«Розірвали» родину. Син воював у АТО. Дочка живе у Мурманську

— Ноги мокрі, змерзли, як цуцики. Пустіть погрітися, — стукаємо в двері до будинку Володимира і Любові Дегтярів у Гориці Менського району.

— Чай, каву будете? — відчиняє господиня, 56-річна Любов Дегтяр, веде у хату. — У машині щось зламалось? Що треба? Саме пораюсь над квітами. У журналі прочитала: як попирскати відваром із лушпиння цибулі, вбиває бактерії, рослина краще росте, — показує на розіслану серед кухні клейонку, на якій стоять вазони.


Любов Дегтяр з дочкою Лідою

— Наша праця — це худоба. Три корови, кури, свині. Чоловік — наш місцевий мер. Працював електромонтером, був депутатом. Як що стається, всі до нього йдуть. То поховати, то у лікарню відвезти.

Чужі по селу раз до бабусі зайшли, гроші забрали. Дурять і телефонні шахраї. Одну сусідку я врятувала. Ніч, спимо. Прибігає. Каже, син в аварію попав, треба гроші відвезти на Чернігів. Руки трусяться, кричить: треба їхати! Чоловік пішов машину прогрівати. А я встала і кажу: «Ти з ним говорила? Подзвони ще раз». Давай набирати, а він удома спить. За це зранку мені пакет цукерок принесла. Скільки грошей хотіла віддати, не призналася. Думаю, тисяч 20 гривень точно було.

Син Олег живе в Чернігові. Йому вже 34 роки. Двоє онуків. Працює у Чернігівському пологовому рентген-лаборантом. Невістка там бухгалтером. Двоє онуків. Та немає свого житла. На зйомних квартирах. Треба допомагати на своє зібрати.

Дочка Ліда влаштована. їй 31, у Мурманську живе. Зять місцевий, зі Сновська. Років, мо’, з 10 тому поїхав до брата на заробітки. Працює електриком. Заробив на квартиру. Сюди приїхав на весілля до подруги. Там і познайомилися. 20 лютого внучці Катрусі буде п’ять років. Була у них раз. З Чернігова добиралася до Гомеля, а звідти дві доби до Мурманська. Місто довге і сіре. Дев’ятиповерхові будинки. Низькі дерева.

— Місцеві, якути, вузькоокі?

— Не бачила, — сміється. — Багато українців. Як зараз, не знаю. Ліда з Катрусею бувають у нас раз на рік. Влітку. Онучку лишає на літні канікули.

— М’ясо ведмедя куштували?

— Дочка саме рожала, не до них було. Шашлики зі свинини робили. Горілка як горілка. Вона мені вся однакова. У мене брат двоюрідний у Тюмені живе. Мати померла — на похорон не приїхав. Бояться їхати.

Після того, як у дочки побула, через рік у нас війна почалася. Олега з самого першого дня як медика забрали. На передову під Луганськ, Донецьк. Я стільки пережила, ночами не спала. Дзвонив раз у три дні. Говорили по хвилині. Два рази біля нього розривались снаряди. Думав, кінець. А як повернувся додому, казав, такого надивився. Руки, ноги збирали. Не придумував, куди себе діти. Туди, до друзів рвався. Зранку вся постіль покуйовджена. Війна сниться.

Родину «розірвало». Зять з того часу в нас і не був. Не випускають молодих. Дочка приїде — вона за нас, новини дивиться. Каже: картинки однакові, а тексти різні. Україна гонить поганки на Росію, російське телебачення у всьому винить нас. А люди і думають, що ми тут бандери, дітей їмо, — жартує. — А нас хвилює, як картоплю продати. По якій ціні насіння, квасолю приймають.

Юлія Семенець, Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №8 (1659), 22 лютого 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: