«Помирати не можна – внуків вивчити треба»

Цей навчальний рік для молодших внуків 71-річної Катерина Світличної з Петрівки Сновського району буде випускним. Данило у вересні піде до 11 класу, Варвара — до 9-го. Планують вчитися далі: Даня на рятівника, Варя на медсестру. А хто їм буде сумки лаштувати, вислуховувати скарги на преподів і давати трохи грошенят в дорогу, як не бабуся? Вона єдиний опікун: і за маму, й за батька, і навіть за дідуся. Данило і Варвара — діти сина Катерини Кузьмівну який пропав безвісти 11 років тому. Їх мати померла за рік до того. Жили не в шлюбі. Опіку над сиротами взяли Катерина Кузьмівна та її чоловік Володимир Федорович.


Бабуся Катерина та онук Дмитро Світличні

Данило хоче в Харків, а Варя — у Чернігів

Катерина Кузьмівна вийшла, спираючись на ціпок.

— Здала я дуже, як чоловіка не стало, — виправдовується. — Майже рік, як діда нема. Помер 17 листопада, у 75 років. Апластична анемія. Трудився трактористом у колгоспі до пенсії.

За рік вже тричі в лікарнях лежала: в Сновську, в Чернігові в кардіології. Здоров’я зовсім нема. Стараюсь протягнути довше, щоб діти поступили вчитися у вуз. І вони мені допомагають.

17-річний Данило крутиться вдома. Від комп’ютера до мотоцикла. Високий, метр дев’яносто. Прийшов хрещений, забирає хлопця домовлятися про комбайн, змолотити пшеницю, поки сонячно.

Хоче вчитися в Харкові.

— У Національному університеті цивільної безпеки, — уточнює хлопець. — МЧСником хочу стати.

— Минулого року їздив у Черкаси на воєнні збори. Зайняв друге місце, командиру сподобався. Даня, розкажи, — звертається Кузьмівна до внука.

— То була всеукраїнська прикордонна гра «Джура — прикордонник». Пропонували дати направлення на навчання. Але в Черкасах учиться не хочу. В Харків поїду, — стоїть на своєму хлопець. — Хороші бали по історії, географії. Математика подобається. Фізкультура, звичайно. Залишилось українську мову підтягнути. А то як твір пишу, то зміст «10», а за каліграфію — 2-3 бали. Репетитора наймати не будемо, якось сам, — розмірковує Данило.

14-річна Варвара поїхала в Сновськ до подруги.

— Як цигани одна до одної кочують, — усміхається бабуся. — Внучка хоче бути медсестрою. Збирається в Чернігівське медучилище. Уколи з 13 років добре коле, легка рука. Діду рани обробляла, доки живий був.

Діти навчаються добре. Правда, Варя трохи розлінилась. Раніше їм обом від адміністрації кожен семестр премії давали за відмінне навчання, по 200 гривень.

А здоров’я у внучки покращало, — радіє бабуся. — Ні цей, ні минулий рік в лікарні не лежала.

Зустрілись у Москві на заробітках

— Варя в нас з року і двох місяців, — продовжує розповідь. — В дитинстві була дуже хвороблива. Невістка Ліля вже з онкологією була, як її народжувала. У Лілі виявили рак шлунку.

З Лілею наш син познайомився, коли їздив у Москву на заробітки. До того в обох вже були сім’ї. Володя був у Гомелі жонатий, старший син його там живе, Володимир Володимирович, 25 років. Приїжджає, з невісткою спілкуємось.

А Ліля була заміжня у Горлівці. У неї син там був, вже його нема.

Володя з Лілею зійшлися, жили в Чеховому Московської області. Там їх дуже обікрали, витягли все, навіть старий спортивний костюм забрали. Тоді двоюрідна сестра запросила Володю в Миколаїв.

Світлана Карпій, племінниця мого чоловіка, була віце-губернатором Миколаївської облдержадміністрації. Забрала туди Вову з сім’єю. Квартиру зняла, на роботу влаштувала. Зварником на кораблебудівному заводі.

Данило народився ще в Чеховому, в 2000 році. А хрестили вже тут. і рік народження справили.

«Від неї вже запах був, а ще надіялась на операцію»

— Ліля зимою побула в нас трохи — і назад, у лікарню. Дітей залишила, сама поїхала. Ще на ногах була. В лікарні у Миколаєві її просто підтримували. Як хворобу тільки виявили, їй обіцяли, що прооперують, виріжуть частину шлунку, і далі житиме. Тоді, мабуть, зрозуміли, що пізно. Їй не сказали, а відправили побути вдома, а навесні приїхати. Думали, не доживе. А вона надіялась на операцію. Хоч видно було, що там всередині все вигнило. Від неї і запах вже був. А син гроші заробляв — рак хвороба дорога.

Варі якраз два роки минуло, 6 травня. Дівча було маленьке, мов лялька. А 10 травня її вже в садочок тут прийняли, спасибі голові сільради і завідуючій. Зробили виключення: невістка хвора, і ще в мене лежала свекруха, 99 років.

Невістка померла в 2006 році. Діти її майже не пам’ятають. Варя зовсім, а Даня згадує тільки, як жили в Миколаєві, як в магазин ходили, морозиво купували.

Уже під кінець страшна була, діти боялись до неї підходити.

А Ліля через це переживала: «Як же вони знов до мене звикнуть? Зроблю операцію, сама ростити буду», — дуже жити хотіла.

Поїхала до Миколаєва. Тут мій чоловік її посадив, там син зустрів. Повіз в лікарню. Володя дзвонить: «Мамо, лікар очі витріщив: досі жива?»

У лікарню вже не прийняли. Вдома лежала, син на роботі. Уколе і йде.

«Нема у дітей ні материної могили, ні батькової»

Роботу син покинути не міг. Взяв кредит на лікування, а виплачувати нічим. Мати Лілі Людмила жила в Горлівці Донецької області. Ще як тільки невістка захворіла, телефонував їй: «Привезу Лілю з дітьми». Відмовила: «Не треба вони мені». Сама по собі жила. Ні разу не зателефонувала, не запитала про внуків.

Перед смертю син таки відвіз Лілю до матері. Наймав машину, медсестру, бо таксист сказав, що так не повезе: «А раптом помре в дорозі?» Сам повернувся на заробітки. І коли Ліля померла, був у морі.

Вона пролежала в Горлівці ще півтора місяці. Вже не їла й не пила. Ще як у нас була: з’їсть пару ложок, а воно назад. Такі болі починаються, що клізмою прочищаю.

— За що ж їй таке? Пила? Курила? Наркотики?

— Тільки курила, звичайні цигарки. А хіба рак тільки до тих приходить, хто неправильно живе? Он мій дідусь не пив, не курив ніколи, та апластична анемія звідкись взялась.

Людмила навіть внукам не повідомила, що їх мати померла.

Я сама зателефонувала в Горлівку, їх сусідам (у неї телефону не було). Здивувалися: «А що, вона вам не подзвонила? Вчора дочка вмерла і вчора поховали».

Я сиджу біля телефону з трубкою. Підходить п’ятирічний Даня: «Бабушка, чого плачеш?» Кажу: «Мами вашої вже нема» — «Чому нема?»

— «Пам’ятаєш, як бабуся Наташа (свекруха) померла, і її похоронили? Так і маму. Вона тепер на небі, дивиться звідти на вас». Даня плакав, а Варя ще не розуміла нічого.

Так ніхто з нас і на похорон не їздив. Невістку поховали у Горлівці.

А зараз там війна. Останній раз, як сусідам дзвонила, сказали: Людмила поїхала в Одесу. Вона звідти родом. Шукали її — не відізвалася.

Нема у дітей ні материної могили, ні батькової.

«Поки буду жити, чекатиму сина»

— А в 2007-ому син Володя пропав безвісти.

Варі 6 травня було три роки, він дзвонив. Останній раз по телефону розмовляли 12 травня, і по цей день ні слуху ні духу.

Ми подали в розшук. Було відкрито кримінальну справу. Досі не знаємо, що там сталося.

Зарплата на заводі була 900 гривень. Володя став виходити в море: працював мотористом на риболовному катері. Кума його в тій фірмі бухгалтером була.

А по вихідних їздив підробляти по дачах. Варив, ремонтував — на всі руки майстер був. Після 12 травня ні він, ні товариш його, ні кума не відзивалися.

Син, як був у армії, в Угорщині в десантних спецвійськах служив. І зріст, і сила були. Спортом займався: гирі тягав, грушу бив. Плечі отакі, кулачищі. 47-й розмір взуття. У школі — найвищий у класі. У прадіда вдався, чоловік мій був невисокий.

— Може, він знайшов нову жінку?

— Нікого він не шукав, — впевнена мати. — Майже щодня дітям дзвонив. З Данилом розмовляв, Варя по-своєму щебетала.

Данило на батька дуже схожий. І тим, що всім допоможе, до всіх підхід знайде.

А ще через рік, у 2008-ому, знов сталося нещастя.

На 30-річчя весілля наша племінниця Світлана Карпій поїхала в Турцію. Всією сім’єю. Там їх туристичний автобус пішов у кювет. Світлана загинула, чоловік залишився інвалідом, не ходить. Двоє дітей лікували переломи.

Коли чоловік приїхав в Миколаїв на похорон племінниці, вже і справи щодо зникнення нашого сина ніякої не було. Тільки на роботі висіло, що звільнений за невихід.

Не знаємо навіть, на суші щось сталося чи в морі. Якщо на морі, страховку мали б заплатити. А кому ж платити хочеться.

А я жду. Ми з дідом до останнього року, що де стукне, у вікно чи в двері, — летимо. Зараз вже не так, а все голос сина чую. і поки не помру, чекатиму.

«14 років онук жив з чужим прізвищем»

— Данило жив з чужим прізвищем до 14 років. Бо батьки не розписані, а він народився в Росії. За їх законом, був записаний на матір. А прізвище взагалі її колишнього чоловіка, Климченко, — зітхає бабуся. — Тільки три роки тому, через суд, ми добились, щоб Даня носив батькове прізвище, Світличний. Було п’ять судових засідань у Сновську, свідків возили.

А паспорт отримував у 16 років через Київ. Бо у новому свідоцтві про народження не вписали громадянство. То українське громадянство встановлювали в Києві. Через міграційну службу. Ох і волокити було. Був Даніїл, записали Данилом. Ну, нічого, радий що дали.

З Варею таких проблем не було. Вона українка, народилася в Миколаєві. Володя через суд її на себе записав. Поїхали в Сновськ зі свідоцтвом, паспорт зробили.

«Чоловік продав коня і поїхав за дочкою»

— Зараз Даня вдвох зі старшим онуком Вовою на дідовому тракторі працюють. І картоплю садять, обробляють.

Володя — син молодшої дочки Олени. Теж живуть у цій хаті.

Дочка була заміжня, жила на станції Хутір Михайлівський Сумської області. Коли зять розпився і почав піднімати на неї руку, чоловік продав коня, найняв вантажівку і привіз дочку з дітьми сюди. Меблі, речі там залишили.

Там будинок ми з дідом чотири роки будували. КамАЗи ганяли, все за рахунок нашого колгоспу. Зять залишився внукам грошей винен, аліменти не платив. Тепер новий закон вийшов, банківську карту йому заблокували, арешт на хату поставили. Прийшов звідти лист дочці, щоб від боргу відмовилась. Як вирішила, не каже.

18 років її мучив. А вона нічого нікому не говорила. Подзвонила її подруга, коли чоловік розбив Лені обличчя. Визивали «швидку», міліцію. А вона й заяву не писала.

Її дочці Євгенії зараз 27 років. Університет в Чернігові закінчила, теж ми з дідом вчили. Працює бухгалтером у Брянську, там і заміжня.

Будинок на двох

— Дітям платять пенсію, по 1400 гривень на кожного. Мені, як опікуну, зарплата йде близько двох тисяч. їх грошей взагалі не чіпаю. Після 18 років зможуть самі знімати.

Таке все дороге, — бідкається Катерина Кузьмівна. — Поїхала в Сновськ, зошитів їм накупляла. На 300 з лишнім. А це ж ще не все.

Кілька років тому за ті гроші, що зібрали, купили їм будинок навпроти, за 40 тисяч. Документи на обох зробили, з 2012 року діти там прописані.

Пішли з Катериною Кузьмівною подивитися хату.

Міцний будинок. П’ять кімнат. Можна зробити два входи. Двір теж широкий. Є сарай. Перед входом — колодязь. Світло підведене, газ.

— Вода в нас від насосної станції, і туди провести можна, — каже Катерина Кузьмівна. — Новий будинок, заходь і живи. З городом 50 соток. Дід насаджав яблуні, вишні, горіх, виноград. Пасіку тут тримав.

Уже як дід хворів, хлопці після зими бджіл випустили — два рої полетіли геть, інші подохли. Дід сказав: то, мабуть, мені помирати пора. І восени його не стало.

Прожили з ним 50 років. Щасливо жили, — згадує Катерина Кузьмівна.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №32 (1683), 9 серпня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: