Держслужба, спорт і бджоли...

П'ятниця, 31 березня 2017 17:01 | Переглядів: 2708

Ексклюзивне інтерв’ю з Хоробицьким сільським головою Михайлом Горовенком.

Хорооицькии сільський голова Михайло Горовенко: «Я дуже люблю рідне село, тому не проміняв його ні на Чернігів, ні на Київ».

З-поміж 524 сільських голів області Михайло Горовенко з Хоробичів Городнянського району помітно вирізняється. По-перше, талантом самобутнього господаря, бджоляра. По-друге, добротою і справжньою селянською безкорисливістю. По-третє, він відмінний сім’янин, турботливий батько і улюблений дідусь. А ще - захоплюється спортом і веде здоровий спосіб життя. Унікальний козарлюга: понад десять років очолює обласну федерацію лижного спорту, член виконкому обласного осередку НОК України. Хто з нас може похвалитися такою палітрою регалій?

Першу зустріч із цією непересічною спортивною особистістю життя подарувало мені давно. Але лише торік, готуючи репортаж про зимову спартакіаду держслужбовців, дізнався, що вже вчетверте місцева громада обирає Михайла Горовенка сільським головою. і це викликало особливі емоції, адже люди висловлюють таку довіру лише тим, кого неабияк поважають. Тим паче в селі, де всі, мов на долоні, і знають одне одного з дитинства.

Але герой моєї публікації виявився дуже скромним, про інтерв’ю домовлявся з ним довго. Кожної пори року в нього багато роботи: то підготовка до сходу села чи засідання федерації, то весняні турботи на городі, у полі чи біля бджіл, то змагання з лижних гонок або спартакіадні старти...

Врешті-решт запланували день зустрічі. Але ввечері задзвонив телефон:

- Завтра не зможу, бо в селі «бомбанули» будиночок, хазяї якого відійшли у вічність, а родичі далеко, тож потрібно шукати злодіїв. А поговоримо наступного дня, після колегії райдержадміністрації в Городні.

Райцентр зустрів люб’язно. Підчас прогулянки містечком із сільським головою вітався мало не кожний другий. Підійшла літня жіночка: «Я не помиляюся, ви - Михайло Горовенко?». І отримавши позитивну відповідь, сказала: «Якби всі були такими керівниками, то порядку побільшало б, а спорт і здоров’я нації стали б пріоритетними напрямками». І цього дня таких думок я почув немало, особливо в Хоробичах, куди приїхав уперше.

Це мальовниче село - одне з найдревніших в області, згадується в літописах XII століття, а родина Горовенків має глибоке хліборобське коріння від діда-прадіда.

- Народився я під стукіт вагонних коліс, бо наша оселя розташована поруч із залізницею, десь за сто метрів від вокзалу. А потягів колись курсувало з півсотні за добу, - згадує Михайло Михайлович. - Батьки працювали на залізниці, тож виховували мене бабуся Євдокія і дідусь Федір, будиночок яких стояв поряд. Саме вони прищепили мені любов до хліборобської праці, вчили чесності, порядності, відповідальності.

- А коли з’явилося захоплення спортом?

- У нашій сільській школі панував справжній культ спорту завдяки чудовим учителям фізкультури - Миколі Желдаку та Володимиру Песоцькому. Потужна шкільна команда переконливо перемагала на районних змаганнях, посідаючи в особистому заліку призові місця. Ще школярем я пізнав смак перемоги в легкоатлетичному кросі, лижних гонках, велосипедних перегонах, які організовували як у районі, так і в області. Саме в Хоробичах тоді зростала ціла когорта відомих атлетів, яка згодом стала взірцем для юні. Досить назвати імена 17-разового чемпіона України Василя Осадчого (на жаль, покійного) та майстра спорту Сергія Слісаренка, нині одного з керівників ФСТ «Динамо».

Зрозуміло, що разом із ними я мріяв про подальше навчання у виші. Закінчив успішно факультет фізви-ховання Чернігівського педінституту, виконав нормативи кандидата в майстри спорту з легкої атлетики, лиж і велосипеда. Набувши досвіду в армійській спорт-роті київського гарнізону, повернувся до рідного села і з головою поринув у спортивно-тренерську діяльність у товаристві «Колос».

- А були пропозиції залишитися в столиці?

- Я дуже люблю рідне село, тому не проміняв його ні на Чернігів, ні на Київ. І життя підтверджує, що це рішення правильне. Тим паче, тут зустрів свою долю -кохану Тетяну. 9 листопада 1979 року стало початком нашого щасливого сімейного життя, медовий місяць якого ми провели на Уралі та в Карпатах, куди збірна лижників області виїхала на перший сніг.

- Отже, все успішно поєдналося: робота в школі і ДЮСШ, змагання і перемоги, сім’я і діточки. Здавалося, що ще треба?

- Справді, це був насичений і цікавий період життя в усіх аспектах. Я намагався встигнути всюди і досягти максимальних результатів. Це помітили в Городні і призначили мене головою райспорткомітету. За два роки наша команда створила хороші умови для занять фізичною культурою, поліпшила матеріально-технічну базу спортивних споруд. Але мої подальші плани змінила кадрова політика райкому партії. Запросив перший секретар і каже: «Ми бачимо, що в перспективі з вас буде умілий голова колгоспу в Хоробичах. Але для цього потрібно набути досвіду керівника сільської ради». І в 1985 році мене обрали головою. Ця посада додала і знань, і авторитету, розкривши грані нової діяльності на селі. Але я більше тяжів до освіти, спорту. Тож щойно з’явилася можливість стати директором школи, не вагаючись дав згоду. І за 19 років зробив чимало, заслуживши повагу багатьох літніх односельців та юні. Тепер, коли буваю у навчальному закладі, на будівництві якого працював ще учнем, відчуваю гордість за досягнуте. А наш шкільний музей нині - один із найкращих в області.

- То чому виникло бажання змінити професію вчителя на посаду сільського голови?

- Дивлячись на те, якм працювала наша сільрада упродовж останніх років, зрозумів: у неї немає ні політики, ні стратегії розвитку. Тому вирішив все ж піти на вибори. І переконливо переміг. Змінилося і ставлення людей до влади. Без довіри і підтримки найкращі починання приречені. Зрушення стали можливі завдяки кільком напрямкам моєї політики: відкритість усюди і завжди та залучення громади до процесу. Все робили разом, дружно, на гроші громади і підприємців, котрі знали мене раніше і довіряли, жодної копійчини з бюджету не взяли. Я не кабінетний працівник, завжди серед людей. Свого часу мені дали пораду: як вийдеш із двору, вважай, що вже на роботі. Люди спеціально не йдуть зі своїми проблемами до кабінету сільського голови, а відверто спілкуються зі мною щодня, де б не зустріли. Не випадково вже четвертий раз поспіль мене обирають очільником сільради. Голова на селі - це і батько, і мати, і губернатор, і шериф, і мер. Тому потрібна максимальна віддача, звісно, якщо бажаєш мати результат.

- Із розвалом колишнього Союзу Хороби-чі стали прикордонним селом. Це додало проблем?

- Їх завжди вистачає. Колись ми частенько їздили до Гомеля і купувати, і відпочивати. Тепер курсує лише потяг Запоріжжя -Мінськ. Ціни на квитки такі, що коштів у селян не вистачає. А дорога на Городню вкрай розбита, десять кілометрів долаєш на авто мало не годину. На жаль, у сільському бюджеті грошей на ремонт автошляху немає. Вишукую можливості та знаходжу інвесторів, щоб по селу можна було проїхати у будь-яку пору і негоду, зробили освітлення вулиць. Аби літньої днини було де активно відпочити та поплавати, викопали за селом ставок. Але... наша громада старіє, хати руйнуються, молодь виїжджає, бо влаштуватися на роботу практично нікуди.

- Але ж місця тут заповідні, та й землі вистачає...

- Природа подарувала нам мало не казкові грибні місця. Навкруг ліси. Неповторні краєвиди. Село ж виживає завдяки власним господарствам. Кури, кролі, свині, корови, городина. На землі треба працювати щодня.

- Як вдається поєднувати цю нелегку працю з громадською діяльністю?

- Головне - сімейний лад, підтримка і взаєморозуміння у родині.

Сергій Гайдук, "Деснянка" №13 (646) від 30 березня 2017