Утрьох на хуторі Точене

Четвер, 14 червня 2018 09:56 | Переглядів: 2370

Навіть не віриться, що у такій глушині - серед височенних дерев, асфальту тут ніколи не було, можна таку красу побачити. Скрізь викошено, клумби з найрізноманітнішими квітками ~ прямісінько на вулиці. Вздовж дороги - молоденька горіхова алея, а далі - вишнева. Ніби життя тільки-тільки починається! Колись давно це місце, де натепер хата Віри Свтушенко, було окраїною великого села Точене Горобіївської сільської ради на Срібнянщині. Нині ж її садиба - центр майже забутого населеного пункту. Офіційно зареєстрована на хуторі одна-єдина 87-річна жителька. До неї з Варви перебралися три роки тому донька Тетяна із зятем Петром Тимченком. Отож живих душ у хуторі тепер три. Кажуть, на пенсії у квартирі робити їм нічого. А тут природа, чисте повітря, справжня благодать!

Колись бабуся Віра була струнка і жвава, нині її похилило до землі.

- Тепер мені хороше живеться! Якби ж ось так колись! Тоді нам тяжко було. Робота важка, життя трудне. Його якщо розказав би, то й.., - витирає сльози. - Батько нас лишив, коли мені ще й десяти не було, а братові -дванадцяти. З війни не повернувся... Чого ми тільки не пізнали?! Дров немає, топити піч нічим, зварити їсти - неможливо. Пішли з подружкою з санчатами за два кілометри від дому у ліс за хмизом. А тут лісник застав. Так тікали, що як падали (земля ж мерзла), коліна позбивали, як кажуть, до м’яса. А якось по нас, дітях, навіть стріляли. Голова колгоспу і завфермою ліс охороняли. Схопили мене за грудки й кажуть: «Чи тебе втопити у цій канаві?!» Від страху у подружки штанці помокріли... Побігли у ярок, голосимо удвох, так нам обидно. Через якийсь час повернулися за в’язанками, та від них і слід прохолов. Під руки позабирали... Отак жили. Валянок не було, тільки чоботи шкіряні, самі шили. Онучки примерзали до підошви...

Народилася Віра у Точеному, тут і заміж пішла.

- Скільки у селі живу - вже й не пам’ятаю, -каже бабуся Віра, - знаю одне, що багато. Маю двох дітей - син Михайло у Борисполі живе, донька Таня зі мною в одній хаті. Є четверо онуків і шестеро правнуків. Нещодавно двійнята народилися - хлопчик і дівчинка! Радості на увесь світ!

У школу ходила до сусіднього села. Усього два класи закінчила.

- Читала я ловко, живо. І писала непогано, - згадує. - Вчилася на «добре», а поведінка була на «відмінно». А потім прийшла війна...

Вірочка у сімнадцятирічному віці доїла на фермі корів, вручну гній вичищала. А у двадцять один, коли первістка народила, пішла працювати ланковою на поле.

- Восьмимісячну дитину покинула на стареньку матінку, - розповідає із сумом. - Так тоді люди працювали. Чи тепер зробила б так?..

Коли жінці виповнилося п'ятдесят, чоловік Петро забрав її до себе помічницею на колгоспну пасіку.

- Рамки клеїла, у ящиках їх носила. Мед качали, все, що загадував, виконувала аж дванадцять років поспіль, - каже.

Бабуся Віра вже давно живе без чоловіка. Якби не вишивання, згорювалася б.

- Ви тільки нікому не кажіть, що я щодня до пізньої ночі сиджу з голкою, - посміхається. -Не можу по-іншому... У молодості за роботою все ніколи було, хіба тільки взимку, а тепер часу достатньо. Навчила ж мене ненька. Казала, старайся так, щоб ніде ниточку не розколола, щоб хрестика ніде не стягла...

Скільки за своє довге життя Віра Євту-шенко вишила рушників, картин, наволочок та інших гарних речей, ніхто не рахував і не порахує зроду.

- Надарувала дітям, онукам, правнучатам, сватам, усім родичам і знайомим! - каже бабуся. - Та й у мене вся хата в рушниках! Давніх, з полотна, - сила, десь сховані. Колись на такій цупкій тканині вимальовувала квіти, птахів, що й голки гнулися. Цьогоріч уже два рушники вишила. Кольори й візерунки сама підбираю. Найбільше мені до душі калинка. Вже не переживаю, буде найдорожчим про мене згадка!

- Якби усім так, як мені, прийшлося доживати з донькою і зятем! У Варві (там квартира у Тані й Петра) мене ж ніхто не образить. Можна було давно з вузликом туди перебратися. Та діти розуміють, що у Точеному мені добріше. Ця маленька біленька хатинка дуже дорога, - пояснює. - Мені ще поплутатися хочеться. Щоправда, я вже недочуваю. Бачу тільки, що балакають, як вустами ворушать.

Телевізор бабуся Віра не дивиться, каже, що просто не хоче. Любить газети. А ще їй зять божественних книг накупив.

- Петро, як мій чоловік, робить усе вдвох з Танею, дружно. А якщо так скрізь і всюди, то й порядок буде! - вважає бабуся. - У нас, мабуть, такий двір хороший.

- Тут жити нам дуже подобається, - поправляє капелюха донька Тетяна. - Рай на землі! Ми уже пенсіонери. Я всю дорогу працювала бухгалтером, а Петро на Північ на заробітки їздив. Понад двадцять років нафту добував вахтовим методом. Був машиністом компресорів.

- Відпочиваємо працюючи, - посміхається зять бабусі Віри. - Ось наш город. 37соток. Помідорів, мо’, півтисячі. Кілочки з Танею улісі нарізали. Рівненькі. Далі цибуля, часник, боби, огірки, кабаки, капуста, морква, буряки, полуниці, а за ними - картопля. Земля - чорнозем! Не треба й підживлювати... Допомагаємо городиною сім’ям сина і доньки, чотирьом онукам. А ще ж вирощуємо кроликів, качок, курей, бройлерів. Зерном з нами розраховуються за паї.

Садок доглянутий: абрикоси, сливи, молоді кущі смородини, малина. У дворі подружжя посадило п’ять рядів винограду, очікують на щедрий урожай.

- Повітря чисте, вода колодязна - смачна! Літній душ є. Що ще треба?! Газу немає, топимо піч. Дров навкруги вистачає. У нашій глушині навіть інтернет ловить, комп’ютер десь у хаті на столі! Ось антена, - розповідає про блага цивілізації Петро. - Звичайно, дуже виручає нас машина з причепом, без транспорту важко було б. Харчі і все найпотрібніше купуємо у Варві. А взимку, коли снігу по вуха намете, йду пішки до сусідньої Григорівщини, це вже Варвинський район. Туди у четвер магазин на колесах приїздить. То ж ми завжди з хлібом.

Куди не глянь - квіти: троянди, лілії, гвоздики, півонії. Тетяна накупила у Варві петуній різних кольорів. Як тільки чорна хмара насувається, жінка біжить клумби накривати, щоб раптом злива чи град їх не побили.

- Люблю заботитися, - нагинається до землі й відщипує суху квіточку. - Кого до нас не занесе - любується, а мені приємно.

Сусідів у Віри Євтушенко, доньки і зятя немає. Вважай, що все навкруги нічийне. Доглядати все село, звісно, не під силу подружжю Тимченків, але поблизу своєї садиби вони лад он який навели.

- Якби побачили, що тут було три роки тому, - показує рукою на побілені вишеньки Петро. - Такі хащі, що й вовки вили! Розчищали дикий виноград, інші зарослі, і викопували, і випилювали. Тепер - краса! Вже вдев’яте у першу суботу червня святкуємо День села.

З’їжджаються з різних куточків України діти, нащадки тих, хто жив колись у Точеному Це і поважні люди, і звичайні трудівники. За великим дерев’яним столом біля нашої хати - всі рівні і рідні! А ще - щасливі! Колодязь допоміг облаштувати місцевий орендар. Він і тракторця прислав, аби травицю по вулиці нам скосив. Організував лави, стіл і до столу. Кашу варили, пиріжки їли. Співали!

Ліса (тин) з лози - спільна робота Тані й Петра. Красуються біля і в дворі перевернуті глечики. Посеред великого подвір’я - ландшафтний дизайн: комбінація з каменів, квітів, садових фігур. Тут вам і лелеки, і півники, качки, зелена жаба. До хати запрошують козак із справжньою українською жінкою.

- Ми гостям завжди раді, - каже бабуся Віра. - Молодці, що нас провідали.

- Я ж ще не показав лазню! - згадав Петро. - Збудував кілька років тому. У нас традиція - паримося з Танею щоп’ятниці. Взимку по снігу бігаємо.

- І чай разом п’ємо з цілющих трав, -додає дружина. - Заготовляємо материнку, м’яту, мелісу, іван-чай, листя малини, чебрець, пустирник, лікарську ромашку... Потрошки кидаємо у термос і заливаємо окропом. Настоюємо, таке запашне, не передати.

Біля лазні ростуть калина, мальви, чорнобривці, а далі Петро насіяв лопухів. Роблять настоянку на горілці і тоді витирають нею тіло. Кажуть, що добре заспокоює нерви, і коли не спиться.

Живуть хуторяни постійно з піснями - на вулиці не замовкає радіо. Вимикають його, хіба що на ніч.

- Мелодія лунає далеко на всі боки. Можемо ще й підтанцьовувати, - посміхається Таня.

- Колись у нас на хуторі сто двадцять дворів було, - не може забути свої молоді роки бабуся Віра. -1 магазин ловкий, і клуб з більярдною, і у футбол діти грали, школа до чотирьох класів діяла... Самих жінок на колгоспному полі трудилося шістдесят дві. Багато нас тут жило, а тепер тільки троє. Та, нічого, головне, що я не сама.

Лариса Галета, "Деснянка" №24 (709) від 14 червня 2018