«Моїх сімох дітей полюбив, як рідних»

«Без сім’ї немає щастя на землі», кажуть в народі. Сім’я і діти завжди були на першому плані у багатодітної матері Валентини Турчин з села Бригінці Козелецького району. Жінка виростила сімох дітей і вже має дванадцять онуків – найстаршому 21 рік, а наймолодшій, Ангелінці, лишень вісім місяців. Здавалося б, можна відпочивати, та це не про пані Валентину. Змалечку звикла до роботи, тож і тепер тримає велике господарство, їздить на базар і допомагає дітям, як може.



Валентина Йосипівна народилася і виросла в селі Кобижча Бобровицького району. Багато випробувань випало на долю цієї жінки. Рано довелося їй стати дорослою. Жила з матір’ю та бабусею, батька ніколи не бачила. Мати померла рано. Коли Валентині виповнилося 16 років, поховала і бабусю. Залишилися вдвох із восьмирічною сестрою в старій хаті. Потрібно було працювати, аби не голодувати. Тоді Валентина працювала телятницею на колгоспній фермі. Можливо, й заміж вийшла рано, аби врятувати себе й сестру від злиднів. Її обранець був старший від неї на 9 років. Та, на жаль, омріяного щастя і сімейного затишку жінці не довелося відчути. Чоловік Микола випивав, а діти народжувалися одне за одним. Доводилося самій працювати, аби було чим їх годувати та за що одягати.

«Першу доньку Любу я народила в 17 років, – розповідає Валентина Йосипівна. – Вже через рік – Світлану, потім Таню, Валентина. За ними – Оля, Таня та Наташа. Жодного разу я не була у декретній відпустці. Два-три місяці погодую груддю і на ферму повертаюся.

Залишити дітей ні на кого, доводилося лишати самих у хаті. Коли старші підростали, залишала на них менших. Адже працювала цілісінькими днями, та й дома господарство тримала чимале».

Другий чоловік підняв на ноги дітей

Микола помер від пиятики, коли Валентині було 28 років. Молода жінка залишилася одна з сімома дітьми на руках. З другим чоловіком, Володею, познайомилася на дні народження сусідки.

«Батьки його були дуже проти наших стосунків, – згадує жінка. – І я їх розумію. Самі подумайте: молодий хлопець, а хоче пов’язати своє життя з вдовою з сімома дітьми. Коли почали жити разом, батьки не раз приїздили і забирали його. Та Михайло знову вертався до мене. Він був дуже добрий і нікого не хотів ображати – ні мене, ні батьків.

Та коли ми розписалися, батьки нарешті змирилися. Мої діти відразу полюбили Володю, кликали його татом. Та й він їх любив, як рідних. Володя родом з Козелецького району, тому після одруження ми переїхали до Бригінців. Жили душа в душу 21 рік. У всьому мені допомагав, справжній господар був – таких пошукати треба. Та найголовніше те, що дітей моїх любив, як рідних, і на ноги їх поставити допоміг. На жаль, не судилося нам старість вдвох зустріти. У 2007 році у Володі виявили туберкульоз. Лікувався два роки в тубдиспансері, а в 2009-му помер».

Третього чоловіка знайшла за оголошенням

«Залишилася я знову сама. Важко було. Подруги підбили мене дати оголошення в газету. Я й повелася, а що тут такого? – сміється Валентина. – Мені ж чоловік потрібний не цілуватися, а щоб худобу порав, по господарству допомагав та на базар мене возив. Дала оголошення в декілька газет. Ніколи не думала, що стільки людей відгукнеться. Телефон не замовкав. Познайомилася з багатьма, та все без толку, бо мені потрібен був господар, щоб роботи не боявся і не пив. Та новоспечені кавалери переступивши поріг і побачивши моє господарство, відразу тікали. Адже у мене три корови, кінь, свині, кури, гуси…

Аж тут трапився Михайло. Подзвонив мені, як зараз пам’ятаю, поговорили трохи, познайомилися. Він здався мені порядною людиною. Через декілька тижнів приїхав з букетом квітів і шарфом. Привіз Михайла до мене його син. Посиділи, поговорили, син поїхав додому, а Михайло залишився у мене. Ось так з 2010 року і живемо вдвох. Добрий, дітей моїх жаліє, та й мене не ображає. Любить худобу, поратися допомагає».

Душа болить за Олю

Всі діти Валентини живуть відносно недалеко від неї. Лише Оля, яка вийшла заміж за турка, мешкає в Стамбулі. Приїздить рідко – за 12 років лише 5 разів була в батьківській хаті. І хоча мати часто розмовляє з донькою та онуками по скайпу, душа болить.

«Оля моя працювала в Києві в турецькому ресторані, – розповідає Валентина Йосипівна. – Там і познайомилася з майбутнім чоловіком. Вони покохали одне одного і він забрав її з собою в Туреччину. Я дуже переживала за неї, так плакала, все боялася, щоб нічого поганого не сталося... Чужа країна, ні родичів, ні знайомих. Та з часом заспокоїлася. Бачу, живуть добре, вже троє діток у них. Але я бачила лише старшого – Мурата. Коли Оля дзвонить, то біжу до Тані (донька Валентини, яка мешкає неподалік, – Авт.). Ось так і бачимося. Все одно не вистачає її. Часто плачу. Збираємося на свята всією родиною, а Олі з нами немає. Цього року обіцяла приїхати, привезти внуків».

Без хазяйства в селі не можна

Заробляє пані Валентина господарством.

«Худобу тримала завжди, зараз у мене три корови і телиця, свині є, кури, гуси, – розповідає жінка. – В селі ж по-іншому не можна, а коли є діти, то й поготів. Адже кожного треба одягти, взути, нагодувати... До школи готувалися з літа. Спочатку одну одягну, потім іншу повезу, бо всіх одночасно не мала змоги. В обносках мої діти ніколи не ходили. Тому й доводилося по базарах молочкою торгувати. Раніше возила двічі на тиждень молочні продукти продавати в Київ, зараз - в Козелець. По 30 літрів молока, сметани і сиру чимало. Поставлю в сумки, дід до автобуса проведе. На Лісовій розпродавала і верталася додому. Зараз їжджу в Козелець. Молока в нас ніхто на молокозавод не здає. Це ж те саме, що надоїти і вилити його на землю. Адже за безцінь забирають. Ніхто не замислюється, скільки праці у нього вкладено. Тепер в село до нас приїздять переважно спекулянти - забирають трилітрову банку молока за 25 гривень. Тож у кого є змога і сили, возять на базар у Київ і Козелець. Зараз трилітрова банка молока у Козельці коштує 50 гривень».

Марія Пучинець, "Чернігівщина" №7 (668) від 15 лютого 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: