• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Микола Жимань: життєвий шлях у сім десятиліть


Микола Жимань: життєвий шлях у сім десятиліть

Народився в родині фронтовика, зростав у селі, планував стати військовим медиком, а довелося працювати фельдшером. Ким він тільки не був, які тільки професії не освоював – медика, педагога, будівельника, поштаря, газовика та аграрія! Проте завжди, завжди йому вдавалося робити свою роботу на відмінно!

За його плечима 52 роки трудового стажу, увінчаного успіхами. Його феномен варто було б вивчати в університетах, адже на який напрямок роботи його б не перекидали, цей напрямок через трохи ставав передовим. 16 вересня відзначає свій 70-річний ювілей Микола Іванович Жимань – людина багатьох професій, професіонал, який у свої 70 продовжує працювати та ділитись неоціненним життєвим досвідом.

Селянський син



Микола Жимань народився в Червоних Партизанах (нині Володькова Дівиця), що на Носівщині 16 вересня 1951-го року. Його батько – колишній моряк і фронтовик, який після війни до самої пенсії працював у колгоспі. Власне, як і матір. Життя маленького Миколки нічим не відрізнялося від дитинства більшості сільських дітей, які поєднували навчання із щоденною кропіткою працею в домашньому господарстві, а влітку, на канікулах, намагались заробити живу копійку, працюючи в колгоспі. У родині Івана Лазоровича та Ганни Петрівни Жимань їх було двійко – окрім старшого Миколи, молодша на три роки сестра. Хто пережив ті повоєнні часи, той знає, наскільки нелегко було виживати. За працею батьки часто не бачили власних дітей. Так і з Миколою Івановичем – батько навіть не знав, що той після школи вступив на навчання в колишнє військове медичне училище. Хотів стати військовим медиком, однак через травму під час гри у футбол із мрією працювати медиком на підводці довелося розпрощатись. Закінчивши з відзнакою столичне медичне училище, Микола Жимань йде працювати фельдшером у Носівську районну лікарню, а звідти вступає на навчання у Ніжинський державний педагогічний інститут імені Миколи Гоголя, на природничий факультет. Там молодий і завзятий хлопець із Червоних Партизан проявляє неабиякі організаторські здібності та стає старостою курсу. Вміння організовувати людей та процеси знадобляться юному Миколі і на будівництві залізниці та бройлерної фабрики в Тюмені, де він разом із своїми однокурсниками працював під час літніх канікул.

«Заробляли ми тоді добре, – зізнається Микола Іванович. – За 55 днів праці на руки кожному виходило по півтори тисячі рублів, – посміхається він. – Але ж і працювали важко – з шостої ранку до одинадцятої вечора в тайзі з москітами та болотами».

Працюючи командиром будівельного загону, доводилось студенту Миколі Жиманю знаходити спільну мову і з такою категорією як засуджені – у той час, як відомо, їхню працю широко використовували саме на важкому будівництві.

І ось інститут позаду. Звісно, кмітливий студент Микола Жимань тоді міг обрати роботу в обласному центрі, ба навіть у Києві, але погоджується їхати у Гурбинці, на Срібнянщину, в школу, яку на той час очолював історик за освітою і справжній поліглот Григорій Степанович Тимченко. Після трьох років на посаді вчителя хімії та виходу на пенсію директора школи, Микола Жимань у віці 29 років очолює сільський навчальний заклад. І тут знову проявляється його господарська жилка. Він створює потужну навчально-виробничу бригаду, а на двох гектарах землі повністю забезпечує сільську їдальню овочами. На цьому молодий і завзятий директор не зупиняється і створює шкільну мікроферму, заводить дві сотні кролів, а також купує за наявні кошти «ГАЗ-52». Ось так досить швидко Гурбинська школа стає, по суті, автономним господарським підрозділом.

«Хрещений батько» Леонід Палажченко

Звісно, успіхів молодого директора не могли не помітити в районі та області. Тодішній Перший секретар обкому партії Леонід Палажченко після виграшу обласних змагань навчально-виробничих бригад подарував школі новенький «МТЗ».

До Леоніда Івановича у Миколи Жиманя особливе ставлення. Він називає його своїм «хрещеним батьком» і говорить, що ця людина була суворою, але справедливою. Але про це трохи згодом.

Ще один «хрещений батько» Миколи Жиманя – Перший секретар райкому партії Микола Іванович Ющенко, рід якого походив із Стольного, що на Менщині, – зробив пропозицію молодому директору покинути педагогіку та вивести у передовики тоді ще відсталий колгосп.

«Приїхав до мене і каже: «Миколо Івановичу, пора тобі переходити в колгосп», – пригадує він. – Миколо Івановичу! – каже він. – Якщо ти не підеш головою колгоспу, тобі місця в районі не буде». Що робити? Я дав згоду».

І ось 13 липня 1982 року на таборі колгоспники обирають Миколу Жиманя головою. Таким він буде аж до сумних часів початку так званого реформування села.



«Колгосп я прийняв з кредитом в 1,2 мільйона рублів... Плани, проекти, дисципліни. Вигравав я за рахунок дисципліни та порядку, а ще…професійних спеціалістів, – зізнається Микола Іванович. – Одних тільки корів дійного стада тоді було 900 голів, а я тримав 1200 голів ВРХ».

Господарство, яке звалили на плечі колишнього директора школи, було збитковим і туберкульозним. І тут йому знадобилась професія медика. Всього за три роки колгоспу вдалося побороти туберкульоз.

«Це був важкий період для нашого господарства, але ми побороли епідемію, – пригадує колишній голова колгоспу. – По суті, ми почали все спочатку, з відновлення тваринницької галузі».

Колгосп імені Леніна, який впродовж 21-го року очолював Микола Жимань, вийшов із збиткового у передовики. У господарстві було три потужні напрямки: тваринницький, зерновий і овочевий. Вже за п’ять років після того, як Микола Жимань прийняв колгосп, господарство розрослось до 1200 корів, двох тисяч свиней, трьох тисяч ВРХ – і все це всього на 2600 гектарів землі. Уявіть собі – більше 100 голів на 100 гектарів. А показники 100 телят на 100 корів? А 3500 тонн молока річних надоїв із однієї корови? 800 гектарів лісу, 200 вуликів. Мало яке господарство могло похвалитись такими показниками! Крім того, колгосп став вирощувати посівний матеріал для колективних господарств усього Срібнянського району. Через трохи тут з’явився власний молочний комплекс. Над розбудовою інфраструктури працювали будівельні бригади із Закарпаття. Вони чистили зерно, будували корівники, ремонтували тваринницькі приміщення, робили дороги із бутового каменю. Паралельно з ними вірмени прокладали асфальтовані дороги. І все це робилося коштом колективного господарства! В селі з’явились сучасна лазня та басейн, перукарня та теплиці, сучасний стадіон, на якому місцева команда грала на першості району та області. Микола Жимань як справедливий голова колгоспу, окрім хороших зарплат, намагався заохочувати передовиків виробництва ще й безвідсотковими кредитами. Хіба зараз таке можливо?

Газифікував район, а орден так і не отримав

Дві третини сіл Срібнянщини завдячує цьому чоловікові газифікацією, адже він взяв на себе зобов’язання і наполіг на прокладенні газогону високого тиску «Срібне-Гурбинці». Труби для газопроводу возили аж з Нікополя та Дніпропетровська. Власне, сам газогін прокладали за рахунок колгоспу під гарантії відшкодування з боку держави. Просто кажучи, колгосп, очолюваний Жиманем, виступив кредитором у будівництві надважливого інфраструктурного вузла. Спорт, будівництво, магазини, високі зарплати – Гурбинці жили і процвітали, маючи колгосп-мільйонер.


Із Анатолієм Васильовичем Риженком, заступником голови облдержадміністрації, запускали газогін

«У нас була програма і державне замовлення, ми їх виконували, – пригадує ті часи Микола Іванович. – Були, звісно, і проблеми. Втім, на моє переконання, планова система себе виправдала. Ось викликає мене секретар райкому партії до себе і ставить перед фактом: «Якщо ти не здаси 700 тонн зерна, то завтра клади партквиток». Справедливо? А, може, так і треба було. Яка ціна тоді хліба була? А яка зараз? Щоб там не казали, але я ціную той період планової економіки, бо без планування немає ефективності».


Перший секретар обкому партії вручає грамоту переможцям Всесоюзного соціалістичного змагання

Тепло відгукується про одного із своїх наставників Микола Жимань – Першого секретаря обкому партії Леоніда Палажченка, з яким він дружив впродовж семи років. Леонід Іванович неодноразово вручав йому грамоти за перемогу на обласних та Всесоюзних соціалістичних змаганнях. Та були і заздрісники. Завдяки цим «друзям» Микола Іванович так і не отримав ордена ІІІ ступеня «За заслуги», який йому мали вручити за газифікацію Срібнянщини. Вже і подання підготовили, але так воно в архівах і пропало. Готували йому і заслуженого працівника сільського господарства Української РСР, але історія повторилась і «заслуженого» отримала зоотехнік. А все через його гарячу вдачу та критику партійного начальства. Тричі його номінували на найвищі в державі нагороди, але він так нічого і не отримав. Звісно, не до душі тоді було невгамовному голові, але ті часи він нині згадує як найкращі. Прийшла так звана перебудова села, і все рухнуло…

Колгоспи «вбили» спеціально

«Я спочатку як голова ради колгоспів, потім як голова селянської спілки Чернігівської області разом із багатьма головами колгоспів та головами рад неодноразово їздив на зустріч із керівництвом держави і просив зупинити так звану деколективізацію, – зітхає Микола Жимань. – Може, й були деякі проблеми, але таких критичних, щоб колгоспи «падали» один за одним, – точно ні. Ми просили про те, щоб колгоспи не розвалювали, бо вже тоді, після перших кроків, з’явились гори металобрухту. Нам по пів року не платили за реалізовану продукцію ні по м’ясу, ні по молочці, ні по зерну. На мою думку, це було зроблено спеціально – для того, щоб демонтувати колгоспи і знищити село, – міркує Микола Іванович. – Захмарні кредити у подальшому вбили колгоспи, а потім з’явились люди, які почали скуповувати колгоспи пачками, занижуючи нормативну грошову оцінку землі».

Важко було дивитись на те, як сиплеться на очах справа всього твого життя. Тяжко сприйняв руйнацію сільського господарства Микола Жимань – вперше за багато років 52-річного голову колгоспів прихватило серце. Він потрапив у районну лікарню, звідки – в новий етап його життя – центр поштового зв’язку

№ 2, куди перейшли 102 поштові відділення Ніжинського, Носівського, Куликівського та Бобровицького районів, згодом вивівши його в найкращі в області.

З пошти – на Ніжинський консервний завод, де займався проведенням газопроводу до американської сушарки, потужністю 220 тонн на добу. Після шести років праці на заводі він знову повертається до землі, його запрошують керівником сільськогосподарського проекту в «Український аграрний союз».

70 років життя за плечима, 52 роки трудового стажу – працездатність і працелюбність цієї людини не може не вражати!

«Доки просять, я буду працювати», – говорить Микола Жимань.

Шкодує лиш про одне – що Україна не скоро поверне в потрібному напрямку. Шкода, що для державних діячів люди з таким досвідом не є дороговказами.

Віталій Назаренко, «Чернігівщина» №37 (855) від 16 вересня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Жимань, ювілей, Срібнянщина, газифікація

Добавить в:
 
 


Центр Комплект