

На городі працюють, і в хаті не сумують...

Вже 68 років прожило пліч-о-пліч подружжя з Ярославки. Виявляється, в їхніх родинах теж були довгожителі. Мати Івана Сергійовича прожила до 90 років, а батько Ганни Кузьмівни – до 89! Жінка ще молодою поборола онкологію. У 34 роки їй зробили операцію – ампутували грудину. Чоловік теж переніс не одне оперативне втручання.

«Чи думали ми тоді, що доживемо до таких років? Ні! Але нас, мабуть, врятувала підтримка один одного. Я колись з хати впала. Так грохнулась, що діда ледь інфаркт не вхопив, – сміється бабуня. – Струсом мозку обійшлося. Лікарі дивом дивувалися, що я жива лишилася...».

Подружжя все життя дивує односельців, які їх дуже поважають. Особливо, коли навесні беруть інвентар і йдуть на город, якого у літніх людей лишилося 12 соток.



«І морквочку, і цибульку, бурячок, квасольку, огірочки, помідори... – все вирощуємо. Ну й картоплю обов’язково. Щоправда, садити й копати бульбу допомагають рідні. А от полемо й осипаємо самі потихеньку. По дому теж справляємося. Я куховарю, дід стежки прокидає, курей погодує, собачку, котика. Так і живемо...».

Оселя літніх людей нагадує музей української етнографії: побілені стіни, сволоки на стелі, піч. Все завішане вишитими картинами на будь-який смак. Це справа рук господині. Як і ткані постілки, вишиті подушки, скатертини. Є рушники, які ткала ще мати Ганни Кузьмівни, є й такі, яким вже за два століття.

З голкою в руках звикла проводити дозвілля бабуся. Не менше любить читати газети, книжки. В Івана Сергійовича зір вже не той, тож дружина часом читає вголос.

«Дай Бог, щоб всі так жили, як наші вельмишановні довгожителі. Вони молодці! Чистота, порядок у них завжди. А працьовиті які.., – говорять навперебій працівники сільради. – Кузьмівна булочок як напече, то аромат на всю вулицю стоїть. Люблять вони спілкуватися, доброзичливі. І дуже відповідальні. Сергійович вже телефонував у сільраду, щоб про нього не забули на виборах. «Голосувати буду обов’язково!», – заявив. Молодці! У них справді є чому повчитися».

Навідуються до стареньких син, онуки, правнуки... Це найбільше багатство літнього подружжя. Вони годинами ладні говорити про найрідніших. Єдиний син Микола – полковник МВС у столиці. Невістка Лідія працює директором школи. Їхні доньки Марина та Ірина вже мають власні родини. Ірина пішла по батьківських стопах – підполковник поліції. Вже підросли їхні сини: Вадимові 17 років, Артемові – 16. Тож Іван Сергійович та Ганна Кузьмівна можуть ще дочекатися на праправнуків. Чого ми їм і бажаємо!

Сніжана Божок,  «Чернігвщина» №5 (718) від 31 січня 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ганна Самойленко та Іван Громико с.Ярославка, Бобровиччина, Сніжана Божок, «Чернігвщина»

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект