Атомні шрами, або Свято зі щемливим спогадом

Того весняного квітучого дня Валентині виповнилося тридцять років. Вона - щаслива мати й кохана дружина, любляча донька й вчителька за покликом серця. Здавалося, є все, щоб отримувати справжню насолоду від життя... Навіть великий будинок, про який мріяла ще дівчам, став реальністю і красувався на причепуреному подвір’ї родини Музиченків. Друзі, рідні - всі веселилися від душі. Розмаїття страв від господині-ювілярки, привітання гостей і дзвінкий сміх дітей. Таким було 26 квітня 1986 року для молодого подружжя Музиченків, які мешкали у мальовничому селі Залісся Чорнобильського району. Тоді ще ніхто не здогадувався, що за кілька кілометрів відбуваються трагічні події, які сколихнуть весь світ. А долі сотні тисяч людей «розщепляться на атоми»...



Забути не можна, пам’ятати!

Чорнобильська трагедія для переселенців Валентини та Миколи Музиченків, які понад тридцять років мешкають у селі Ярославка на Бобровиччині - це не просто слова із виступів, які ми звикли чути 26 квітня, у роковини аварії. Це - іграшковий автомобіль сина, залишений на подвір'ї біля лавки... Чорно-білі сімейні фотографії, які, мабуть, й досі прикрашають стіни самотнього будинку, що так і не зміг, як мріялося, стати гніздечком на все життя... Розкидані книжки й зошити у класі, де з ранку до вечора юрбилася сільська дітвора... Спогади, які не можна забути.

Цим людям і досі тяжко згадувати ті злощасні дні. Слова, як розплавлене олово, гарячими краплинами падають на серце і пропікають його, залишаючи болючу рану, яка не зарубцьовується. Адже Чорнобиль забрав рідних і друзів, підкосив здоров'я наших героїв.

«Було страшно... Найбільше лякала невідомість, - згадує події 32-річної давнини Валентина Миколаївна. - Не можу через десятиріччя когось звинувачувати в замовчуванні. Правду не те що не завжди говорили, її до кінця ніхто не знав і не знає доа. Щороку душі чорнобильців відлітають в небеса, а тих, хто побував у центрі світової трагедії, вже давно нема. Мій старший брат Віталій був військовим. Підполковник. Він серед тих, хто у перших рядах рятував світ для нас... Міцний чоловік, під два метри зросту. Ніколи не скаржився на здоров я, його мужності і запалу вистачило б на десятьох. Та після ліквідації катастрофи «згорів» за чотири роки...».

Зона житті

Село Залюся лежить біля дороги, що веде на Прип’ять. До 1986-го року тут проживало понад три тисячі людей. Найбільша в районі сільська школа на 600 учнівських місць, дитячий садочок, будинок культури, бібліотека і навіть пологовий будинок. Такі села нині скоріше виняток, ніж звичне явище. Крім того, у Заліссі була центральна садиба колгоспу-мільйонера «Дружба», який славився картоплярством та традиційним українським промислом - льонарством.

«Наше село - то був мальовничий куючок. Ми ніколи не думали про те, щоб жити в іншому місці. Там народився наш син Юрій, якого, до речі, назвала акушерка на честь Гагаріна, бо з 'явився на світ 12 квітня, на День космонавтики, - посміхається пані Валентина. - У Заліссі Юрко пішов у перший клас. Я в школі пюнервожатою працювала, а мій тато Микола Ілліч Отченаш - відмінник народної освіти - очолював сільську альма-матер. Чоловік мій Микола працював у колгоспі. Будувалися. Та, на жаль, лише три роки пожили у власному будинку, який довелося покинути назавжди...».

Сумнозвісна Чорнобильська катастрофа на крилах гіркоти та болю рознесла по всій Україні жителів довколишніх сіл і містечок, які підлягали примусовому переселенню. Позбавила їх найдорожчого - землі дідів-прадідів, до якої прикипіли душею і серцем, з якою пов’язували своє сьогодення і майбутнє дітей та онуків. На шальках терезів з одного боку була мала батьківщина, з іншого - здоров'я і навіть життя.

«Ніхто ні про що не підозрював, кожен по-своєму насолоджувався вихідним днем, і лише надвечір ми побачили довгу чергу пожежних автомобілів. які рухалися у бік Прип'яті... Люди казали, що на Чорнобилі пожежа», - пригадує Микола Музиченко.

«У неділю стурбовані заліщани почали виходити до траси, рух та гул сирен на якій не припинявся, - продовжує розповідь свого чоловіка Валентина Миколаївна. - Звідусіль лунали питання, відповіді на які ніхто не давав. Наш сільський голова повертав усіх додому, мовляв, не сійте паніки. все буде добре. Та коли надвечір якісь люди почали розносити по домівках йодовмісні препарати, ми зрозуміли, що добре вже не буде».

Хоча про радіацію тоді мало хто знав. Тому ні спецодягу, ні пов язок серед мирних жителів ніхто не вдягав. У понеділок наші герої, як зазвичай, пішли на роботу. Микола - в колгосп, а Валентина - в школу. Тривога не вщухала. Було видно, що щось таки відбувається на станції. На полігоні вертольоти завантажувалися піском і летіли в бік реактора гасити пожежу. Люди і машини... В ці дні, сповнені справжнього героїзму, вони були з’єднані в єдине ціле.

«Цього дня наше завдання полягало в тому, щоб насипати пісок у мішки, вантажити в парашути та чіпляти до вертольотів. А потім пілоти доставляли цей вантаж до зруйнованого реактора та скидали його у палаюче жерло», - розповідає Микола Семенович.

«Нам надійшов наказ звільнити приміщення школи від парт і облаштувати його пщ гуртожиток для ліквщаторів, - пригадує жінка. - Коли закінчили, пішли на допомогу чоловікам - вантажити пісок. Працювали, як кажуть, голими руками. І лише 4 травня нам сказали, аби ми готувалися до евакуації. Ніхто тоді ще не здогадувався, що покидає рідну домівку назавжди».

На оздоровлення ліквідаторам - сто гривень на рік

Робота, домашні клопоти, велике господарство відволікали наших героїв від спогадів про рідне Залісся. І тільки ніч повертала їх на малу Батьківщину.

«Здавалося, з нашого Залісся, де все в лісах, нас переселили в якийсь степ, де ні деревця тобі, ні кущика. У нас там ягоди, гриби, а тут- пустота. А яка риба у водоймах була, не те що оці мальки...», - обурюється Микола Музиченко.

Ці люди й досі говорять про своє село як про щось красиве, багате... Хоча добре знають, що нічого не лишилося від колишнього Залісся, яке вабило своєю мальовничою природою. Тепер, як не прикро, воно більше нагадує картину із фільму жахів.

«Якось ми наважилися відвідати свою малу батьківщину... Мурахи й досі біжать по спині, як пригадаю оті обвалені дахи, розбиті вікна, скрипучі двері... А ще непрохідні зарості, які понищили бордюри, дороги... Важко уявити, що на вулицях цього колись успішного населеного пункту, що динамічно розвивався, ходили натовпи щасливих людей, а в дворах і на вулицях лунав дитячий сміх...».

Нині ліквідатори воюють не з радіацією, а з П невтішними наслідками - хворобами. А держава, яку так мужньо боронили своїми спинами та голими руками у незвичній війні з незримим ворогом, подвиги героїв оцінює в копійки... Валентина та Микола Музиченки -ліквідатори II категорії. Та про таких, як вони, згадують лише напередодні квітневих роковин. Держава, окрім вітальних листівок, не гарантує ім належної підтримки та соціального захисту.

«199 гривень на місяць - це надбавка до пенсії на харчування для ліквідаторів II категорії. А ще сю гривень на рік - на оздоровлення! Як за ці кошти можна себе прогодувати. оздоровити? Мабуть, в уряді є відповідь на це запитання. Були б раді її почути. В аптеку заходимо, як в картинну галерею - щоб лише подивитися. Осточортіло спостерігати. як гроші з цього «дірявого бюджету» просто виливаються у невідомому напрямку, - обурюється Микола Семенович. - Чи оздоровлювався хто-небудь із наших народних обранців за сто гривень?! Хотілося б дізнатися секрети такого бюджетного відпочинку... Звичайні люди більше допомагають, ніж ті. що у верхах сидять. У минулому році наш обласний депутат Василь Нестерук, якого ми добре знаємо, бо це людина з нашого району, яка присвятила себе роботі на землі, нам з дружиною на лікування надав потрібну суму грошей. Спасибі йому. Бо за наші мізерні пенсії навіть пролікуватися нереально.

... Цього весняного квітучого дня Валентині Миколаївні виповниться 62 роки. Прийдуть привітати рідні й друзі. Та для неї цей день назавжди залишиться святом. зітканим зі щемливих спогадів про минуле...

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №17 (678) від 26 квітня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: