Такий батько - один серед мільйонів!

Коли Олег Смаль з Мрина Носівського району знайомився в притулку з Костею і Лізою, одразу відчув: «Ці діти - мої!» П’ятирічна Ліза, яка майже не розмовляла, маленьким пальчиком торкалася то носа, то щік, то очей свого майбутнього батька.

З першого дня братик і сестричка називають Олега татом!



Коли Олег Смаль із Мрина Носівського району взяв з притулку двох рідних братика і сестричку - Костика й Лізу, - йому було всього 26. Молодий і неодружений чоловік наважився на відповідальний крок уже вдруге. У вісімнадцятирічному віці він забрав до себе на виховання племінницю Іру, якій «світив» притулок. Майже п'ять літ дівчинка жила з прийомним батьком Олегом і мала все. що тільки бажала. За цей час закінчила школу та училище, нині вже має власну сім'ю і двох чудових діток. Іра дуже вдячна своєму рятівнику, бо ж хтозна. як могло скластися життя за інших обставин. Нині в Олега нові приємні клопоти. Для своїх двох дітей і тато, і мама! їсти готує, одяг пере і прасує, у будинку прибирає, уроки вчить. А ще ж у нього велике господарство і город! Словом, сумувати йому ніколи. Та головне, що всі вони разом здорові й щасливі.

Ріс без мами і батька

Першого грудня в Олега перший робочий день у новому місці. Влаштувався на посаду архіваріуса у сільську раду.

- Працюватиму в селі і завжди буду поряд з дітьми, - каже тато. - Раніше я їздив на роботу в Київ, працював на касі автозаправної станції. Все ніби нічого, та ось графік не підходив, на добу лишити самих дітей не міг. Тож дуже радію, що мене забрали сюди!

Свою трудову діяльність Олег Смаль розпочав одразу після закінчення дев’ятого класу. Пішов продавцем у сільський магазин продовольчих товарів. Поєднувати навчання у школі й роботу хлопця змусило життя.

- Можна сказати, що виріс я без батьків, - продовжує Олег. - Тато пішов від нас, коли мені було всього два рочки, а мама трагічно загинула, коли мені виповнилося десять. Що сталося тоді, й досі достеменно ніхто не знає. Єдине, що відомо: мама пішла по щавель і не повернулася. Як розповідали, коли переходила річку, у неї нібито стався приступ судоми. А може, мама якраз натрапила на місцину, де дуже глибоко? Міст через Остер далеченько, і всі долали брід саме там...

Виховували Олега старші сестри - Лариса й Лідія, потім жив у тіток.

- А як підріс, став жити окремо, ви-найняв квартиру, а згодом повернувся у батьківський дім, - згадує чоловік. - Хата простояла порожня мо' років шість. Живу вже тут п'ятнадцять, з них останні п’ять - з Костею і Лізою.

Олег Смаль має не лише добре серце, а й золоті руки.

- Якби ви бачили, що тут було! Лише голі стіни... Ні електрики, ні води, - каже тато, - а тепер у нас є все! І ванна, і туалет в будинку! Скрізь шпалери, нові меблі. Костя і Ліза живуть поки разом в одній кімнаті. Вже незабаром у кожного буде власна. Площа будинку це дозволяє. Якось телефонували дівчата із соцслужби й пропонували взяти ще дітей, бо ж знають, що житлові умови у мене хороші. Та я поки не наважуюсь і чемно відмовляю. Може, колись?!

Дехто з односільчан Олега Смаля не розуміє, мовляв, як це взяти чужих дітей? Та чоловік має власну думку.

- Діти невинні, що так склалося! Я й сам подібне пережив і, як ніхто, знаю, як воно, -зітхає. - Мені зовсім неважко піклуватися. Я просто люблю їх і живу заради них! У моєму житті було що завгодно, і голод, і холод. Не було хліба, взагалі нічого... Добре, що хоч у школі годували, ото була вся моя їжа. Часто згадую, як ходив улітку в синтетичному гольфі, бо навіть футболки не мав... Насправді це дуже страшно.

Ось щойно був у магазині, й тут зайшла молода мама з двома маленькими дітьми. Я ледь не заплакав. Вони настільки занедбані, брудні, просто жах. Якби моя воля, я б зібрав усіх горе-батьків до купи, вишикував в один ряд і не знаю, що б з ними зробив!..

«Ці діти - мої!»

- Що мені не вистачає для щастя? - розмірковує Олег. - Усе в нас наче є. Ремонт майже закінчили, з техніки нічого не треба. Хіба що комп'ютер, без нього нині важко. До зими ми приготувалися заздалегідь. Купили дві машини дров, а ще одну для нас придбала сільська рада. Тож у хаті буде тепло, - радіє тато.

Коли Олег знайомився в притулку з Костею і Лізою, одразу відчув: «Ці діти - мої!» П’ятирічна Ліза, яка майже не розмовляла, маленьким пальчиком торкалася то носа, то щік, то очей свого майбутнього батька. З першого дня братик і сестричка називають Олега татом!

- Ми разом їздимо купувати одяг чи взуття до Ніжина, - продовжує мій співрозмовник, - нас уже добре знають продавці. І якось одна жінка запитала в дітей: «Що ж ви все з батьком та з батьком. А де ж це ваша мама?» А Костя й Ліза в один голос: «Ми живемо тільки з татом і більше нам нікого не потрібно!»

У Костика й Лізи є молодший братик і старша сестра. Вона кілька разів приїздила у Мрин побачитися. Також якось була й бабуся. А ось матері й батьку за горілкою все ніколи.

- Можливо, це й на краще, що не провідують, - вважає Олег. - Нащо травмувати дітей? Та й упродовж п’яти років Костя й Ліза жодного разу про них не згадували.

Іменини справляє, консервує і все на світі вміє!

- Мені б трохи легше жилося, якби жінка у хаті була, бо ж роботи чимало, - зізнається чоловік. - А так доводиться поки все самому виконувати. Навчився консервувати, на зиму заготовляю і помідори, й огірки, салати усякі, варення та компоти. Банок у погребі, як грибів після дощу. Якби тільки діти їли! Коли іменини їм справляю, стіл накриваю на сорок персон. Обов’язково кролика й гусочку смажу, котлети, рибку... Стараюся, щоб усе було, як у людей. Супи і борщі щодня своїм школярикам готую!

А ще ж Олег Смаль тримає чимале господарство: кроликів, курей, гусей та індиків. Навіть м’ясо продає.

Кості вже одинадцять, він п’ятикласник, Лізі - десять, ходить до третього.

- Мої діти дуже старанні, синок добре навчається, доні трошки важче дається, -продовжує батько. - Ліза має ваду мовлення, коли я її забрав, вона взагалі не розмовляла. Ми відвідували логопеда, дефектолога, але нічого не допомагало. Поїхали до Чернігова, де Лізу обстежили, і лікар пояснив: під час пологів дівчинка отримала травму. Тепер лікуємося. Вчителька каже, що позитивні зрушення вже є. Якщо не поспішає, то слова розібрати можна легко. А ось коли вірш протараторить - нічогісінько не зрозуміло. Та нічого, кілька років - і Ліза виговориться. Щиро у це вірю.

Коли все добре

Тато Олег каже, що не всім бути відмінниками і професорами. Головне - здоров’я!

- Ні Костя, ні Ліза жодного дня не пропустили уроки в школі, - з посмішкою розповідає Олег Смаль. - Упродовж п’яти років діти взагалі не хворіли! У чому секрет? Не знаю, може, тому, що усе натуральне ідять? На городі біля хати вирощуємо овочі. М’ясо завжди свіженьке. У магазині купуємо тільки хліб, фрукти, олію, крупи, цукерки.., куди ж без них?!

У дітей Олега Смаля іграшок - море, деякі машинки вже, правда, без коліс. Та нічого - тато їм ще купить, аби тільки гралися!

- Костя планшет собі хоче, домовилися, що оцінками зароблятиме, - посміхається батько. - Розумію, що за старання дитині платити гроші неправильно. Але ж це стимул.

Чи уявляє своє життя тато-одинак без своїх дітей?

- Вперше цього літа вони за путівкою їздили відпочивати на море, це був такий для нас стрес! - згадує. - Уявіть, я не відходив від них усі п’ять років! А тут три тижні розлуки. Думав, не переживу. Ліза й Костя теж боялися їхати, бо хвилювалися, що можу їх залишити. Привіз їх у Київ на залізничний вокзал, а тоді собі думаю: це ж мої малі не вміють постіль собі заслати. Поїду з ними.

Супроводжував тато Олег своїх відпочивальників аж до Одеси. Познайомився із вихователями у таборі, домовився, щоб ті телефонували щодня у Мрин. Тільки тоді заспокоївся й поїхав додому.

- Усі три тижні не знаходив собі місця. Мені здавалося, що хтось забрав половину мене, - каже тато. - Ліза також дуже сумувала. Коли їх зустрів, не міг довго заспокоїтися, цілував і міцно обіймав. Та згодом перестав нервувати, і діти також.

Наступного літа Олег знову відправить Костю й Лізу на море. Нехай сили та здоров’я набираються! Обіцяв, що довезе їх тільки до столиці. І всі дні, поки дітей не буде поряд, чекатиме у спільному рідному домі.

Наостанок Олег Смаль зізнався, що має дівчину, яка його підтримує та розділяє погляди на життя.

Лариса Галета, «Деснянка» №48 (681) від 30 листопада 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: